Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Цивільне право.

Право власності.У феодальному суспільстві право власності в середовищі феодалів визначається їхнім взаємним зв’язком з державою, тобто системою васальної залежності, а в селянському середовищі системою заборон та розпоряджень. Від розходжень цих відносин залежить і розходження в статусі власності. Ще у дореволюційних (до 1917 р.) дослідженнях йшло обговорення питання існування родової і приватної власності, і думка про колективні форми земельної власності все ж переважила.

Юридичні розходження і спеціальна термінологія для позначення рухомої і нерухомої власності виникають спочатку в Європі, в силу впливу і рецепції римського права, а потім, значно пізніше, на Україні. Юридичне формулювання права власності складалося тут під впливом буржуазних відносин і відповідало аналогічному поняттю в інших європейських країнах. Її сутність, яка полягала в тому щоб підкреслити екстраординарне становище суб'єкта власності, визначена ще у римському праві формулою: «Власнику належить виняткове і незалежне панування над річчю».

У Х-ХІ ст. общинні пережитки на Русі були ще досить значні. Однак визначити ступінь наявності колективних і індивідуальних форм власності дуже важко за браком джерел. У „Руській правді” в переважній більшості випадків мова йде про індивідуальну власність (кінь, зброя, одяг і т.д.). Скоріш за все, у більш цивілізованих районах, де діяло князівське законодавство, індивідуальна (приватна) власність відігравала вирішальну роль.

Власник за „Руською правдою” мав право розпоряджатися майном, вступати в договори, одержувати доходи з майна, вимагати його захисту від домагань. Об’єктами права власності виступає дуже велике коло речей – коні, велика рогата худоба, одяг, зброя, предмети торгівлі, товари, сільськогосподарський реманент, та багато чого іншого.

Інші джерела, зокрема літописи, засвідчують наявність у цей час індивідуального селянського господарства. Однак вони вказують на існування сіл, цвинтарів, вервей, населених пунктів з колективними формами володіння землею. Ймовірно, це сусідські громади з індивідуальною формою власності на двірську ділянку і періодичними переділами орної землі. Платежі податків князю не перешкоджали населенню розпоряджатися землею за колективним розсудом, тому що одиницею оподаткування була не земля, а двір, господарство.

Отже, форми власності були різними. Крім сімейно-індивідуальних і общинних господарств існував князівський домен, що являв собою конгломерат земель, які належали особисто великому князю. Він стягував там оброк, накладав інші повинності, розпоряджався землями за власним розсудом.

Власність феодалів виникала як приватна і ґрунтувалася на князівських даруваннях. В XІ ст. літописи згадують про села князівських дружинників, у XII ст. таких свідчень уже набагато більше. Вотчини бояр були приватною власністю. Князі роздавали землі за умови служби (тимчасової чи довічної). Умовні тримання могли бути й у самій боярській ієрархії. Вважають, що були і спадкові бенефіції. Князівська роздача земель супроводжувалася одержанням іммунітетів (незалежних дій у цих володіннях) - судових, фінансових, управлінських. У „Короткій правді” відсутні зведення про землеволодіння феодалів, але у „Розширеній правді” згадуються люди, що жили на цих землях: тіун боярський (ст. 1), боярські холопи (ст. 46), боярський рядович (ст. 14). Внутрішньофеодальні договори про землю і кодекси, що регулювали землевласницькі відносини, до нас не дійшли, але про їхнє існування можна здогадуватися.

Земельна власність церкви сформувалася з державних пожалувань у вигляді десятини. Надалі вона росла за рахунок внесків, покупок, пожертвувань.

