Право громадян на свободу світогляду та віросповідання.

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року
Кожному громадянину України гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати та змінювати релігії або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
В Україні усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті та діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України, зокрема цим законом.
Закон складається із шести розділів (32 статті).
Завданнями цього закону є: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права, забезпечення прав та інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії та церкви.
Закон регулює питання створення і діяльності різних релігійних організацій.
У розділі ІІІ йдеться про майновий стан релігійних організацій.
Крім цього, в законі закріплені права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання, трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах.
За порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації службові особи і громадяни несуть відповідальність, встановлену законодавством України.

§ 9. Право на освіту. Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991 року
Освіта – основа духовного, соціального, економічного, культурного розвитку суспільства і держави.
Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості, розвиток її талантів, виховання високих моральних якостей, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами.
Закон “Про освіту” складається із 7 розділів (61 стаття).
І. Загальні положення. Цей розділ визначає завдання законодавства про освіту, основні принципи освіти: доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, які надаються державою.
У цьому розділі дається перелік органів державного управління освітою та їх повноваження, інші загальні засади освіти України.
ІІ. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що включає дошкільне виховання, загальну середню освіту, професійну освіту, вищу освіту, післядипломну підготовку (стажування, клінічна ординатура тощо), аспірантуру, докторантуру, підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів, позашкільне навчання і виховання; самоосвіту.
ІІІ. Учасники навчально-виховного процесу. Цей розділ визначає учасників навчально-виховного процесу. Ними можуть бути: вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, аспіранти, докторанти, вихователі, вчителі, викладачі, методисти, навчально-допоміжний персонал; батьки або особи, що їх замінюють; представники підприємств, установ, організацій, які беруть участь у навчально-виховному процесі.
Визначено права, обов’язки, види соціально-матеріального забезпечення учасників навчально-виховного процесу.
ІV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база навчально-виховних закладів. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту, а також валютні асигнування на основну діяльність. Поряд з цим, виділено додаткові джерела фінансування: плата за надання додаткових освітніх послуг; кредити і позички банків; кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів; добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян. Бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню. Матеріально-технічна база навчально-виховних закладів освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.
Житлова площа, збудована за рахунок власних коштів навчально-виховних закладів, не підлягає вилученню.
V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, встановлювати прямі зв’язки з навчальними закладами зарубіжних країн, мають право на зовнішньо-економічну діяльність відповідно до законодавства та ін.
VІ. Міжнародні договори діють тоді, коли цими договорами встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законами України.
VІІ. Відповідальність за порушення законодавства про освіту несуть службові особи і громадяни, які допустили такі порушення, відповідно до законодавства України.

