ЛЕКЦІЯ № 4 ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (8 годин).

§ 1. Цивільне право як самостійна галузь права.
У процесі своєї життєдіяльності особи вступають між собою в певні відносини, які регулюються нормами права. Цивільне право як галузь права регулює майнові відносини, тобто ті відносини, які пов’язані з приналежністю, набуттям, користуванням та розпорядженням майном.
Майнові відносини, які регулюються цивільним правом, за змістом поділяються на два види:
1) майнові відносини, пов’язані з приналежністю майна певним особам – це відносини власності (відображають існуючий розподіл матеріальних благ між конкретними особами, тобто закріплюють матеріальні блага за конкретним власником);
2) майнові відносини, пов’язані з переходом майна від одних осіб до інших – це відносини в галузі товарообігу (вони виникають на основі договорів).
Цивільне право також регулює і особисті немайнові відносини. Ці відносини виникають у зв’язку із здійсненням особою своїх особистих прав. А особисті права – це блага, які невіддільні від особи: життя, здоров’я, честь, гідність, авторство. Вони індивідуалізують особу, втілюють її моральну оцінку з боку суспільства.
Особисті немайнові відносини поділяються на два види:
1) особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими (наприклад, відносини, що виникають у зв’язку із створенням творів літератури, науки, мистецтва);
2) особисті немайнові відносини, які виникають таі існують незалежно від майнових, тобто ті, які не пов’язані з майновими (наприклад, відносини, об’єктом яких є честь, гідність, право на ім’я тощо).
Цивільне право регулює майнові та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності. Тобто кожна із сторін є самостійною, незалежною, не може нав’язувати свою волю іншій, їх стосунки базуються на взаємній згоді.
Цивільним правом регулюються вищезазначені відносини:
а) юридичних осіб між собою;
б) громадян між собою;
в) громадян з юридичними особами.
Отже, з вищезазначеного можна зробити висновок, що цивільне право – це галузь права, яка регулює на засадах юридичної рівності майнові та особисті немайнові відносини з метою задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів учасників суспільних відносин.
Основним нормативним актом, який регулює цивільні правовідносини, є Цивільний кодекс України, введений в дію з 1 січня 1964 року.
Цивільний кодекс вміщує такі розділи: “Загальні положення (суб’єкти цивільних правовідносин, позовна давність, представництво і довіреність)”, “Право власності”, “Зобов’язальне право”, “Окремі види договорів”, “Авторське право”, “Право на відкриття, винахід і раціоналізаторську пропозицію”, “Спадкове право”, “Правоздатність іноземних громадян і осіб без громадянства”, “Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів”.
На сьогоднішній день цивільне право змінюється, оновлюється відповідно до вимог ринкової економіки. З моменту проголошення суверенітету України прийнято ряд важливих законів, які містять у собі цивільно-правові норми. Зокрема, це Закони “Про підприємства”, “Про підприємництво”, “Про власність”, “Про авторське право і суміжні права” та інші.
Подальший розвиток ринкових відносин в Україні вимагає створення цілком нового Цивільного Кодексу України. Вже підготовлено остаточний варіант такого кодексу і передано на розгляд Верховної Ради України.
Проект Цивільного Кодексу України від 25 серпня 1996 р. складається з двох частин: Загальної та Особливої. Загальна частина складається з 5 розділів і 18 глав (основні положення, особи, об’єкти цивільних прав, правочинне представництво, строки та терміни, позовна давність).Особлива частина складається з
7 книг: “Особисті немайнові права фізичних осіб”, “Речове право”, “Право інтелектуальної власності”, “Зобов’язальне право”, “Сімейне право”, “Спадкове право” та “Міжнародне приватне право”.