Суб'єктами права власності могли бути лише вільні люди, не раби. Розподіл речей на рухомість і нерухомість не знайшов юридичного оформлення, але статус рухомості відбитий у „Руській правді” досить докладно. Власник мав право на повернення свого майна (коня, зброї, одягу, холопа) з чужого незаконного володіння на підставі строго встановленої процедури. До того ж, за заподіяну «образу» (моральні збитки) призначався штраф у 3 гривни. Повернення речей вимагало показань свідків і розгляду при необхідності перед «ізводом» із 12 чоловік (ст. ст. 13, 14, 15, 16 КП; ст. ст. 34, 35 РП). Загальний принцип захисту рухомої власності полягав у тому, щоб повернути її законному хазяїну і заплатити йому штраф як компенсацію за збитки. Рухома власність (включаючи холопів) вважається в „Руській правді” обсягом повного панування власника: при суперечках про її повернення, держава не накладає штрафів, сторони самі домовляються між собою. Ті особи, які довіряли майно рабам і холопам (для торгових операцій і т.д.), несли, у випадку нанесення збитків і знищення речі, відповідальність перед третіми особами у повному обсязі (ст. ст. 116, 117 РП). Іншими словами, законодавець розумів, що право власності визначається волею самого власника рухомої власності (якщо це не пов'язувалося з карним злочином), не носило станового характеру і кожен мав право рівнозначно визначати її долю.

Отже, староруське законодавство знало досить розвинену систему цивільно-правових норм. В законах відображені відносини власності, передбачений правовий захист як нерухомого, так і рухомого майна. Згідно норм, феодал мав цілковиту власність на засоби виробництва і неповну власність на працівника. При цьому залежний від феодала (землевласника) селянин обов’язково був наділений певними засобами виробництва.

Зобов’язальне право.Зобов’язання являють собою правовідносини, в силу яких людина, що порушила інтереси іншої людини, зобов’язана вчинити визначені дії на користь потерпілого (за схемою: правоуповноважений – правозобов’язаний). Відмінності цивільно-правового зобов'язання від кримінально-правового виникають лише на певному рівні правового розвитку, а у стародавній період вони змішувалися. Тільки з формуванням окремих галузей цивільного і карного права законодавець вносить ясність у ці питання.

У Київській Русі існувало два види зобов'язань – із правопорушень (деліктів) і договорів (рядів), причому перші, вочевидь, виникли раніше. За „Руською правдою” зобов'язання з деліктів, передбачили відповідальність у вигляді штрафів і відшкодування збитків. Особа, яка ховає холопа, має повернути його і заплатити штраф (ст. 11 КП). Взявши чуже майно (коня, одяг), особа має повернути його і заплатити 3 гривни штрафу (ст. ст. 12, 13 КП).

Договірні зобов'язання оформлюються в систему при виникненні приватної власності, але абстрактного поняття договору ще не існувало. Пізніше під договором почали розуміти угоду двох чи декількох осіб, в результаті якої у сторін виникають юридичні права й обов'язки. У Київській Русі існувало кілька різновидів правочинів.

Сторони (суб’єкти) угоди мали відповідати вимогам віку, правоздатності, дієздатності і волі. Нам нічого не відомо про вік осіб, котрі вступали у зобов’язання в дохристиянський період. Із прийняттям християнства діяв загальний принцип, відповідно до якого вступ у шлюб виступав також і юридичним фактором досягнення особою майнової самостійності, дієздатності. Невідомий нам і такий аспект правочинів у язичницький період, як стать людини.

Однак, у „Руській правді” жінка уже виступає як власник майна, отже, вона була вправі робити все що захоче з цим майном. У цьому ж збірнику законів закріплено вплив на зобов'язання юридичного статусу волі. Холоп не був суб'єктом правовідносин і не міг відповідати за зобов'язання, усю майнову відповідальність ніс за нього власник. Майнові наслідки угод холопа, укладених за дорученням пана, також лягали на останнього (ст. 117, 119 РП).