§ 10. Поняття і принципи виборчого права. Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 року.
Виборче право – це система норм, які регулюють порядок формування виборчих державних органів та здійснення виборцями своїх прав.
Закон України “Про вибори народних депутатів” формулює принципи виборчого права.
Загальне виборче право не означає, що виборчими правами можуть користуватися всі жителі України. Стаття 70 Конституції передбачає деякі спеціальні умови для їх отримання. До них належать:
– ценз громадянства – виборчих прав не мають іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні;
– віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років.
Рівне виборче право означає участь виборців у виборах народних депутатів на рівних засадах, тобто рівну для кожного виборця можливість впливу на результат виборів.
Пряме виборче право означає, що депутати обираються безпосередньо виборцями, і його слід відрізняти від непрямого виборчого права, яке застосовується в деяких країнах.
Принцип таємного голосування полягає у забороні зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі.
Реалізація принципу таємного голосування забезпечується встановленням відповідальності осіб, які порушили таємність голосування.
Після прийняття нової Конституції одним з найважливіших кроків на шляху політичної реформи стало ухвалення 24 вересня 1997 року Закону України “Про вибори народних депутатів України”, до якого були внесені зміни і доповнення законами України від 25 та 30 грудня 1997 року.
Закон встановлює змішану, мажоритарно-пропорційну виборчу систему, за якої 225 народних депутатів України обираються відповідно до мажоритарної системи відносно більшості голосів і ще 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Така система є оптимальною для сучасного етапу розвитку українського суспільства. З одного боку, вона дозволяє громадянам України, виборцям зорієнтуватися щодо конкретних кандидатів у народні депутати, з іншого – визначитися в українській політичній палітрі й, отже, сформувати національну політичну еліту. Ця система вперше після досягнення незалежності України створює умови для повноцінної політичної структуризації суспільства, значного підвищення відповідальності політичних сил, які будуть представлені в Парламенті1.
За своєю структурою Закон “Про вибори народних депутатів України” складається з одинадцяти розділів і 53 статей. Серед розділів Закону: реєстрація кандидатів у депутати; передвиборна агітація; фінансування виборчої кампанії; голосування; підрахунок голосів і визначення результатів виборів; повторне голосування, повторні вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові вибори; заключні положення; прикінцеві положення.
Крім принципів виборчого права, що вже розглядалися, цей Закон регламентує, що вибори народних депутатів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, а також вибори замість депутатів, які вибули.
Так, чергові вибори проводяться у визначені ст. 77 Конституції України строки: в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.
Позачергові вибори, відповідно до Конституції України, призначаються Президентом України у зв’язку із достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України і проводяться в період 60-ти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Повторні вибори можуть бути призначені Центральною виборчою комісією у випадках, коли вибори в певному виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися.
Вибори замість депутатів, які вибули, призначаються Центральною виборчою комісією в одномандатних округах у випадках, коли достроково припиняються повноваження народних депутатів України, обраних у відповідних округах.
Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною виборчою комісією з приблизно рівною кількістю виборців у кожному виборчому окрузі на всій території України за пропозиціями Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад з урахуванням адміністративно-територіального устрою України та компактності проживання національних меншин.
Територією багатомандатного загальнодержавного виборчого округу є вся територія України, а його центром – місто Київ. Виборцями цього округу є всі громадяни України, які мають виборче право.
Для проведення голосування і підрахунку голосів територія виборчих округів поділяється на виборчі дільниці.
Вибори організовують і проводять:
– Центральна виборча комісія;
– окружні виборчі комісії;
– дільничні виборчі комісії.
Дільнична виборча комісія уточнює списки виборців, після чого вони підписуються головою та секретарем комісії і не пізніше як за 15 днів до дня виборів подаються для загального ознайомлення, а також для перевірки їх правильності.
На всій території України в день виборів голосування проводиться з сьомої до двадцять другої години, що дозволяє виборцям прийти на виборчі дільниці в зручний для них час.
Дільнична виборча комісія зобов’язана сповістити виборців про час та місце голосування не пізніше як за 15 днів до дня виборів. Для безпосередньої участі у виборах кожному виборцю видається бюлетень встановленої форми.
Після закінчення голосування дільнична виборча комісія на підставі списку виборців встановлює загальну кількість виборців, які взяли участь у голосуванні, а потім підраховує кількість голосів, поданих за кожного кандидата у депутати, а також за кожен список кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій.
Результати підрахунку заносяться до протоколу, перший примірник якого відправляється до окружної виборчої комісії, яка також складає протокол на підставі даних дільничних виборчих комісій. Перший примірник протоколу окружної виборчої комісії негайно надсилається до Центральної виборчої комісії.
Депутатські мандати між політичними партіями, виборчими блоками партій, списки кандидатів у депутати, від яких отримані чотири або більше чотирьох відсотків голосів виборців, розподіляються пропорційно кількості отриманих ними голосів. З цією метою обчислюється виборча квота, тобто кількість голосів виборців, необхідна для отримання одного мандата.
Обраним вважається кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі.
При однаковій кількості голосів проводиться повторне голосування.
Рішення про визнання народного депутата обраним приймає окружна виборча комісія. Це рішення може бути оскаржене до Центральної виборчої комісії у тижневий строк.
Підсумком виборів вважається встановлення особи, обраної депутатом. Особи, які допустили порушення законодавства про вибори, несуть відповідальність, встановлену Законом України.

§ 11. Поняття і види референдумів. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 року.
Референдум – це голосування всього населення держави або певної частини її населення з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Брати участь в референдумі можуть особи, які досягли 18 років.
Залежно від певних ознак референдуми поділяються на ряд видів. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов’язковий і факультативний референдуми.
Нормативний акт, ухвалений імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили й не потребує затвердження ніякими іншими суб’єктами. Консультативний референдум ставить за мету виявлення точки зору населення з приводу якогось питання, яка не має обов’язкової юридичної сили для органів держави.
Конституційний референдум вирішує питання щодо прийняття Конституції чи внесення до неї поправок.
Обов’язковий референдум проводиться для вирішення питань, які, відповідно до Конституції, можуть бути розв’язані тільки шляхом референдуму.
Відповідно до ст. 73 Конституції обов’язкові референдуми мають призначатися Верховною Радою для вирішення питань щодо зміни території України або Президентом – для затвердження змін до розділів І, ІІ, ХІІІ Основного Закону.
Всеукраїнський референдум може призначатися Президентом України з народної ініціативи для вирішення якогось конкретного питання, якщо цього вимагають не менше як три мільйони громадян України, які мають право голосу.
Предметом всеукраїнського референдуму може бути:
– затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;
– прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень;
– прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.
Предметом місцевого референдуму може бути:
– прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування;
– прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.
Даний закон визначає порядок призначення референдумів, їх підготовку, принципи участі громадян у референдумах, порядок голосування, визначення підсумків та інші питання.
Як і в багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету чи амністії, проведення референдуму не допускається.