§ 2. Суб’єкти цивільно-правових відносин.
Особи, які вступають між собою в певні стосунки з приводу майна чи особистих немайнових прав, називаються суб’єктами цивільних правовідносин. У цивільних правовідносинах завжди повинно бути не менше двох суб’єктів (дві сторони), тому що це відносини між особами. Згідно з Цивільним кодексом України суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути:
– фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);
– юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, акціонерні товариства, орендні підприємства, громадські та інші організації).
Українська держава як суб’єкт цивільного права має відокремлене майно, несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями та інше.
Усі суб’єкти цивільних правовідносин мають певні права і виконують певні обов’язки.
Суб’єктами цивільних правовідносин є перш за все громадяни України. Але для того щоб бути суб’єктом цивільних правовідносин, громадяни повинні мати належну правоздатність і дієздатність.
Правоздатність – це здатність особи мати певні цивільні права та обов’язки. Усі громадяни незалежно від віку, стану здоров’я наділені цивільною правоздатністю. Правоздатність виникає в момент народження і припиняється смертю.
Правоздатність у всіх фізичних осіб рівна незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду, характеру занять, місця проживання та інших обставин. Жоден громадянин не може бути позбавлений цивільної правоздатності. Але законодавство України передбачає певні випадки обмеження правоздатності.
Зміст цивільної правоздатності визначається Цивільним кодексом України, який проголошує, що громадяни відповідно до закону можуть мати майно на основі права власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати право автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та інших результатів інтелектуальної творчості, а також інші майнові та особисті немайнові блага.
Цивільна дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов’язки.
На відміну від правоздатності, яка виникає в момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров’я.
Розрізняють такі види дієздатності:
– повну;
– часткову;
– мінімальну;
– обмежену;
– визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто з 18 років.
Повна дієздатність – це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов’язки.
Якщо закон дозволяє одружитися до досягнення 18-річного віку, то громадянин, який не досяг такого віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.
Повнолітні особи можуть самостійно вчиняти будь-які цивільно-правові угоди і самостійно відповідають за заподіяну шкоду.
Часткова дієздатність характеризується тим, що за громадянином визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.
Часткову дієздатність мають громадяни віком від 15 до 18 років. Вони мають право учиняти дрібні побутові угоди. Також ці особи можуть розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, здійснювати свої авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, права на свої відкриття, право вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, право на володіння, користування і розпорядження майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств. Особи від 15 до 18 років можуть бути членами громадських організацій.
Неповнолітні віком від 15 до 18 років відповідають за заподіяну ними шкоду, якщо вони мають майно чи заробіток. Коли у неповнолітнього віком від 15 до 18 років немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками або піклувальниками, якщо вони не доведуть, що шкода заподіяна не з їх вини.
Мінімальна дієздатність у осіб, які не досягли 15 років. Ці особи мають право вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади у кредитні установи і розпоряджатися ними. Але якщо вклад був внесений на ім’я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до досягнення 15-річного віку будуть батьки та інші законні представники неповнолітнього.
За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, відповідають його батьки (усиновителі) або опікун, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини.
Цивільний кодекс України передбачає обмеження дієздатності громадян при настанні певних умов:
а) якщо громадянин зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами;
б) ставить у тяжке матеріальне становище себе та свою сім’ю.
Під зловживанням спиртними напоями (наркотиками) слід розуміти як систематичне пияцтво, так і надмірне вживання алкоголю (наркотиків).
Обмеження дієздатності можливе, коли внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами особа ставить у тяжке матеріальне становище водночас сім’ю і себе.
Обмеження дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку. Обмежено дієздатній особі суд призначає піклувальника. Обмежено дієздатний громадянин може лише за згодою піклувальника укладати угоди щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними.
Обмежено дієздатний громадянин має право укладати дрібні побутові угоди, а також несе цивільну відповідальність за заподіяну шкоду. Обмеження в дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами.
Можливе визнання громадянина недієздатним у судовому порядку, якщо внаслідок душевної хвороби або недоумства громадянин не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Цій особі суд призначає опікуна.
За шкоду, заподіяну недієздатним громадянином, відповідають його опікун або організація, які зобов’язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини.
Учасниками майнових і особистих немайнових відносин, що регулюються сучасним цивільним законодавством, крім громадян, виступають різноманітні організації – державні, кооперативні, громадські, господарські товариства, орендні і колективні підприємства, господарські об’єднання та інші організації. Але для того, щоб ці організації стали суб’єктами цивільних правовідносин, вони повинні бути юридичними особами.
Цивільний кодекс України встановлює, що юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. З даного визначення можна виділити певні ознаки юридичної особи:
а) організаційна єдність (тобто юридична особа – колективне утворення);
б) наявність відокремленого майна (майно відокремлено як від членів трудового колективу даної організації, так і від майна держави чи інших організацій та осіб);
в) можливість виступати від свого імені в суді, арбітражному чи третейському суді;
г) здатність нести самостійну майнову відповідальність (відповідає за майно, що належить за зобов’язаннями).
Крім того, юридичні особи мають рахунок у банку, свій статут чи положення, на основі якого діють, свою печатку тощо.
Як суб’єкт цивільних правовідносин, юридична особа, так як і громадянин, має правоздатність і дієздатність. У юридичних осіб правоздатність і дієздатність виникають одночасно з моменту їх державної реєстрації, а у певних випадках, передбачених законодавчими актами, з моменту реєстрації статуту. Правоздатність юридичної особи встановлюється відповідно до цілей діяльності даної юридичної особи.
У нинішніх умовах значно розширено господарську самостійність, а отже, і цивільну правоздатність підприємств, господарських товариств, кооперативів. Так, відповідно до ст. 1 Закону “Про підприємства”, незалежно від форм власності на засоби виробництва та інше майно, підприємство може здійснювати будь-які види діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим у статуті підприємства.
Цивільні права та обов’язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед, з договорів. Зміст цивільної правоздатності юридичної особи складає також здатність юридичної особи мати особисті немайнові права та обов’язки – це право на найменування, виробничу марку, право на честь, гідність та інші.
Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм законом або статутом (положенням), на підставі якого діє юридична особа.
Юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Підприємство, наприклад, може створюватися за рішенням власника майна або уповноваженого органу, а також у результаті виділення із складу діючих підприємств, організацій одного чи декількох структурних підрозділів.
Юридична особа припиняє своє існування шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання).

§ 3. Поняття права власності та форми власності в Україні.
Право власності – це сукупність правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Під володінням розуміють закріплення матеріальних благ за конкретним власником.
Користуванням називається вилучення з майна його корисних властивостей.
Розпорядження – це можливість власника визначати долю майна (продати річ, подарувати і т.п. ). В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.
Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність норм, що регулюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Право власності в суб’єктивному значенні – це закріплення в нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися майном.
Коло суб’єктів права власності необмежене. Власниками, відповідно до Закону України “Про власність”, можуть бути окремі громадяни в особі трудового колективу або селянського господарства; колективні утворення – кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації; різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, екологічні та інші) щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їх діяльності та статутних завдань; релігійні організації.
Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні округи тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони).
Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визначає народ України. В Україні власниками визнаються не лише громадяни України і юридичні особи, а й спільні підприємства, іноземні організації, іноземні держави.
Об’єктом права власності може бути будь-яке майно (засоби виробництва і предмети вжитку), але тільки те, яке індивідуально визначене, інакше власник не зможе до нього ставитися як до свого.
Відповідно до ст. 1 названого вище Закону власністю може бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно.
В Україні існують такі форми власності: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними.