Стародавньому праву відомі два види відповідальності за угодами: особиста і майнова, - остання в історичному контексті більш пізня і розвинута. У стародавньому Римі лише закон Петелія (VI ст. до н.е.) встановив майнову відповідальність. У першому випадку особа, яка не виконала зобов'язань, перетворювалася в раба (особиста), у другому випадку – його власність переходила кредитору (майнова). Хоча у „Руській правді” і домінує майнова відповідальність, однак у випадку порушення умов зобов'язань особа могла перетворитися у повного холопа, злісний купець-банкрут також навертався в рабство. При нерозвиненості рабства зароджується принцип, відповідно до якого той, хто не виконав зобов'язань, ставав залежним від кредитора на той термін, протягом якого відпрацьовував йому весь обсяг боргу і збитків[29].

В ІХ-ХІІ ст. письмова форма договорів ще не розвинулася, вони відбувалися, як правило, в усній формі. Для усунення наступних взаємних претензій, при укладанні угоди мали бути присутніми свідки, хоча суд приймав і будь-які інші докази, що засвідчують договори. Число відомих „Руській правді” угод ще не дуже велике.

У побуті договір купівлі-продажу був найпоширенішим. Продавалося майно (рухоме і нерухоме) і холопи, причому продажу останніх у законодавстві того часу приділяється дуже велика увага. У „Руській правді” регламентувався не стільки сам договір купівлі-продажу (його умови залежали від волі сторін), скільки суперечки, що виникали в результаті взаємних претензій. Сторони могли розпоряджатися лише своєю власністю, майно крадене чи невідомого походження оскаржувалося після покупки в присутності князівської адміністрації. Якщо законність приналежності проданого не доводилася, угода розривалася і майно відшкодовувалося тій особі, яка заперечувала добросовісне утримання. Угода про продаж яких-небудь значимих речей відбувалася на торгу привселюдно, щоб уникнути наступних претензій. В Правді часто згадуються договори купівлі-продажу, - і найбільш детально розглянуто випадки купівлі-продажу холопів, а також краденого майна.

Продаж нерухомості почав оформлюватися письмовими актами, які дійшли до нас починаючи з ХІІ ст. С.В. Юшков вважав, що існували часові терміни обмеження пред’явлення претензій по факту покупки речі. Існував і договір самопродажу в холопство у присутності свідків. На думку С.В. Юшкова, означений договір був досить розповсюджений у той період і історично передував договору купівлі-продажу.

У „Руській правді” є згадки про наймання робітників – «мостників» для ремонту і будівництва мостів (ст. 43 КП; ст. 97 РП). Встановлювався розмір плати за роботу і харчування. У ХІІ - ХІІІ ст. з'являється категорія «найманців», яких закон відмежовував від інших груп залежного населення, а їхні відносини з наймодавцем обумовлювалися договором. Найманець вільний був розірвати договір, відшкодувавши збитки. У той же час є згадки про челядників-наймитів, закупів-наймитів, які зберігали залежність. Характер же майнового найму в „Руській правді” не розкривається. Що стосується особистого найму, то „Руська правда” згадує лише про найм в тіуни (слуги) або в ключники. Якщо людина поступала на таку роботу без спеціального договору, вона автоматично ставала холопом (рабом). В законі згадується також про наймита, щоправда деякі дослідники Правди ототожнюють його із закупом.

„Руська правда” знала певну систему інших договорів, якнайповніше з яких регламентовано договір позики. Означене стало наслідком повстання київських низів (закупів) у 1113 р. проти євреїв-лихварів. Володимир Мономах, закликаний боярами щоб врятувати становище в столиці, вжив заходів по впорядкуванню сплати відсотків по боргах, дещо обмеживши лихварські апетити. Закон у вигляді об'єкту позики передбачав не лише гроші, але хліб і мед. Існувало три види позики: 1) звичайна, побутова позика; 2) позика, здійснена зі спрощеними формальностями, між купцями; 3) займ із самозаставою – „закупництво”. Залежно від терміну позики, передбачалися і різні відсотки. Короткострокова позика спричиняла найвищу ставку відсотків, - до 50 %. У Староруській державі існували й угоди перевезення, комісії. Порядок укладання договорів був простим. Зазвичай застосовувалася усна форма при здійсненні певних символічних дій: змовин, роз’єднання скріплених рук (рукобиття) і т.п. В окремих випадках обов’язково потрібні були свідки. Є згадки і про існування письмової форми ухвали договорів про нерухомість.

