Карне право

Поняття злочину та його складу.У староруському праві велику вагу мало також карне право. Йому присвячено багато статей „Руської правди”. Кримінально-правові норми містяться і в статтях церковних Статутів, в угодах з Візантією. Приватний характер староруського права виявився і у сфері кримінального права. Злочин по Правді визначався не як порушення закону або княжої волі, а як «образа», тобто спричинення морального або матеріального збитку особі чи групі осіб. Кримінальне правопорушення в законі не відмежовується від цивільно-правового. У зв'язку з цим варто звернути увагу на специфіку розуміння на Русі злочину. Це – не порушення юридичних норм, що загрожує безпеці держави або суспільства, а утиск і зневага приватних інтересів. Сам термін «злочин» не відомий законодавцю. Замість нього вживаються такі слова, як образа, сором, пагуба, протор. Образа зовсім не означала образи честі. Так називали і вбивство, і неплатіж боргу. У всіх цих словах на першому плані стоїть поняття шкоди заподіяної приватній особі або групі осіб. Матеріальний бік злочину мав відтак домінуюче значення у його кваліфікації. Головна увага концентрувалася на матеріальних збитках, заподіяних злочином, а не на загрожених суспільних відносинах через злу волю правопорушника.

У карному праві зафіксовано правову нерівність представників різних соціальних прошарків. Це можна виразно побачити при розгляді окремих елементів складу злочину. Так, суб'єктом злочину виступають всі фізичні особи, окрім холопів, котрі не були деліктоздатні: за дії холопа відповідав його пан. В деяких випадках потерпілий міг сам розправитися з холопом-кривдником, не звертаючись до державних органів, аж до вбивства холопа, що зробив замах на вільну людину.

Будь-який злочин як кару передбачав виплату штрафів і майнові стягнення, для чого була потрібна наявність власності. Холопи ж і челядь, самі будучи різновидом власності, не могли нести майнової відповідальності. Дуже важко визначити і вплив на положення суб'єкта злочину його станового статусу. Ми не маємо свідчень документів про наслідки, наприклад бійки дружинника і селянина, хоча найбільш правдоподібна версія виникнення найдавнішої Правди зв’язується саме з побоїщем між князівською дружиною Ярослава Мудрого і новгородськими городянами. Найбільш ймовірно, що в часи „Руської правди”, при привілеях феодалів, за образи, безчестя і т.д. усе вільне населення відповідало як за кримінальні дії по відношенню до представника іншого стану. „Руська правда” нічого не говорить про здійснення злочинів жінками, вона ще не передбачала вікового цензу кримінальної відповідальності, не знала поняття осудності, але їй уже відоме поняття співучасті.

Закон розрізняв відповідальність і залежно від суб'єктивної сторони злочину. Законодавець не бачив відмінності між умислом і необережністю, але вже виділяє два види умислу – прямий і непрямий. За суб'єктивними обставинами злочину розрізнялася і відповідальність за банкрутство: злочинним вважалося лише умисне банкрутство. Проте, чіткого розмежування мотивів злочину і поняття вини ще не існувало, але вони в законі вже проступають. Ст.6 РП згадує випадок вбивства «на бенкеті явно», а ст.7 РП – вбивство «на розбої без будь-якої свади». В першому випадку йдеться про ненавмисне, вчинене відверто убивство (а словосполучення «на бенкеті» означає що ще і в стані сп'яніння). У другому випадку – це розбійне, корисливе, навмисне вбивство (хоча на практиці умисно можна убити і на бенкеті, а ненавмисно – в розбої). Відповідальність за ці вбивства була різною: вбивство в розбої каралося вищою мірою покарання – потоком і пограбуванням, вбивство ж «в сваді» (бійці) – лише вирою. Тяжким злочином проти особи було нанесення тілесних ушкоджень, - усікання руки, ноги та інші шкоди тілу. Від них законодавець відрізняє образу дією - удар чашею, рогом, мечем у піхвах. Означене діяння каралося ще суворіше, аніж легкі тілесні ушкодження, побої[30].