§ 4. Право приватної власності.
Відповідно до Закону України “Про власність” суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
Важливе значення в законодавстві про власність має встановлення принципу рівності всіх суб’єктів права приватної власності. Але можливе встановлення певних обмежень у придбанні іноземними громадянами та особами без громадянства окремих видів майна, або його використання (наприклад, земельних ділянок). Об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, грошові кошти, акції, інші цінні папери, інше майно споживчого і виробничого призначення, а також твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці.
Склад, кількість і вартість майна, що може бути у приватній власності, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.
Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, тобто “дозволяється все, що не заборонено законом”.
Основним джерелом приватної власності є трудова участь громадян у суспільному секторі економіки. Важливими джерелами набуття приватної власності є договори (купівля-продаж, дарування та інші). Громадяни набувають права власності на доходи від індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства.
Законодавством України встановлений перелік майна, яке не може бути у приватній власності громадян – це зброя, боєприпаси, вибухові речовини, наркотичні речовини та інше.
На деякі види майна встановлено спеціальний порядок набуття права приватної власності громадянами (наприклад, мисливська зброя).

§ 5. Право колективної власності.
Колективна власність – це майно, що належить колективу, тобто певній групі осіб.
Суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.
Право колективної власності виникає на підставі:
– добровільного об’єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств, об’єднань;
– передачі державних підприємств в оренду;
– викупу трудовими колективами державного майна;
– перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства;
– безкоштовної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу;
– державних субсидій, пожертвувань організацій, громадян та інше.
Об’єктами права колективної власності можуть бути будови, споруди, вироблена продукція, отримані доходи, а також інше майно, отримані на законних підставах.
Відповідно до Закону “Про власність” коло об’єктів колективної власності визначається характером діяльності того чи іншого колективу. Так, наприклад, об’єктом права власності колективу орендарів є вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Об’єктами права власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, яке набуте на підставах, не заборонених законом. Об’єктами права власності акціонерного товариства є майно, отримане за рахунок продажу акцій або внаслідок його господарської діяльності, а також інше майно, придбане на законних підставах. Об’єктами права власності господарського товариства, яке є юридичною особою, є грошові і майнові внески його членів, а також майно, отримане внаслідок його господарської діяльності, та інше майно, придбане на законних підставах. Закон “Про об’єднання громадян” визначає, що об’єднання громадян також може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності (наприклад, об’єктом права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релігійних обрядів, жилі будинки, грошові кошти та інше майно, яке є необхідним для забезпечення її діяльності).

§ 6. Право державної власності.
Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу. Державна власність понад 70 років займала основне місце серед усіх форм власності в СРСР.
До державної власності відноситься загальнодержавна власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). До особливого різновиду державної власності віднесена також власність Автономної Республіки Крим.
Об’єктами права загальнодержавної власності може бути будь-яке майно, необхідне для виконання державою своїх функцій. До цього майна Закон відносить перш за все майно, що забезпечує діяльність Президента, Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних та внутрішніх військ, оборонні об’єкти. Державним майном визнається єдина енергетична система, системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення. Крім цього, до державного майна відносяться кошти Державного бюджету, Національний банк, інші державні банки та їх установи, резервні, страхові та інші фонди: майно державних підприємств, вищих навчальних закладів, об’єкти соціально-культурної сфери, а також інше майно, яке становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.
Суб’єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів. До комунальної власності відносяться кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства, майно закладів освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств, місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
У комунальній власності знаходиться також майно, передане у власність відповідній адміністративно-територіальній одиниці іншими суб’єктами права власності.

§ 7. Захист права власності.
Нашим законодавством завжди приділялась велика увага захисту права власності. Приватна, колективна та державна власність є основою розвитку Української держави.
На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного права, а й інших галузей права, зокрема, кримінального, адміністративного, трудового, сімейного, житлового тощо.
Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні умови захисту права власності.
Цивільно-правовий захист права власності ставить за мету виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності, відновлення порушеного права, тобто відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено.
Захист, як правило, здійснюється судом, арбітражним або третейським судом шляхом подання позову.
Законодавством встановлено декілька цивільно-правових способів захисту права власності:
а) відшкодування завданих власнику збитків;
б) витребування майна з чужого незаконного володіння;
в) усунення порушень права власності, не поєднаних з втратою володіння.
У разі видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає закону і цим порушуються права власника, останній має право на відшкодування завданих йому збитків. При цьому збитки відшкодовуються уповному обсязі згідно з реальною вартістю майна на момент припинення права власності, включаючи і недоотримані доходи.
Припинення права власності на будинок, інші будови, споруди чи насадження у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони знаходились, допускається лише у випадках, встановлених законодавством і з попереднім відшкодуванням збитків власнику в повному обсязі.
Власнику надається право на компенсацію, пов’язану із зниженням цінності жилого будинку, яка викликана діяльністю підприємств і організацій, що привела до порушення рівня шумової та екологічної захищеності території.
У випадках технологічних і екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, які виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому відшкодовуються збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна до моменту припинення права власності, включаючи і недоотримані доходи, або передається у власність інше рівноцінне майно.
Важливим цивільно-правовим способом захисту є витребування власником майна із чужого володіння. Тобто, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Проте витребувати річ він може лише від незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав (наприклад, особа, що вкрала річ або купила її не у власника, а у громадянина, до якого річ перейшла за договором схову). Коли в особи, яка вкрала річ, цієї речі немає, то до неї можна пред’явити позов про відшкодування заподіяної шкоди. Власником може бути витребувана лише своя річ, а тому вона повинна мати індивідуально-визначені ознаки.
Власник має право вимагати не лише повернення свого майна, а й повернення або відшкодування всіх доходів, які отримав незаконний володілець чи повинен був отримати, користуючись майном.
Відповідно до Цивільного кодексу України володілець може бути добросовісним (якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати) і недобросовісним (якщо він знав чи повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати).
Власник має право вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він отримав або повинен був отримати за весь час володіння; від добросовісного володільця – всіх доходів, що він отримав чи повинен був отримати з часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння.
Володілець, як добросовісний так і недобросовісний, має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власнику належать доходи від майна.
У недобросовісного володільця власник має право витребувати своє майно в будь-якому випадку. У добросовісного володільця власник має право витребувати своє майно, коли існують такі умови: майно придбане добросовісним володільцем безкоштовно і коли майно вибуло з володіння власника без його волі (наприклад, річ була викрадена).
Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю, а, зокрема, може бути порушено право користування та розпорядження. Наприклад, коли особа самовільно зайняла приміщення в будинку власника. У даному випадку власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, що може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження. Власник має право вимагати усунення порушень його права, тобто звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав, зрозуміло, що дії, якими порушується право власника, повинні бути протиправними.