Згадується також договір зберігання – поклажі, котра розглядалася як дружня послуга, була безвідплатною і не вимагала зайвих формальностей при укладенні договору.

Підводячи підсумки, варто наголосити, що зобов'язальне право на Русі виникало з норм відшкодування за заподіяну шкоду, які формувалися з договорів. Людина, яка завдала поранення іншому, окрім кримінального штрафу, повинна була сплатити матеріальні і моральні збитки потерпілому, у тому числі і послуги лікаря (ст. 2 КП). Для руського зобов'язального права характерне не лише застосування вилучення майна того, хто провинився, але і накладення стягнення безпосередньо на боржника, а подеколи навіть на його дружину і дітей. Так, злісного банкрота можна було продати в холопи.

У ХІІ – ХІІІ ст. з’явилися три тенденції розвитку зобов'язального права. По-перше, розвиток товарно-грошових відносин призвів до появи нових видів договорів: дарування, поручництво і розподіл майнової відповідальності сторін у зобов’язаннях. Зобов’язання з правопорушень поступово переходять в кримінально-карну галузь. По-друге, за панування феодальних відносин зберігалася особиста відповідальність боржників, котрі потрапляли у господарську залежність від позикодавців, зобов'язані були відпрацьовувати борг, знаходячись ніби під патронатом. Особиста залежність поширювалася навіть на середовище феодалів, у їхніх васальних відношеннях між собою чи державою – сюзереном. По-третє, формувалася система зобов’язального права з розвинутою майновою відповідальністю, заснованою на товарно-грошовому обміні.

Сімейне та спадкове право.Сімейно-спадкове право належить до сфери, яка повільно змінювалася. З моменту прийняття християнства основи православної родини довгі століття залишалися статичними, поступово допускалися до спадкування жінки, варіанти спадкування були строго обмежені: за звичаєм, за законом, за заповітом. Відносини в родині ґрунтувалися на владі батька, лише в пізніший період складається принцип роздільності майна. Це - основні тенденції в зазначеній галузі права.

В часи до „Руської правди” нам не зустрічаються свідченнями про принижене становище жінки. На думку окремих дослідників, родина патріархального типу відображена у „Руській правді” поняттям «верв», тобто колективу родичів, зв'язаних загальною відповідальністю, платежем «дикої віри». Однак, як випливає з низки статей „Руської правди”, сторонні особи теж могли «вкладати» у загальну виру, не будучи родичами. Існує гіпотеза, відповідно до якої «верв» Київської Русі – перехідна форма від патріархальної родини до індивідуальної зі збереженням колективних порядків, тобто патронімія. Але відвертих рис патронімії ми не бачимо, позаяк у верві зберігалося колективне господарство, родинні зв'язки і звичаї. Тому ідея про патронімію, більше схожа на суто логічну конструкцію. Отже, у „Руській правді” мова йде про індивідуальну родину (чоловік, дружина, діти) з особистим господарством. У статтях про «верви» маються на увазі, можливо, колективи родичів.