Як зазначалося вище, „Руську правду”, хоча й з долею умовності, все ж можна назвати кодексом приватного права, позаяк всі згадані нею суб'єкти є фізичними особами. Поняття юридичної особи цей закон ще не знає. Такі правові особливості обумовлені джерельною базою „Руської правди”. Включені в неї норми і принципи звичаєвого права несумісні з абстрактним поняття юридичної особи. Для звичаю всі суб'єкти рівні, і всі вони можуть бути лише фізичними особами. З означеним пов'язані і деякі специфічні особливості тогочасного кодифікування. До того ж, серед видів злочинів, передбачених „Руською правдою”, немає злочинів проти держави. Проте, це не означає, що виступи проти княжої влади проходили безкарно, чи їх не було. Просто в таких випадках застосовувалася безпосередня розправа без суду і слідства. Особа самого князя, як об'єкту злочинного посягання, розглядалася як звичайна фізична особа, котра відрізнялася від інших лише більш високим суспільним становищем та відповідними привілеями. Тобто, на тому етапі ще не існувало абстрактного розуміння держави і її інтересів, шкода державі ототожнювалась зі шкодою князю, і зазіхання супроти князів розглядалися лише як тяжкі діяння. До учасників повстань застосовувалася страта на місці злочину, часто – масова. Самі князі у боротьбі за владу часом вдавалися до дуже брудних прийомів, але питання про відповідальність вирішувалася в їхньому ж середовищі. Зрада князю так само розглядалася в князівському оточені, а відповідальність багато в чому залежала від розподілу політичних сил, - тобто хто був сильніший.

З конкретними суб’єктами пов’язувався зміст права власності та злочинне посягання на нього. Воно могло бути різноманітним в залежності також і від об'єкту власності. „Руська правда” ще не знає таких абстрактних понять як «власність», «володіння», «злочин». Як і більшість архаїчних кодексів, вона упорядковувалася за казуальною системою, законодавець прагнув передбачити всі можливі життєві ситуації. Інше джерело – княжа судова прецедентна практика – вносить суб'єктивний елемент у визначення кола відповідальних осіб і в оцінку їхніх юридичних дій. Для княжої судової практики найзначнішими суб'єктами є ті, які ближче всього стоять до княжого двору. Тому правові привілеї розповсюджувалися перш за все на наближених до князя осіб.

Об'єктами злочину були особа, майно, державний закон, звичаї, релігійно-моральні настанови. Об'єктивна сторона злочину поділялася на дві стадії споєння злочину: замах на злочин (наприклад, каралася людина, котра оголила меч, але ще не вдарила) і закінчений злочин.

Як зазначено, закон передбачав поняття співучасті (згадується казус розбійного нападу «скопом»), проте він не розділяв ролей співучасників (підбурювач, організатор, приховувач, виконавець тощо). В „Руській правді” уже існує певне уявлення про перевищення меж необхідної оборони. Йдеться про вбивство злодія через деякий час після його затримання, коли безпосередня небезпека через його дії вже відпала. Як не дивно, але до пом'якшувальних обставин закон іноді відносив стан сп'яніння злочинця, а до обтяжуючих – корисливий намір. Законодавець знав поняття рецидиву, повторності злочину, зокрема у конокрадстві.

Що стосується об'єктивної сторони складу правопорушення, то Правда ще не знає злочинів, скоєних шляхом бездіяльності, хоча на практиці вони, поза сумнівами, мали місце. Законодавець усвідомлював, що міра ваги злочину може залежати, як від злочинця, так і від зовнішніх обставин. Однак ці елементи він не зміг сформулювати в абстрактному вигляді, тобто як обставини що обтяжують чи пом’якшують скоєне, співучасть, форми провини і т.д. Це юридичний продукт більш пізнього часу. І все-ж зі станом сп'яніння (при банкрутстві купця) „Руська правда” зв’язує більш тяжкі наслідки. У трьох випадках вона передбачає групові крадіжки худоби (ст. 40, 41, 43 РП) і встановлює, що кожен учасник має сплатити штраф у повному обсязі.