§ 8. Цивільно-правові угоди та договори.
До найпоширеніших юридичних фактів відносяться угоди. Це вольові та правомірні дії, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. В угоді виявляється воля її учасників. Закон допускає різні форми зовнішнього вияву волі: усно, письмово, поведінкою особи.
Угоди укладають як юридичні так і фізичні особи.
Угоди бувають односторонніми(для виникнення такої угоди достатньо волевиявлення однієї сторони); двосторонніми(для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін); багатосторонніми (для їх виникнення необхідне волевиявлення трьох і більше сторін).
До двосторонніх угод належать договори.
Договір – це угода двох або більше осіб, яка направлена на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Сторони, які укладають договір, рівні між собою, тобто ніхто з них не користується ніякими перевагами.
Договори можуть укладатися в усній або письмовій формі. Письмова форма може бути простою (наприклад, розписка, що дається за договором позики) або нотаріальною (наприклад, договір купівлі-продажу будинку).
Якщо в угоді діям однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, то така угода називається оплатною. Якщо в угоді одна сторона зобов’язана вчинити дію, а інша має право вимагати вчинення цих дій без учинення зустрічних дій, то така угода називається безоплатною (наприклад, договір дарування, безоплатного користування майном). Деякі угоди можуть бути як оплатними, так і безоплатними (наприклад, договір схову).
Розрізняють угоди реальні і консенсуальні. Реальні угоди вважаються укладеними з моменту фактичної передачі речі (наприклад, угода позики, дарування, перевезення). Консенсуальні – це угоди, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за основними умовами угоди (наприклад, купівля-продаж, найм та інші).
Договори, які щоденно укладають юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними.
Розрізняють договори планові та регульовані. До планових відносяться ті договори, які укладаються відповідно до планового завдання. Регульовані (позапланові) укладаються вільно між суб’єктами.
Договори можуть бути односторонніми – коли одна сторона має право, а інша – обов’язок (наприклад, договір дарування); двосторонніми –коли є дві сторони і кожна з них має права та обов’язки; багатосторонніми – коли є три і більше сторони і кожна з них має певні права та обов’язки.
Крім того, цивільним законодавством України передбачені такі конкретні види договорів: договір купівлі-продажу, договір міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду, перевезення, страхування, позики, доручення, схову, довічного утримання і т. д.
Кожний договір має свій зміст, тобто сукупність умов, які сформульовані сторонами або випливають із закону, на підставі якого укладається договір. Розрізняють істотні (необхідні), звичайні та додаткові (випадкові) умови договору.
Істотними визнаються такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договору даного виду. Наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними будуть такі умови, як предмет і ціна; у договорі поставки істотними умовами є строк, предмет і ціна.
Звичайні умови, як правило, в договір не включаються, оскільки вони передбачені в нормах цивільного права. До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються, наприклад, місце виконання договору – якщо воно не вказано, то діє норма Цивільного кодексу (місцезнаходження будови, місцезнаходження кредитора та інше).
Випадкові (додаткові) умови встановлюються за угодою сторін. Додаткові умови, якщо вони включені до договору, повинні бути виконані. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати.
Всі угоди (договори), які укладаються, повинні бути укладені та оформлені відповідно до вимог закону. Таких вимог можна назвати декілька – це умови дійсності угод:
1) Всі особи, які заключають угоди, повинні бути правоздатними і дієздатними в повному обсязі, що дає їм право на здійснення угод. Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення певного результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньою психічною зрілістю.
2) Всі угоди за своїм змістом повинні відповідати закону або не суперечити йому. Наприклад, при продажу частки у спільній власності сторонній особі з порушенням прав привілейованої купівлі інший учасник спільної власності може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов’язків покупця. У даному випадку зміст угоди купівлі-продажу не відповідає закону і тому співвласник має право у межах, встановлених законом, вимагати переведення на нього прав і обов’язків покупця за укладеною угодою.
3) Форма угоди, що обирається за розсудом осіб, які його укладають, за винятком випадків, коли закон зобов’язує укласти угоду у певній формі. Так, наприклад, договір комісії укладається завжди в письмовій формі, а договір позики між громадянами на невелику суму укладається усно, але, за бажанням сторін, може укладатися в письмовій формі.
4) Волевиявлення осіб, які її укладають. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали її укласти і що зовнішнє вираження їх волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Це означає, що ніхто не може фізично чи психічно тиснути на особу, примушувати її укладати ту чи іншу угоду. Всі угоди, які укладаються під тиском насильства, погрози, обману або внаслідок збігу тяжких обставин, можуть бути визнані судом недійсними, якщо потерпіла сторона подасть позов до суду і буде вимагати визнання угоди недійсною у зв’язку з тим, що в ній волевиявлення не відповідає внутрішній волі даної особи.