У XI ст. шлюб став церковною прерогативою, а участь у судових процесах про спадщину обумовлювалася відповідним церковним освяченням. Точних даних про вік вступу до шлюбу до нас не дійшло. С.В. Юшков вважав, що він складав 14-15 років для чоловіків і 12-13 років для жінок. На Русі в XI ст. уже панувала моногамна родина з індивідуальним господарством. З прийняттям християнства наприкінці X ст. церква вела активну боротьбу з язичництвом, за індивідуальну родину і сімейну моральність. Шлюб, розлучення, моральні відносини в родині стали санкціонуватися нею. Не освячений церквою шлюб вважався аморальним, гріховним і мав негативні наслідки для нащадків. Літописець записав: „Плід гріховного кореня злим буває плодом”. Панування чоловіка в християнській родині збереглося, усталилося й законодавчо закріпилось, стало частиною державної ідеології. Літопис виправдовував це так: „Не потурай злій дружині: тому що мед капає з вуст її. Дружини перелюбниці. Але це мить. Не шляхом життя йде вона, бо ті хто зближаються з нею, підуть після смерті в пекло”.

Християнська родина мала коритися суворим моральним канонам, в основі яких лежали працьовитість, смиренність і відповідальність перед Богом. Формування родини християнського типу відбувалося поступово, позаяк держава ставилася до язичництва досить терпимо. Але підтвердити конкретними фактами співіснування християнських і язичницьких родин неможливо, хіба-що на підставі норм церковних статутів, які встановлювали покарання відступникам від християнських канонів.

Відтак, сімейне право на Русі розвивалося відповідно до канонічних норм. Лише спочатку тут діяли звичаї, пов'язані з язичницьким культом. Існувало викрадення наречених, багатожонство. Так, великий князь Володимир Святославич до хрещення мав п'ять дружин і навіть кілька сотень наложниць (за окремими даними – 500). З уведенням християнства, як державної релігії, встановлюються нові принципи сімейного права – моногамія, утруднення розлучення, безправність позашлюбних дітей, жорстокі покарання за перелюбства, які прийшли на Русь із Візантії. Зокрема, за візантійським правом існував досить низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 років для нареченого. Укладенню шлюбу передували заручини. Шлюб вчиняли, освячували і реєстрували в церкві. Церква взяла на себе також реєстрацію і санкціонування інших найважливіших актів цивільного стану – народження, смерті, що давало їй як чималі прибутки, так і владу над людськими душами.

У далекій давнині спадкування здійснювалося на підставі звичаєвого права, з правом всього колективу на якусь частину майна. Раніше за все індивідуалізувалося спадкування рухомості (лук, спис, сокира). Виник розподіл спадкової маси на частки: частина - колективу, частина - родині, частина по розсуду самої особи. Означене засвідчив арабський купець Ібн Фадлан (Х ст.) який писав, що майно померлих русів поділялося на оці три частини.

Спадкування на основі звичаєвого права, щоправда у видозміненій формі, стає загальнодержавним законом. Вочевидь, паралельно розвивалися заповідальні обмеження частки заповіту на користь найближчих родичів. Можна виділити дві форми спадкування: за законом і за заповітом, - третя, за звичаєм, поступово відмирала. Відсторонення жінок від спадкування не можна розглядати як засіб її несвідомого приниження. Виходячи за чоловіка з іншого роду, вона не могла забирати майна, нажитого членами свого роду. Воювали за нові території чоловіки й обробляли землю чоловіки, тому інститут спадкування нерухомості по чоловічій лінії дуже стійкий в усіх європейських народів.

Право рідних на частку зі штрафів, у випадку вбивства, закріплене вже у статтях договору з Візантією 911 р. Напевно, родичі у будь-яких випадках могли претендувати на частину майна спадкоємця. В іншому місці договір подає зразок розвиненого спадкового права, - норму в якій діє першість заповіту над законом. Одна із статей говорить: «Якщо хтось з русичів умре, не урядивши свого маєтку, будучи на службі у Візантії, а родичів там не має, те майно повертається близьким родичам на Русь. Якщо залишить заповіт, то майно йде тому, на користь кого складено заповіт». Щоправда, необхідно мати на увазі, що така преференція надається імущому клану. У селянських громадах продовжувало діяти звичаєве спадкування.