Розумів законодавець і різну спрямованість наміру злочинця, тому в кодексі розмежовані випадкові або необережні вбивства (в образу), вбивства в розбої, вбивства на світу «явлено». За «розбій без усякої причини» покладалося строге покарання. Однак, відокремлюючи злочини навмисні від побутових, законодавець керувався принципом казуальності і фіксував їх без теоретичних узагальнень.

У „Руській правді” лише починає проступати розподіл на навмисні і необережні діяння. Втім, вже в ту епоху можемо віднайти цілу низку уточнень в застосуванні покарання: у окремих статях звертається увага на ступінь прояву злої волі. Як уже зазначено, вбивство на бенкеті, вчинене явно, тягне за собою більш м'які наслідки, ніж вбивство під час розбою. Відповідальність купця за втрату чужих грошей або товару видозмінюється залежно від того, чи трапилося таке лихо від Бога (через форс-мажорні обставини), чи з вини самого купця. Та все ж оцінка мотивів злочинного діяння носила досить поверховий характер, тому всі співучасники злочину каралися однаково, хоча винність їх могла бути вельми різною.

Види злочинів. Про вбивство (головничиство, звідси – „уголовщина”) згадується вже в угоді з Візантією 911 р.: у випадку вбивства кого-небудь вбивця мав «умерти на місці» (кровна помста). Якщо ж винний встигав сховатися, у дію вступала майнова відповідальність: імущі особи віддавали свою частину власності як викуп, ті, які не мали власності, їх переслідували родичі убитого аж до помсти. Стаття 1 „Правди Ярослава” також передбачає помсту родичів за вбивство: якщо ж месників не буде, виплачується штраф у 40 гривен. У цій статут ще відсутня соціальна диференціація винних при виплаті штрафу, але вбивство визнається найнебезпечнішим злочином. З нього починаються всі редакції „Руській правди”. У „Правді Ярославичів” за вбивство огнищан, конюхів князя, тіуна передбачений уже підвищений штраф у 6 гривен, за вбивство вільної людини виплачувався штраф у 40 гривен.

Нанесення побоїв, образи, тілесних ушкоджень каралися грошовими штрафами. За ушкодження пальця сплачувалися 3 гривни, за удари жердиною, ціпком, за виривання бороди і вусів 12 гривен. За відрубування руки покладався штраф 40 гривен. Погроза зброєю каралася штрафом у 1 гривну. Хоча штрафи диференційовані в залежності від ступеня каліцтва, ясного розуміння міри шкоди в „Руській правді” немає, тому можемо говорити про принцип казуальності: у кодексі перелічуються вигадки порушення тілесної недоторканності з конкретними штрафами, але без спроб узагальнення.

Більше всього уваги в „Руській правді” приділяється майновим злочинам, до яких включали: розбій (який ще не відмежовувався від грабежу), крадіжку («татьбу»), знищення чужого майна, угін худоби, пошкодження межових знаків, підпал, конокрадство (як особливо тяжкий вид крадіжки), злісну несплату боргу тощо. Найбільш деталізовано і регламентовано поняття «татьба» (крадіжка). Відомі такі її види, як крадіжка із закритих приміщень, конокрадство, крадіжка холопа, сільськогосподарських продуктів та ін. Докладно розписується, який штраф зобов'язаний сплатити викритий злодій за коня, корову, качку, дрова, сіно, холопів і т.д. Законодавець, прагнучи нічого не упустити, включає в цей список і зерно, і ловчих птахів, і мисливських собак. Загальний принцип такий, що потерпілому варто цілком компенсувати понесені матеріальні втрати, тому винний мав виплатити вартість вкраденого і заплатити штраф. Становий захист майна зустрічається рідко, хоча і має місце. Наприклад, за крадіжку князівського коня встановлювався штраф у 3 гривни, а за коня смерда - 2 гривни. Закон допускав безкарне вбивство злодія на місці скоєння злочину і під час злочинних дій, що тлумачилося як необхідна оборона.