§ 9. Зобов’язання.
Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Особи щоденно по декілька разів вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов’язально-правовими.
Зобов’язання – це таке правове відношення, в силу якого одна сторона – боржник – зобов’язана вчинити на користь іншої сторони – кредитора – певну дію (передати майно, виконати роботу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Суб’єктами зобов’язання можуть бути фізичні та юридичні особи. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї (наприклад, передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і т. д.) називається кредитором, а сторона, яка зобов’язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Наприклад, при заподіянні шкоди потерпілий має право вимагати відшкодування завданих збитків (він є кредитором), а заподіювач зобов’язаний відшкодувати нанесені ним збитки (він є боржником).
Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця передати йому куплену річ. Цьому праву покупця відповідає обов’язок продавця передати покупцеві продану ним річ. Ось такі права та обов’язки сторін у зобов’язанні (договорі) і складають його зміст.
У зобов’язаннях чітко визначений склад осіб – боржник і кредитор, тобто зобов’язання передбачають переміщення майна взагалі не до всіх, а лише до чітко визначених осіб (наприклад, від заподіювача до потерпілого).
Важливою рисою зобов’язальних відносин є також конкретність їх змісту. Боржник у кожному конкретному зобов’язанні повинен вчинити чітко визначені дії чи утриматися від них (наприклад, боржник не може бути зобов’язаний до повернення боргу взагалі, а тільки з вказівкою конкретної суми).
Зобов’язально-правові відносини, як правило, встановлюються на певний, конкретно визначений строк.
Підставою виникнення зобов’язання є передбачені законом юридичні факти, з наявністю яких правові норми пов’язують виникнення прав і обов’язків сторін. Зобов’язання можуть виникати з договорів, і вони називаються договірними зобов’язаннями. Наприклад, сторони уклали договір, за яким одна сторона приймає на себе зобов’язання збудувати дім, а замовник – оплатити вартість робіт. Це зобов’язання, за яким кожна із сторін має права і несе обов’язки, що визначаються договором, який, звичайно, укладається відповідно до вимог закону.
Переважна частина зобов’язально-правових відносин – це договірні відносини, але значна частина зобов’язань встановлюється не договором, а іншими юридичними фактами. Це, зокрема, адміністративні акти, в тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій (наприклад, органи управління видають розпорядження про поставку продукції), акти планування матеріально-технічного постачання, збуту, закупівлі сільгосппродукції та інші (за цими актами одна сторона має право вимагати від іншої укласти з нею договір про поставку продукції тощо).
Підставами виникнення зобов’язання є охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі, набуття чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та інше.
Оскільки зобов’язальні правовідносини діють протягом певного часу, то вони можуть у період свого існування як зазнати деяких змін, так і припинити існування. Обставини, з якими пов’язано припинення зобов’язань, називаються підставами припинення зобов’язань. У Цивільному кодексі України є спеціальна глава, присвячена загальним підставам припинення зобов’язань. Крім того, існують окремі види зобов’язань, що мають свої специфічні підстави, вказівка про які міститься в розділах кодексу, що регламентують даний вид зобов’язань.
Найбільш поширеною підставою припинення зобов’язання є його виконання. Тобто зобов’язання припиняє своє існування, якщо воно виконане згідно з його змістом і оформлене належним чином.
У цивільному законодавстві вказується ще на ряд підстав припинення зобов’язань, які часто зустрічаються.
По-перше, зобов’язання припиняються при збігу в одній особі боржника і кредитора, що у відносинах між громадянами можливе при спадкуванні, коли спадкодавець і спадкоємець були зв’язані зобов’язанням і спадкоємець у порядку правонаступництва отримав від спадкодавця права і прийняв обов’язок щодо зобов’язання, став одночасно і боржником, і кредитором.
По-друге, зобов’язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.
По-третє, зобов’язання припиняється при неможливості його виконання.
Крім того, зобов’язання припиняється з урахуванням зустрічної однорідної вимоги. Також зобов’язання припиняється через смерть боржника (якщо зобов’язання не може бути виконано без особистої участі боржника) чи кредитора (якщо виконання проводиться особисто для кредитора), або ліквідацією юридичної особи. Таким чином, припиненню за цією підставою підлягає тільки те зобов’язання, яке не може бути виконане без особистої участі боржника чи кредитора (наприклад, зобов’язання автора написати твір).
У цивільному праві є таке поняття, як “забезпечення виконання зобов’язань”, під яким розуміють спеціальні правові міри майнового характеру, які встановлені законом або договором з метою забезпечення точного виконання зобов’язання. У випадку невиконання договору боржником кредитор має право домагатися виконання у примусовому порядку шляхом звернення до суду чи арбітражного суду, примушуючи боржника до виконання зобов’язання. Але примус до виконання застосовується не до кожного зобов’язання, іноді він не дає потрібного ефекту. Тому необхідні додаткові міри, які б гарантували задоволення вимог кредитора чи відшкодування збитків, що виникли внаслідок неналежного виконання зобов’язання.
Способи забезпечення виконання зобов’язань зазначені в Цивільному кодексі України:
1) неустойка;
2) застава;
3) завдаток;
4) порука;
5) гарантія.
Ці способи забезпечення виконання зобов’язань є додатковими до тих зобов’язань, на забезпечення яких вони направлені.
Виконання зобов’язань може забезпечуватись згідно з законом або договором-неустойкою, заставою і порукою. Крім того, зобов’язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов’язання між організаціями – гарантією.
Неустойка – це визначена законом чи договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язання. Різновидністю неустойки є штраф і пеня. Якщо неустойка встановлюється в договірному порядку, а не на підставі закону, то угода про неустойку повинна бути укладена в письмовій формі. Недотримання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку.
Застава – це таке правовідношення, в силу якого кредитор-заставодержатель має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. При цих відносинах в особі кредитора виступає заставодержатель – особа, що бере майно під заставу, а заставодавець – особа, що передає майно під заставу; ним, як правило, виступає боржник. Застава може виникати в силу договору або закону. Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари в обігу або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений.
Завдаток – це грошова сума, яка дається однією із сторін іншій в рахунок належних з неї за договором платежів у підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток в основному застосовується в побутових договорах між громадянами та організаціями, але не має місця при відносинах між організаціями. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається в іншої сторони. Угода про завдаток повинна бути оформленою письмово, інакше вона визнається недійсною.
За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за невиконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або частково. Тобто кредитор у випадку невиконання зобов’язання боржником має право пред’явити вимогу про погашення боргу як до самого боржника, так і до поручителя. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі.
Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується лише у відносинах між організаціями. За таким договором організація-гарант зобов’язується перед організацією-кредитором погасити заборгованість організації-боржника, якщо остання цього не зробить. Гарантом може бути лише організація, вищестояща по відношенню до боржника, і її відповідальність наступає лише при відсутності коштів у боржника.