Напевно, суперечки про спадщину виникали досить часто, і церковні Статути Володимира і Ярослава взяли ці позови родичів під свою юрисдикцію. Але позаяк статус церкви в цей час ще не був досить міцним, норми про спадкування майна, що ввійшли до „Руської правди”, розписані дуже детально, вочевидь, щоб уникнути колізій між язичницькими звичаями та християнськими настановами про індивідуалізовану родину. Відтак, інститут спадкування у „Руській правді” - один з найбільш розроблених.

У „Розширеній правді” міститься цілий статут про спадщину (ст. 90-95, 98-106). Дві перші статті (ст. 90, 91) закріплюють звичаєві обмеження в громадах смердів: майно померлого, який не залишив синів, переходить князю, донькам до заміжжя виділяється частина на придане. У той же час у середовищі дружинників і бояр діяв інший принцип: «Спадок князю не йде, його успадковують доньки». В інших статтях регулюється спадкування на базі приватної власності й індивідуального господарства.

Діяв загальний принцип відомий ще із угод з Візантією: пріоритет спадкування за заповітом із забезпеченням законних часток членів родини. Стаття 92 РП говорить: „Хто вмираючи розділить свій будинок дітям, на тім стояти, хто без ряду умре, усім дітям йде майно”. Спадкування за заповітом обмежене синами і дружиною, доньки одержують тільки частину (ст. 93, 95 РП). Діти від першої дружини мають право на частину майна, яке належить їхній матері (ст. 94 РП). Діти від рабині не успадковують нічого, але одержують з матір'ю волю (ст. 98 РП). В усіх випадках «двір» переходить молодшому сину (ст. 100 РП), як менш здатному до ведення самостійного господарства. Майно малолітніх дітей знаходиться під опікою матері: якщо вона виходить заміж, то на це майно призначається родич-опікун, мати та опікун-вітчим, які несуть матеріальну відповідальність за його втрату. Своєю частиною майна мати розпоряджається самостійно, може заповідати його дітям, позбавляти їх спадщини, якщо вони будуть «лихі» (ст. 106 РП).

Такий порядок спадкування забезпечував майнові права всіх членів родини і в цілому проіснував до того часу, коли до спадкування стали допускатися жінки. Одночасно встановилася залежність благополуччя дітей чоловічої статі від волі заповідача, як основа «доброго» відношення до батьків, при збереженні молодшим дітям гарантії засобів до існування.

Відтак, у спадкуванні існували істотні відмінності, які залежали від належності людини до того чи іншого місця в соціальній або сімейній ієрархії. Так, у бояр і дружинників успадковувати могли і доньки, у смердів же, за відсутності синів, майно вважалося виморочним і поступало на користь князя. При спадкуванні згідно із законом (тобто без заповіту) перевагу мали сини померлого. При їх наявності доньки не одержували нічого, але на спадкоємців покладався обов'язок видати сестер заміж. Спадок ділився порівну, проте молодший син мав прерогативу – він одержував двір батька (система мінорату). Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх матір'ю була рабиня-наложниця, то вони разом з нею одержували свободу, після смерті батька.

 


Читайте також:

  1. Б/. Цивільне судочинство.
  2. ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО.
  3. Господарські правовідносини та господарське законодавство і право.
  4. Екологічне право. Законодавчі та нормативні акти про охорону довкілля
  5. Зобов’язальне право.
  6. ІНДУСЬКЕ ПРАВО.
  7. ЛЕКЦІЯ № 4 ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (8 годин).
  8. Об'єктивне та суб'єктивне право.
  9. Об’єктивне та суб’єктивне право.
  10. Особистість і право. Гуманістична природа права.
  11. Поняття КП в ЗК . Співвідношення понять конст право і державне право.
  12. Поняття про сучасне цивільне право України. Цивільне законодавство. Суб'єкти і об'єкти цивільного права.




Переглядів: 1076

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Галицько-Волинська держава – правонаступниця Київської Русі | Карне право

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.024 сек.