Отже, серед майнових злочинів „Руська правда” найбільшої ваги надавала крадіжці (татьбі). Найтяжчим видом татьби вважалося конокрадство, бо кінь був найважливішим засобом виробництва, а також бойовим майном. Законодавцю відоме і злочинне знищення чужого майна шляхом підпалу, каране ним потоком і пограбуванням. Така висока міра покарання визначалася трьома причинами. По-перше, підпал – найнебезпечніший спосіб знищення чужого майна. По-друге, він нерідко застосовувався як засіб помсти, особливо часто, коли селяни хотіли помститися своєму пану. Нарешті, підпал мав підвищену соціальну небезпеку, позаяк на Русі від одного будинку, або стодоли могло згоріти ціле село, чи навіть місто.

Отже, підводячи підсумки і роблячи висновки зазначимо, що за „Руською правдою”, розрізнялися злочини такої класифікації: 1. Проти життя (ненавмисне і навмисне убивство, або розбій, з наміром і без наміру). 2. Проти тіла(каліцтво, тяжкі тілесні ушкодження, побої). 3. Проти честі і свободи (удар мечем у піхвах або рукояткою). 4. Проти майна (крадіжка, або татьба, грабунок, чи розбій, привласнення чужого майна, пошкодження чужої власності, розорення межі чи пошкодження межового знака, підпал, шахрайство, конокрадство). 5. Проти громадських інтересів: а) проти релігії (чарівництво, або зелейництво, волхвування, мародерство, богохульство, крадіжка в церкві); б) проти родини (убивства та крадіжки між подружжям, двоєжонство та двоємужництво, кровомішання, перелюбство, зігнання плоду, покидання подружжя); в) проти моралі (зґвалтування, статеві збочення). Частина протиправних чи аморальних дій перебувала під юрисдикцією церкви, і регламентувалася статтями Статутів Ярослава та Володимира.

Види покарань.Система покарань за „Руською правдою” виглядає досить простою. Вищою мірою покарання, як вже зазначено, був потік і пограбування. Наступною по тяжкості мірою покарання була вира. За основну масу злочинів призначався так званий продаж – кримінальний штраф. За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувалися епітимії. Легкою епітимією вважалися 500 поклонів у день. Епітимія часто поєднувалася з державною карою, або встановлювалася як додаткова, у вигляді нав’язки.

Первинною формою покарання у Київській Русі була помста, яку вчиняв потерпілий або його найближчі родичі. Спочатку вона була досить не визначеною і характеризувалася мірою ображених почуттів потерпілих. Пізніше помсту починають піддавати різним обмеженням, завдяки яким вона набуває публічного характеру, позаяк контролюється владою. Обмеження помсти зводяться до: а) скорочення числа злочинів, за які допускається сама кровна помста; б) до встановлення терміну, протягом якого можна помститися; в) звуження кола месників.

„Руська правда” знає помсту за вбивство, різні каліцтва, „криваві сині рани”, навіть за удар рукою або яким-небудь знаряддям, а також за крадіжку. За каліцтва помщаються діти, за рани і побої може мстити лише сам потерпілий і лише відразу після нанесення удару кривдником.

Правда розширеної редакції згадує тільки про помсту за вбивство і крадіжку і не встановлює покарання для того, хто ткне мечем у відповідь на заподіяний удар. Всі випадки правопорушень через помсту могли підлягати судовій оцінці. Суд перевіряв дотримання правил помсти, при цьому він сам міг її і присудити. Натяк на післясудову помсту міститься в короткій редакції Правди і в літописній розповіді про суд над суздальскими чаклунами. Крім вказаних обмежень, важливу роль у пом'якшенні помсти грало право притулку. Місцями притулків перш за все були церкви та монастирі, про що збереглося декілька літописних вказівок. „Руська правда” в одному випадку згадує про притулок у приватному будинку: холоп, який ударив вільного, міг сховатися в панських хоромах, а той міг його і не видати.