§ 10. Цивільно-правова відповідальність.
Цивільно-правова відповідальність – це такий вид юридичної відповідальності, яка наступає за невиконання або неналежне виконання зобов’язань (договорів) і яка передбачена в діючому цивільному законодавстві або угодою сторін, що не суперечить чинному законодавству.
Відповідальність настає лише при наявності певних умов:
а) вини;
б) протиправності дії (бездіяльності);
в) наявності майнової шкоди;
г) причинного зв’язку між протиправною дією і шкодою.
Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише тоді, коли заподіювач винен у нанесенні шкоди. Вина – це психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або необережності. Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до настання їх байдуже, діє умисно (вина в формі умислу). Необережність – це коли особа передбачає настання негативних наслідків, але легковажно гадає їх відвернути, тобто не бажає, щоб настали негативні наслідки. Підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і в формі необережності.
В окремих випадках цивільним законодавством передбачена відповідальність, яка наступає без вини, коли шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки і таку шкоду відшкодовує власник джерела підвищеної небезпеки.
Відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, регулюються ст. 450 Цивільного кодексу. Джерело підвищеної небезпеки – це будь-яка діяльність, у тому числі діяльність з використання, трансформування, збереження предметів матеріального світу, яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої шкоди через неможливість безперервного і високоякісного контролю за нею людини. Дана стаття передбачає приблизний перелік організацій і громадян, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою: транспортні організації, промислові підприємства, власники автомобілів, трамваї тощо.
Для того, щоб накласти відповідальність, дія або бездіяльність, якими заподіяно шкоду, повинні бути протиправними, тобто забороненими законом. До протиправних дій відносяться невиконання або неналежне виконання договору, заподіяння шкоди особі чи її майну.
Під шкодою розуміють будь-яке зменшення або знищення будь-якого особистого чи майнового блага (тобто шкода може бути моральною і матеріальною).
Необхідною умовою виникнення цивільно-правової відповідальності є наявність певного причинного зв’язку між протиправною дією особи і тим негативним наслідком, що настає у результаті цієї протиправної дії.
У деяких випадках боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язання або заподіяння шкоди, коли мають місце непереборна сила або випадок. Непереборна сила – це такі явища природи, яким людина не могла запобігти (наприклад, землетрус). Випадок – такий збіг обставин, за яких виконання зобов’язання стало неможливим, але в цьому ніхто не винен. Непереборну силу усунути людина не може, випадок, як збіг обставин, можна усунути і тим запобігти негативним наслідкам.
Залежності від характеру порушеного правовідношення розрізняють договірну і позадоговірну відповідальність. При невиконанні обов’язку, що випливає з укладеного договору, настає договірна відповідальність. У разі порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом, виникає позадоговірна відповідальність. Для неї характерна відсутність договірних відносин між особою, на користь якої встановлено відповідальність, і тією, яка її несе, наприклад, якщо особа заподіяла шкоду іншій особі (чи її майну) або організації.
Відповідно до Цивільного кодексу України боржник, що не виконав або неналежним чином виконав зобов’язання, повинен повністю відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та пошкодження майна, а також неодержані доходи). Реалізація принципу повної цивільно-правової відповідальності дозволяє належним чином задовольнити інтереси учасників цивільного обороту, а також інтереси потерпілих, оскільки це забезпечує відновлення їх майнового стану, який мав місце до правопорушення.
Для цивільної відповідальності характерна особлива відповідальність неповнолітніх. Неповнолітній віком від 15 до 18 років відповідає за заподіяну ним шкоду на загальних підставах. У випадках, коли неповнолітній віком від 15 до 18 років не має майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками (усиновителями) або піклувальниками, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Цей їх обов’язок припиняється при досягненні особою, яка заподіяла шкоду, повноліття, а також у разі, коли у неї до досягнення повноліття з’явиться майно або заробіток, достатній для відшкодування шкоди.
Якщо особи, що не досягли 15 років, заподіяли шкоду, то за них відповідають батьки (усиновителі) або піклувальники, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини.

