Судівництво та судочинство.

Процесуальне право.Найдавнішою формою судового процесу на Русі був суд громади, члени якої в однаковій мірі мали права й обов’язки в судових розглядах[31]. Одночасно у Х-ХІ ст. зміцнюється процес, де провідну роль відіграє князь та його адміністрація: вони порушували справу, самі збирали відомості і виносили вирок, часто зі смертним результатом. Прототипом такого процесу може служити суд княгині Ольги над послами древлян у 945 році, та під час київських повстань у 1068 і 1113 роках.

Правда ще не знає чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися лише у кримінальних справах. В цілому і по кримінальних, і по цивільних справах застосовувався змагальний процес, в якому сторони були рівноправні і самостійно здійснювали всі процесуальні дії. До того ж обидві сторони в судовому процесі називалися позивачами.

Староруське право знало дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи – гоніння сліду і звід. Гоніння сліду – це розшук злочинця по його слідах. Закон передбачав спеціальні форми і порядок проведення цієї процесуальної дії. Якщо слід приводив до будинку конкретної людини, вважалося, що він і є злочинець. Якщо слід приводив просто в село, відповідальність несла верв, тобто територіальна громада. Якщо слід губився на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся (ст. 77 РП).

Якщо ні втрачена річ, ні викрадач не знайдені, потерпілому нічого не залишалося, як вдатися до закличу, тобто оголошенню на торговій площі про пропажу, в надії, що хтось в триденний термін пізнає вкрадене або втрачене майно у іншої особи. Людина, у якої виявлялося втрачене майно, могла, проте, заявити, що воно придбане правомірним способом, наприклад, куплене. Тоді починався процес зводу. Власник речі мав довести чесність надбання, тобто вказати особу, у якої він її придбав. При цьому, означене мали засвідчити двоє свідків, або митник – збирач торгових мит. Хто не міг вказати джерело придбання, вважався злодієм, він мав повернути річ (або її вартість) і заплатити штраф. В межах однієї територіальної громади звід йшов до останньої особи, але якщо в ньому починали брати участь жителі іншої території (міста), то слідство йшло до третьої особи, яка сплачувала підвищене відшкодування і починала власний звід за місцем проживання (ст. 14, 15 КП; ст. 35-39 РП). У зводі, як процесуальній дії, присутні і форма розшуку винного, в тому числі колективом, за участі верві, і викриття його свідченнями кількох осіб, і зведення позивача і відповідача на очній ставці, і все більше втручання держави в цю процедуру.

Руський закон передбачав певну систему доказів. Серед них важливе місце посідали показання свідків. Староруське право розрізняло дві категорії свідків – видоків і послухів. Видоки – це свідки в сучасному значенні слова, очевидці факту. Послухи – складніша категорія свідків: це особи, що чули про те, що трапилося від кого-небудь, мають відомості з других рук. Іноді під послухами розуміли і свідків доброї слави сторони, - тобто люди шановані, котрі, проте, про справу нічого не знають. Але вони могли заприсягтися, що відповідач (або позивач) – людина чесна, порядна, яка просто заслуговує довіри, або має алібі на момент споєння злочину. Не знаючи навіть нічого про спірний факт, вони просто давали характеристику тій або іншій стороні в процесі. Втім, вже „Руська правда” не завжди чітко проводить межу між послухами і видоками. Характерно, що і у використанні свідчень свідків з'являється елемент формалізму. Так, по деяких цивільних і кримінальних справах було потрібно виключно певне число свідків, - двох про укладення договору купівлі-продажу, два видока образи дією тощо.

Свідками „доброї слави” обвинуваченого могли бути тільки вільні люди: „на холопа це не розповсюджується, оскільки він не вільний”, говорить Правда. Рівність сторін у процесі диктувала залучення до свідчення лише вільних. Проте, в „малому позові” і за нестатком свідків можна було „посилатися на закупа”. Якщо не було вільних, то посилалися на тіуна боярського, а „інших не залучали” (ст. 66 РП).

У Київській державі діяла ціла система формальних доказів – присяги, поєдинку та ордалій. Серед них варто виокремити судовий поєдинок – „поле” („У полі – дві волі, комусь Бог допоможе”). Той, хто переміг в поєдинку вигравав справу, оскільки вважалося, що Бог допомагає правому. Щоправда в „Руській правді” та інших тогочасних законах про „поле”, „прю” вже не згадується. Іншим видом „суду Божого” були випробування залізом і водою (ордалії). Випробування залізом застосовувалося тоді, коли не вистачало доказів, – в більш серйозних випадках, ніж випробування водою. Розширена правда, яка присвячує цим ордаліям окремі статті (ст. 21, 22, 85-87 РП), не розкриває їх змісту і порядку проведення. Особливим видом доказів була присяга – „рота”, котра застосовувалася у невеликих справах за відсутності додаткових доказів. «Ротою» можна було підтвердити наявність якої-небудь події або, навпаки, її відсутність.

