• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ДУДАРИК

КАЗКИ

ХОР ЛІСОВИХ ДЗВІНОЧКІВ

ВІРШІ

Ми Дзвіночки,

Лісові Дзвіночки,

Славим день.

Ми співаєм,

Дзвоном зустрічаєм:

День!

День.

Любим сонце,

Небосхил і сонце,

Світлу тінь,

Сни розкішні,

Все гаї затишні:

Тінь!

Тінь.

Линьте, хмари,

Ой прилиньте, хмари, –

Ясний день.

Окропіте,

Нас ошелестіте:

День!

День.

Хай по полю,

Золотому полю,

Ляже тінь.

Хай схитнеться –

Жито усміхнеться:

Тінь!

Тінь.

Гаї шумлять...

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку.

Думки пряде —

Над нивами.

Над нивами-приливами,

Купаючи мене

мов ластівку.

Я йду, іду —

Зворушений.

Когось все жду —

Співаючи.

Співаючи-кохаючи

Під тихий шепіт трав

голублячий.

Щось мріє гай —

Над річкою.

Ген неба край —

Як золото.

Мов золото — поколото,

Горить-тремтить ріка,

як музика

Був собі батько та й мати

та був у них син.

Тільки що не зробить,—

та все, по-їхньому, не до ладу,

ото й усього, що грать умів.

Як заграє у дуду

лист танцює на дубу,

батько й мати «годі» — просять,

самі ноги так і носять.

А ще він знав таке слово,

що як скаже —

усі люди на сто літ уперед дивляться.

Раз і каже батько:

— Як ти такий, що нас, старих, до гріха призводиш —
іди собі,

а ми вже якось самі.

Пішов.

Забрів у ліс та як заплаче!

Аж тут коник біжить,

такий гарячий гнідячок:

— Чого ти? — каже.

— Так і так, на сто літ уперед розказав,
так за це й прогнали.

— Хочеш пасти мене? — Хочу.— Ну, так паси!
От він почав коня пасти.

Пасе, ляже та й заграє,

на коника поглядає,

сонце слухає та й сяде,

а саме ж червоне, раде.

Отак і йшлось.

Аж раз уранці побачив сяйво.

Та й пішов на нього.

Іде, іде — коли море.

А через море така царівна на березі стоїть,

на руці перстень діамантовий сяє!

— Дай мені перстень!

— Перейди сюди, то дам.
Почав Дударик переходить.
Що до половини вбреде,

то й не вернеться.

Що до половини мілко,

а там уже й тоне.

Аж тут коник біжить:

— Що ж ти,— каже,— без мене,
сідай, перевезу.

Переїхав Дударик на той бік,

а царівна й каже:

— Я думала, що ти хто,
аж ти мужик!

А Дударик їй:

— Давай мені перстень, а то заграю.

— А ну заграй, я ще не чула.
Як заграв він, як заграв —
ціле царство підняв.
Взявся в боки цар, цариця —
аж ніяково дивиться.

— Ну,— каже цар,— це й дудка.
Ху! Хай йому хрін!

Ніяк ніг не вдержиш.

Кажи ж тепер, чого тобі треба.

Дочка каже: — Прийшов по перстень.

Дударик каже: — Так ти ж поманила.

Цар каже: — Я вам обом голови втну.

— Ні, не втнеш.

Маю дудку з бузини,

як заграю —

ти-ни-ни...

Аж тут підкралася дочка —

хвать —

і нема дудки.

Заплакав Дударик.

Похмелився цар і подобрішав трохи.

— Ну,— каже,— як зробиш, що загадаю,—
пущу живого.

Достань мені золотоперу пташку,

таку, щоб підспівувала, як я вам голови стинатиму.

Йде Дударик, плаче,

аж тут коник скаче.

— Не плач,— каже,— то дурне:
іще хто кому зотне.

Сідай на мене. Як приїдеш до скелі,— тупни ногою.

Тут тобі прилетить пташка і попитає: «Чого хочеш?»

А ти скажи:

— Пташко-крилашко!
Годі тобі та годі співать, -
поїдьмо царю очі клювать.

Вона сяде на руку тобі, а ти її погладиш.

Так і зробили.

Приніс царю Дударик пташку.

— Оддай мені,— каже,— дудку та й пусти.
Засміявся цар.

— Тебе, мужика, випусти тільки,
то потім не спіймаєш.

Бач яку пташку дістав, що все на очі лізе.

От мені взнай, чого місяць червоний.

— Де ж би я взнав, чого місяць червоний?

— Ну, як ні, то меч утне твою голову.

Йде Дударик, плаче,

аж тут коник скаче.

— Не плач,— каже,— будеш знать,
як з царями розмовлять.

Сів Дударик на коника

та й їде під небо.

Приїхали до Місяцевого батька,

питають.

А Місяців батько (його Сонцем звуть) саме люльку

закурив.

— Ге! — сміється,—

та того місяць червоний, що царі з людьми виробляють.

Як почув цар, як побіліє!

— Тепер,— каже,— не однак, як убить.
Дочка каже: — Сказано — мужик.
Тільки челядь мовчить — червоніє...

— Тепер,— каже цар,— як не достанеш зцілющої

води — кінець.

Я хочу всіх царів з гробів піднять, а то самому страшно.

Йде Дударик, плаче,

аж тут коник скаче.

— Не плач,— каже,— не біда,
буде завтра в нас вода.

Ще світ не свінув,

як коник у поле скакнув.

Коник каже:

— Лягай за мною та й лежи.

Прилетять воронята мене, ніби різаного, дзьобати,

а ти їх половиш.

А як прилетять ворони просить воронят,—

то ти скажи: — Чорні ненажери! Пущу ваших ненажерят,

як принесете мені мертвої, а не живої води, а ти їм

віддаси діти.

Так він і зробив. Та й помчали до царя.

— Дістав?

— Дістав.

— Ану, кропи мене, я побачу, чи мужик царю помічник.
Дударик покропив царя, а той замовк і не ожив.
Дочка каже: — Що ж ти зробив?

Челядь каже: — Мовчи, бо й тобі те буде.

Дударик каже: — Подайте мою дудку.

Як заграв він, як заграв,

ціле царство підняв —

люд танцює, люд питає,

од чого це так світає?

А він узяв та й одкрив все чисто на сто літ уперед.

Що можна й без царя,

що можна й без цариці —

отакий був Дударик.

Переглядів: 767