§ 12. Президент України – вища посадова особа держави.
Стаття 102 Конституції визначає Президента України як главу держави, який виступає від її імені. Це дає підставу вважати його уособленням держави та державної влади в цілому.
Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Конституція встановлює, що Президент України обирається строком на п’ять років. Президент має бути громадянином України, бо неприпустимо, щоб главою держави була особа, яка не має сталих правових зв’язків з цією державою.
Кандидат у Президенти повинен досягти 35 років. Вважається, що саме в цьому віці особа набуває певного життєвого досвіду, має достатньо здоров’я та енергії, які необхідні для виконання повноважень, покладених на Президента.
Кандидат у Президенти повинен проживати на території України протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіти державною мовою. Цей строк є необхідним для того, щоб кандидат у Президенти міг орієнтуватися в особливостях суспільного життя країни, правильно визначити потреби і шляхи його вдосконалення.
Кандидат у Президенти України повинен мати право голосу, тобто ним може бути лише особа, яка не обмежена у виборчих правах і володіє активним виборчим правом. Конституція визначає, що одна й та сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два строки підряд. Ця норма застосована для того, щоб одна особа не перебувала тривалий строк при владі, оскільки, як свідчить історія, це часто призводить до встановлення антидемократичних державних режимів.
Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.
Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складання присяги народові. Президент України користується правом недоторканості на час виконання повноважень, яку слід розглядати як особисту гарантію, що створює умови для безперешкодного здійснення президентських повноважень.
Конкретні повноваження Президента України, що закріплюються в Конституції, можна поділити на кілька груп:
– представницькі, коли Президент представляє державу в міжнародних зносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав;
– такі, що стосуються діяльності Верховної Ради України – припинення її повноважень, якщо протягом 30 днів чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;
– у сфері законодавства – призначення всеукраїнського референдуму щодо змін у Конституції України, право вето з наступним поверненням законів на повторний розгляд Верховної Ради України;
– щодо призначення та звільнення посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб;
– установчі – утворення та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;
– у галузі правосуддя – утворення судів, здійснення помилування;
Перераховані групи повноважень нерозривно пов’язані із сутністю посади Президента як глави держави. Тому Президент не може делегувати своє повноваження іншим особам або органам.
Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
Повноваження Президента України припиняються у разі:
– відставки;
– неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;
– усунення з поста в порядку імпічменту;
– смерті.
Адміністрація Президента – це робочий апарат Президента, який подає йому консультативну допомогу, проробляє варіанти рішень глави держави, прогнозує можливі політичні міжнародні наслідки, їх прийняття, організаційно забезпечує діяльність Президента.
До її складу входять ряд служб (юридична, з питань території, з міжнародних питань та інші) і відділів (у питаннях громадянства, помилування, прийому громадян), також існує група помічників, канцелярія, відділ кадрів тощо.

§ 13. Поняття і види влади.
Влада – це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, хто має владу, визначають поведінку підвладних осіб. Це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим людям при використанні різних засобів і методів, включаючи примус. Звідси, влада – це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного.
Владу можна класифікувати за різними підставами:
а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу;
б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах – державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань.
Ми зупинимося на понятті політичної та державної влади.
Політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи1.
Державна влада здійснюється за допомогою соціального управлінського апарату на визначеній території, на яку поширюється державний суверенітет, має можливість використовувати тут засоби організованого і законодавчо встановленого примусу і насильства.
Ідея поділу влади має далеку історію. У Біблії можна прочитати про владу Божу і владу кесареву. Монтеск’є, видатний філософ ХVІІІ століття, доводив, що поділ влади є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, що рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод.
Єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні згідно з Конституцією.
Особливе місце в системі органів державної влади в Україні має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.
Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм.
Законодавча влада – це влада, на яку покладена функція прийняття та видання законів – нормативних актів вищої юридичної сили, якщо інше не передбачено референдумом.
Виконавча влада – це правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання законів. Виконавча влада діє на підставі таких принципів: пріоритет прав і свобод громадян, законність, демократизм.
Судова влада забезпечує належну дію механізму держави, шляхом здійснення правосуддя. Правосуддя здійснюється виключно судами. Завдання правосуддя – захист від будь-яких посягань на суспільний лад України, політичну систему, права і свободи громадян.