„Руська правда” не знає страти, але вона застосовувалася на практиці за антидержавну діяльність, за участь у повстаннях, розбійницьких зграях. Цікаво, що вже в X XI ст. це покарання регулювалися державою. Свідчення про застосування страти правителем русів є в арабських джерелах ІХ-X ст.: розбійника могли позбавити життя через повішення. Застосовували варварські страти княгиня Ольга і князь Святослав. Згідно з арабським свідченням існувала альтернатива життя: злочинця могли «вислати» на окраїни держави (варіант вигнання з громади), Приблизно у X ст. страта поступилася місцем карним штрафам за злочини майнові і проти особистості. Наприкінці X ст. Володимир І через «розбої, що посилилися» обговорював питання про введення за них страти, причому побоювався цього, «боячись гріха». Отже, в обмеженні смертних вироків зіграло роль прийняття християнства. Але князівське оточення санкціонувало посилення репресій, оскільки князь зобов'язаний «боротися зі злом». Введені страти за розбої призвели до збідніння скарбниці, куди перестали надходити кошти, і пішла заміна позбавлення життя грошовою компенсацією. Причому мова, вочевидь, йшла не лише про розбої, а й про широке коло зазіхань на власність і особистість.

Страта стала прерогативою важливих повноважень князівської влади в державній неполітичній сфері і за звичайні злочини не застосовувалася тривалий час. У той же час відсутність законодавчої регламентації способів страти приводило часом до неприборканої жорстокості князів. Наприклад, на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. галицький князь Роман Мстиславович закопував непокірних бояр живцем у землю, жорстоко четвертував, говорячи: «Не роздавивши бджіл, меду не з’їсти».

Помста і смертна кара поступово обмежувалися і все більше і більше витіснялися системою викупів, тобто грошовою винагородою, що сплачувалася правопорушником і його родичами потерпілому та його ближнім за умови відмови останніх від помсти. Така заміна одного звичаю іншим, до того ж протилежним, могла відбуватися лише поступово. Відмова від помсти супроводжувалася при цьому обрядами, які б усунули підозру в боягузтві перед супротивником.

Закріпившись у юридичній практиці, викупи сформувалися у досить складну систему правил. Розміри викупу, які спочатку визначалися угодою сторін, поступово стають адекватними заподіяним збиткам. Втручання публічної влади в систему викупу спричинило встановлення штрафів як на користь князя, так і на користь потерпілих. Відтак виникають: вира – штраф за убивство, який надходить на користь князя; плата за загублену голову – головщина або „головничиство”, яка іде на користь родичів убитого; продаж – штраф за різні правопорушення, окрім убивства і каліцтва (за каліцтво стягувалася полувира), котра також бралася на користь князя. На користь потерпілих від інших злочинів, крім вбивств, сплачувалися урок, протор, пагуба і т.п.

Отже, вира являла собою карний штраф, що виплачувався тільки за вбивство і тільки за вільну людину. У „Руській правді” немає згадувань про вбивство феодалів – за це покладалося більш суворе покарання, ніж вира. За 40 гривен за цінами того часу можна було купити 20 коней. Виплата таких сум була не кожному під силу. Тому існував колективний інститут «дикої вири», куди робили внески члени громади, щоб у випадку необхідності внести викуп за вбивство. Дика вира виплачувалася громадою і у випадку розбійного вбивства, якщо вона не розшукувала злочинця. Ймовірно, дехто з феодальних верхів був не проти поживитися зайвим карним штрафом за випадково виявлене тіло. Тому Правда забороняла стягувати дикі вири за невпізнаних вбитих (ст. 3-8, 19 РП). Не робили в дику виру внесків у випадку, коли вбивця самостійно виплачував всю суму.

Продаж – найпоширеніший штраф, який виплачувався за нанесення побоїв, зазіхання на власність, образи. Його розмір складав від 1 до 12 гривен. Наприклад, за удар не оголеним мечем, за виривання бороди покладалося 12 гривен. У деяких статтях зазначена лише сума штрафа, без згадки «продажу». У кодексі, є прямі вказівки, що продаж платиться князю, це – публічний штраф, який засвідчував вільний стан винної особи.