§ 11. Спадкове право.
Спадкування виникло разом з виникненням цивілізації і буде існувати, доки існуватиме цивілізація.
Спадкування – це перехід майна померлої особи до інших осіб.
Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлої особи до інших осіб.
Особа, після смерті якої залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті спадкодавця, називаються спадкоємцями. Спадкоємство виникає у випадку смерті громадянина чи визнання його померлим у судовому порядку. Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути лише громадяни, а спадкоємцями можуть бути фізичні особи, юридичні особи і держава.
Майно, що залишилося після смерті спадкодавця і переходить до спадкоємців, називається спадщиною. Спадщина складається з прав і обов’язків спадкодавця (наприклад, сплата боргу). Якщо спадкоємець приймає спадщину, то приймає всі права і обов’язки по ній. Право спадкоємця – прийняти таку спадщину або відмовитися від неї.
Нормами цивільного права встановлюються два види спадкування – за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування за заповітом і за законом. Наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом.
Спадкоємцями можуть бути громадяни, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті і народжені після його смерті. Громадяни і держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом, а юридичні особи – тільки спадкоємцями лише за заповітом.
Певні особи не мають права бути спадкоємцями:
1) особи, які навмисне позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя;
2) після смерті дітей батьки, які на момент відкриття спадщини були позбавлені батьківських прав відносно них;
3) батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялись від виконання покладених на них у силу закону обов’язків по утриманню спадкодавця, якщо це підтверджено в судовому порядку.
Спадкоємство за заповітом має місце тоді, коли спадкодавець при житті розпоряджається своїм майном так, що воно після його смерті переходить до тих осіб, які визначені в заповіті.
Заповіт – це розпорядження власника своїм майном на випадок його смерті.
Заповіт може укладати лише дієздатна особа. Якщо буде встановлено, що заповідач діяв у стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій, заповіт може бути визнаний недійсним. Заповіт укладається в нотаріальній формі. Закон передбачає також те, що деякі заповіти можуть прирівнюватися до нотаріальних (наприклад, заповіти громадян, котрі перебувають на лікуванні в лікарнях, засвідчені головними лікарями цих лікарень, їх заступниками). Заповіт повинен бути законним (наприклад, заповідач не може позбавити повністю спадщини неповнолітніх дітей).
Заповіт заповідач може в будь-який час змінити, скасувати, написати новий. Заповіт обов’язково підписується спадкодавцем. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням, у його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може підписати інший громадянин. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.
Спадкування за законом має місце у таких випадках:
1) якщо немає заповіту;
2) заповіт визнано недійсним (наприклад, його укладала недієздатна особа);
3) спадкоємці, які вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились її прийняти.
Існує дві черги спадкоємців. Спадкоємцями першої черги в рівних долях визнаються діти (у тому числі усиновлені), чоловік (дружина), батьки (усиновителі) померлого, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкоємця є спадкоємцями за законом, якщо в час відкриття спадщини немає в живих того із їх батьків, який був би спадкоємцем.
За відсутності спадкоємців першої черги чи не прийнятті ними спадщини, а також у випадку, коли всі спадкоємці першої черги не призиваються до спадкування, успадковують у рівних долях рідні брати і сестри померлого, а також дід і баба померлого як зі сторони батька, так і зі сторони матері (це спадкоємці другої черги).
До числа спадкоємців за законом відносяться непрацездатні особи, які знаходились на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. При наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні із спадкоємцями тієї черги, які призиваються до спадкування.
Закон передбачає право на обов’язкову долю в спадщині. Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатний чоловік (дружина), батьки (усиновителі) та утриманці померлого успадковують, незалежно від заповіту, не менше, 2/3 долі, яка була б надана кожному з них при успадкуванні по закону.
У певних випадках спадщина переходить до держави:
1) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за заповітом, ні за законом;
2) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини;
3) якщо всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;
4) якщо ніхто із спадкоємців не прийняв спадщину.
Для прийняття спадщини спадкоємець повинен фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, або подати державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії спадкоємець повинен учинити протягом 6 місяців з дня, коли відкрилася спадщина (часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця).
Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину.

§ 12. Авторське право.
Авторське право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, науки, мистецтва. Відносини, що складаються у зв’язку із створенням і використанням творів літератури, науки, мистецтва, регулюються Законом України “Про авторське право і суміжні права” та іншими нормативними актами.
Основні завдання авторського права – встановити найсприятливіші умови для творчої діяльності, гарантувати здійснення авторських прав і забезпечити доступність результатів цієї діяльності для суспільства.
Об’єктами авторського права є твори науки, літератури, мистецтва, зокрема:
– літературні письмові твори наукового, технічного чи практичного характеру (книги, брошури, статті і т. д.);
– виступи, лекції, інші усні твори;
– музичні твори з текстом і без тексту;
– драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу;
– скульптури, картини, малюнки, інші твори образотворчого мистецтва;
– твори архітектури;
– фотографії та інші твори.
Твір – це результат творчої праці автора, комплекс ідей, образів, поглядів тощо. Твори можуть бути усні (промови, лекції), письмові (літературні, наукові), музичні твори тощо.
Об’єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, який є результатом творчої діяльності і виражений у певній формі, яка є придатною для відтворювання, сприймання (рукопис, ноти, картина тощо).
Основним суб’єктом авторського права є автор твору. Крім того, суб’єктами авторського права можуть бути також фізичні та юридичні особи, для яких право може виникати в силу закону, договору або спадкування.
Відповідно до Закону “Про авторське право і суміжні права” автор має особисті немайнові та майнові права.
Автору належать такі особисті немайнові права:
1) вимагати визнання свого авторства, згадування його імені в зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо;
2) заборонити згадування свого імені, якщо він, як автор, бажає залишитися анонімним:
3) вибирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;
4) протидіяти будь-якому викривленню чи іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора;
5) на обнародування твору.
Будь-яке використання твору може бути лише за дозволом автора або його правонаступників. Автору чи іншому володільцю авторського права належить виключне право дозволяти чи забороняти:
– відтворення творів;
– публічне виконання творів;
– переклади творів;
– будь-яке повідомлення в ефірі та інше.
Закон “Про авторське право і суміжні права” охороняє також суміжні права виконавців, виробників фонограм і організацій радіомовлення (суміжні права).
Виконавці здійснюють свої права при умові дотримання ними прав авторів творів, які виконуються. Виробники фонограм і організації радіомовлення повинні дотримуватися прав авторів і виконавців.
Захист особистих і майнових прав авторів здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.