В окремих випадках виключне значення мали зовнішні ознаки і речові докази – лице, поличне. Так, наявності побоїв і синців на тілі було достатньо для доказу биття. При крадіжці істотне значення мало знаходження краденого майна. У церковному суді, як вважає більшість дослідників, застосовувався інквізиційний, розшуковий процес з усіма його атрибутами, у тому числі і тортурами.

Підводячи підсумки, наголосимо, що судовий процес на Русі називався “тяжа”, сторони –сутяжники, позивач – “істець”, а відповідач – “позваний”. Явка до суду була обов’язковою, за наявності поважних причин сторону могли заступати “добрі люди” – представники, яким довіряв суд. Починав судову тяжбу покривджений, він же при потребі вів слідство. На судову розправу обидві сторони подавали докази, якими могли бути: свідки (“видоки” – ті, що бачили особисто, “послухи” – ті, що щось чули, або могли позитивно схарактеризувати одну із сторін); речі (“лице”); особисте зізнання; присяга (“хресне цілування” рота); божі суди (“ордалії” – випробування розпеченим залізом, вогнем, холодною і гарячою водою, мечем, жеребом, полем), а також – труп, побої, синці, рани, сліди.

Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. У карних справах його виконували слуги князя (дружинники) одержуючи за це плату (мито) Цивільні вироки виконувала відповідна сторона, при допомозі слуг князя, церкви чи пана, залежно від того чій це був суд. Апеляційних інстанцій не існувало, вирок виконувався негайно. Лише заможна людина могла поскаржитися князеві і попросити (за встановлену плату) переглянути справу.

Судівництво.Судова система Русі пройшла тривалий період формування – від общинно-вічових до державних. В цілому ж судівництво давньокиївської держави було розвинене слабо, про що свідчать: а) невіддільність судової влади від адміністративної; б) непостійний, тимчасовий склад судів; в) відсутність централізованої, єдиної системи судових органів. Джерела називають нам суди князя, тіуна, мечника, волостеля, посадника, митрополита, єпископа, ябедника тощо. Загалом же усі суди Русі можна об’єднати в три групи: державні, приватні та церковні.

І. Державні (або публічні):

1. Князівський (княжий) суд. Його здійснював сам князь, як верховний суддя, або його урядовці чи спеціально призначені судді – посадники, тисяцькі, тіуни, метальники, ябедники, вірники, волостелі. Княжий суд здійснювався за умови, якщо одна з сторін належала до стану феодалів. Хоча в окремих випадках могли позиватися до нього й міщани, смерди і навіть закупи. Судова розправа відбувалася на княжому дворі (у столиці і на місцях) або на території державних установ.

2. Вічовий суд – розглядав на народних зборах (вічі) найважливіші справи що стосувалися общини (перерозподіл землі, межові спори, вбивства, крадіжки) та держави (організація ополчення).

3. Громадський суд (народний) – здійснювався вервним старостою та “старцями”, судними “мужами”, “добрими людьми”. Він розглядав всі цивільні і карні справи, брав участь у дізнанні або провадженні попереднього слідства.

ІІ. Приватні суди – або інакше панські, доменіальні. Їх проводили феодали – землевласники (бояри, дружинники, урядовці) над своїми залежними людьми – холопами, челяддю і частково закупами та рядовичами.

ІІІ. Церковні (або духовні) суди – існували в митрополії (митрополичі) та єпископствах, які підлягали єпископам та очолювалися ними. Юрисдикція церковного суду охоплювала духовенство та їхні родини, церковну прислугу (їхні правопорушення як проти релігії, так і цивільні та карні), а також всіх християн-віруючих у справах якими опікувалася церква (віра, подружжя). Здійснювалися головно при монастирях і керувалися церковними Статутами та нормами візантійського канонічного права, які містилися у “Номоканоні”, „Еклозі”, „Прохіроні”.

У цілому ж, судова система Русі, незважаючи на її нерозвиненість, задовольняла потреби тогочасного суспільства і відповідала рівню його розвитку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Карне право	\|	Право Галицько-Волинської держави.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.