Уроками називалися штрафи за винищування власності і майна. Наприклад хто по злобі зарізав чужу худобу, той платить 12 гривен (ст. 84 РП). Оскільки раби і холопи прирівнювалися до майна господарів, за їхнє вбивство виплачували урок, а не виру. Вартість холопів Правда оцінює в 5-6 гривен, а більш високопоставлених холопів (тіуна, ремісника) – у 12 гривен.

Система викупів була пануючою формою покарань за „Руською правдою” та сучасними їй юридичними актами, але не єдиною. В Правді згадується покарання яке призначалося за вбивство в розбої, підпал і конокрадство, – це потік і пограбування. Пограбування означало насильницьке вилучення майна, – тобто його конфіскацію. Потік же передбачав різні форми особистих покарань: вигнання, навернення в рабство і навіть вбивство. Саме звідси беруть початок такі форми покарання, як смертна кара (страта), тілесні покарання, позбавлення волі, відомі на Русі за візантійськими зразками після запровадження християнства. Грецькі єпископи радили Володимиру страчувати розбійників, хоча потім вони ж запропонували відновити старий звичай стягування вир. В літописах є вказівки на те, що осуджені на смерть могли від неї відкупитися. У законодавчих актах смертна кара вперше згадується у „Псковській судній грамоті”.

З інших покарань, що застосовувалися у Київській Русі, варто назвати також покарання батогом і навіть застосування в окремих випадках кари членоушкодженням. Хоча „Руська правда” нічого і не говорить про тілесні покарання і позбавлення волі. В’язниць на Русі ще не було, як і усвідомлення тюремного впливу на злочинця: його карали, а не перевиховували. Застосовувалося ув’язнення в „проруб” (підвал) високопоставлених людей, князів, посадників, осіб князівського оточення. Ця міра була тимчасовим обмеженням волі до настання наперед визначених подій. Наприклад, у 1067 р. великий князь Ізяслав посадив у „проруб” князя Всеслава з двома синами; після смерті Ярослава Мудрого його сини випустили з „проруба” дядька Судислава і насильно постригли з ченці. Тілесні покарання також застосовувалися, але держава все-таки віддавала перевагу штрафам.

Проте, не зважаючи на все ширше розповсюдження перерахованих вище видів покарань, перше місце в суспільних відносинах того часу посідав самосуд, або примирення потерпілого з порушником. Карні ж норми „Руської правди” діяли дуже довго. Але Судебником Казимира Ягайловича у 1468 р. було підготовлено базу для якісно нового рівня карного права. Це пов’язано з тим, що з'явилися нові види злочинів проти держави, його апарата і урядових осіб. Злочинність стала більш масштабною і карне законодавство відреагувало на це посиленням репресій.

Мета покарань.У зв'язку з поступовим посиленням ролі держави і державної влади, яка все активніше втручалася у процес як оцінки злочинних діянь, так і визначення міри покарання за них, істотно змінилися і основні погляди на покарання за злочин. Держава починає прагнути того, щоб страх перед владою підтримувався страхом невідворотності покарання. Ще в XI ст. одне літописне канонічне джерело рекомендувало «яро казнити на возобранение злу». Мета покаранням, стала визначатися виключно державними і суспільними інтересами, на догоду яким і приносився в жертву злочинець. Сама кара називалася „месть” і „наказання”.

Метою покарань, передбачених „Руською правдою”, були: а) убезпечення суспільства від злочинців шляхом повного їх винищення («щоб лихих люде вивести»), або скалічення, щоб попередити можливість здійснення ними нових злочинів (наприклад, відсікали пальці), чи, нарешті, усунення злочинців із суспільного середовища, ізоляція у в’язницю, або у вигнання; б) залякування злочинців і всіх громадян тяжкістю і жорстокістю покарання за скоювані злочинні діяння: «та й інших страх прийме подібне творити, щоб, на те дивлячись, іншим не кортіло так діяти»; в) отримання матеріальної вигоди від майна і власних сил та здоров’я злочинця – конфіскації, грошова пеня чи експлуатація праці. Перші дві цілі вимагали найжорсткіших покарань, які і почали активно вводитися в законодавство та юридичну практику у період формування станово-представницьких монархій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Цивільне право.	\|	Судівництво та судочинство.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.