§ 13. Окремі види цивільно-правових договорів .
Найбільш поширеними договорами, які укладають фізичні та юридичні особи, є: договір купівлі-продажу, договір майнового найму, договір позики та договір дарування.
Договір купівлі-продажу – це угода, за якою одна сторона – продавець зобов’язується передати майно у власність іншій стороні – покупцеві, а покупець зобов’язується взяти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Цей договір є оплатним, двостороннім, консесуальним і спрямований на безповоротне відчуження майна продавцем і перехід його у власність покупця. Однак не всі учасники цивільно-правових відносин можуть набувати майно у власність. Так майно, що є державною власністю і закріплюється за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, а майно, що закріплюється за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління.
Відповідно до законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу є покупець і продавець. Істотними умовами договору є умови про предмет і ціну.
Договір майнового найму – це угода, за якою одна сторона (наймодавець) зобов’язується надати інший стороні (наймачеві) майно у тимчасове користування за плату. Цей договір є двостороннім, оплатним, консенсуальним. Укладається він в усній або письмовій формі. Строк договору за загальним правилом визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законом. Сторонами договору є наймач і наймодавець, які мають певні права та обов’язки. Предметом договору майнового найму можуть бути індивідуально-визначені, неспоживчі речі, оскільки надане майно підлягає поверненню.
Договір позики – це угода, за якою одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того ж року і такої ж якості.
Договір позики є одностороннім, реальним, оплатним або безоплатним. Відповідно до договору об’єктом позики можуть бути гроші та інші речі, визначені родовими ознаками, які передаються позикодавцем у власність позичальнику.
За договором дарування, одна сторона (дарувальник) передає безоплатно іншій стороні (обдарованому) майно у власність. Договір дарування є безоплатним, реальним, одностороннім і спрямованим на безповортне припинення права власності дарувальника і виникнення права власності у обдарованої особи. Сторонами у договорі можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а у окремих випадках – і держава. Предметом договору дарування може бути будь-яке майно, не вилучене з товарообігу (тобто, те, яке можна вільно купувати і продавати і яке може бути у власності особи, якій воно дарується). Договір дарування укладається у формі, визначеній загальними правилами цивільного законодавства про форму угод.

ЛЕКЦІЯ № 5. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО (8 годин)

§ 1. Загальна характеристика Кодексу про адміністративні правопорушення (1995 рік)
Завданням законодавства України про адміністративні правопорушення є охорона суспільного ладу України, власності, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції України, поваги до прав, честі та гідності інших громадян, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством.
Відповідно до основ законодавства України про адміністративні правопорушення віданню нашої держави у галузі законодавства про адміністративне порушення підлягають:
– визначення принципів і встановлення загальних положень законодавства України про адміністративні порушення;
– встановлення адміністративної відповідальності за порушення правил: стандартизації та якості продукції; випуску в обіг та утримання засобів вимірювань і користування ними; обліку та статистики; безпеки руху та користування засобами залізничного, повітряного, морського і трубопровідного транспорту; дорожнього руху; військового обліку; прикордонного режиму; паспортної системи; придбання, зберігання та використання зброї, вибухових, радіоактивних речовин та інших об’єктів дозвільної системи; охорони території України від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних хвороб;
– митних правил і правил щодо боротьби з контрабандою;
– правил обігу валюти; перебування в Україні іноземних громадян та осіб без громадянства;
– визначення, в разі потреби, розгляду справ про окремі види адміністративних правопорушень, відповідальність за які встановлюється законодавством України.
Державні органи, громадські організації, трудові колективи розробляють і здійснюють заходи, спрямовані на запобігання адміністративним порушенням, виявлення й усунення причин та умов, що сприяють їх вченню, виховання громадян у дусі високої свідомості і дисципліни, суворого додержання законів України.
Ради народних депутатів, відповідно до Конституції України координують на своїй території роботу всіх державних, недержавних та громадських органів щодо запобігання адміністративних правопорушень, керують діяльністю органів внутрішніх справ, адміністративних комісій та інших підзвітних їм органів, покликаних вести боротьбу з адміністративними правопорушеннями.
Додержання вимог законодавства при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечуються систематичним контролем з боку вищестоящих органів і службових осіб, прокурорським наглядом, правом оскарження іншими встановленими законодавством способами.

§ 2. Співвідношення переконання та примусу в державному управлінні. Види примусу.
Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.
Правильне застосування саме методів переконання, заохочення й примусу в процесі здійснення державного управління забезпечує найбільшу ефективність управлінської діяльності, її максимальну ефективність, раціональне функціонування всіх адміністративно-правових інститутів, непохитність правових устоїв у галузі управління.
Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовується для того, щоб забезпечити:
1) цілеспрямованість управлінської діяльності;
2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;
3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, за якого б неухильно виконувались правові примуси усіх ланок управлінської системи;
4) нормальні взаємовідносини всіх учасників управлінських відносин.
Для того, щоб ці завдання були виконані, методи переконання, заохочення й примусу, що є визначальними методами управління й боротьби з правопорушеннями, повинні розумно поєднуватись, тобто не протистояти одне одному, а доповнювати, підпорядковуватися загальним завданням керівного впливу.
Правильне розуміння принципу розумного поєднання методів переконання, заохочення й примусу забезпечує досягнення максимально корисних результатів у процесі здійснення державного управління.
При цьому поєднання методів переконання, заохочення й примусу повинно бути гармонійним. Перебільшення ролі того чи іншого методу керівництва неухильно призводить до соціальних дисонансів порушення норм законності.
Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення і примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї – на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських відносин.
Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.
При здійсненні державного керівництва господарством, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом, а також у процесі правоохоронної діяльності органи державного управління використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання та заохочення як методи цілеспрямованого впливу.
Якщо звернутися до правоохоронної діяльності, то виявиться, що органи держави найчастіше використовують:
1) правове пропагування, пояснення сутності законів, правової політики держави;
2) постійне інформування населення про стан справ у галузі охорони громадського порядку;
3) стимулювання ініціативи громадськості у справі надання правоохоронним органам допомоги у боротьбі за забезпечення правопорядку;
4) забезпечення поширення позитивного досвіду в боротьбі з порушеннями правопорядку;
5) проведення профілактичних заходів щодо недопущення антигромадських проявів;
6) заохочення громадян, які активно виявили себе в боротьбі з правопорушеннями.
Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин. При

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Право громадян на свободу світогляду та віросповідання.	\|	АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.