§ 14. Верховна Рада України.
Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Виходячи з принципу розподілу влад, жодна влада не має переваг, вона незалежна від інших. Верховна Рада України має вплив на діяльність інших державних органів та органів місцевого самоврядування виключно через прийняття відповідних законів, які є загальнообов’язковими.
Верховна Рада України складається з однієї палати. Конституційний склад Верховної Ради України – це 450 депутатів, які обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.
Повноваження Верховної Ради України нового скликання починаються у день відкриття її першого засідання. Особи, обрані до Верховної Ради України, повинні здійснювати депутатські повноваження на постійній основі, тобто вони не можуть перебувати на державній службі. Повноваження народних депутатів виникають з моменту прийняття присяги. Народним депутатам гарантується депутатська недоторканість. Верховна Рада України здійснює свою роботу посесійно.
Конституція України закріплює повноваження Верховної Ради України. С.Л. Лисенков поділяє їх на кілька груп за суттю і призначенням:
– пов’язані зі змінами Конституції України;
– пов’язані з прийняттям законів;
– бюджетні;
– пов’язані з визначенням засад політики держави та програм суспільного розвитку;
– що визначають взаємовідносини Верховної Ради та Президента;
– пов’язані з формуванням інших державних органів;
– контрольні;
– пов’язані з організацією адміністративно-територіального поділу країни;
– пов’язані зі здійсненням зовнішніх функцій держави1.
– Стаття 92 Конституції визначає перелік питань, які регулюються виключно законами:
– питання прав і свобод людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, основних обов’язків громадянина;
– питання громадянства, право суб’єктивності громадян, статусу іноземців та осіб без громадянства;
– питання демографічних та міграційних процесів, прав корінних народів і національних меншин, порядку застосування мов;
– питання фінансових відносин у державі, порядок формування Державного бюджету та бюджетної системи України, основи грошового обігу та валютного регулювання;
– питання, пов’язані з порядком направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав і порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України.
Конституція України визначає порядок прийняття законів.
Так, стаття 93 Конституції визначає, що право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові, народним депутатам, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.
Розгляд законопроектів Верховною Радою України згідно з Регламентом Верховної Ради України здійснюється в трьох читаннях.
Ухвалений Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові.
Президент протягом 15 днів після отримання закону підписує його та оприлюднює або повертає до Верховної Ради України з пропозиціями для повторного розгляду. Після повторного розгляду закон має бути підписаний і оприлюднений протягом 10 днів. Якщо протягом визначеного строку Президент не повертає закон до Верховної Ради, то він вважається схваленим і має бути підписаний Президентом і офіційно оприлюднений.
Конституцією встановлюється, що закон набуває чинності через 10 днів з дня офіційного оприлюднення, якщо щось інше не передбачено самим законом.
Згідно з Конституцією України керівництво Верховною Радою України здійснюють Голова Верховної Ради України, Перший заступник Голови Верховної Ради України і заступник Голови Верховної Ради України, які обираються Верховною Радою України зі свого складу та відкликаються нею.
Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань для розгляду на засіданнях Верховної Ради України; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України.
Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України.
У разі необхідності для підготовки і попереднього розгляду питань, що входять до повноважень Верховної Ради України, але мають тимчасовий характер або не потрапляють у коло питань, що підлягають розгляду в уже існуючих комітетах, Верховна Рада створює тимчасові спеціальні комісії.
Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії.
Конституція не закріплює конкретний порядок організації та діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових, спеціальних і слідчих комісій, а покладає вирішення цих питань на відповідне законодавство.

§ 15. Кабінет Міністрів і його компетенція.
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах Конституції.
До складу Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.
Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.
Конституція передбачає вирішальну роль Прем’єр-міністра у визначенні основних напрямів і порядку організації діяльності уряду, які повинні відповідати Конституції, законам України, указам Президента.
Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом.
Основні повноваження Кабінету Міністрів закріплені в ст.116 Конституції України і стосуються управління найважливішими напрямами державного життя:
– забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України;
– здійснення ефективної внутрішньої та зовнішньої політики;
– дотримання прав і свобод людини й громадянина;
– розробка та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України;
– управління об’єктами державної власності;
– розробка та виконання Державного бюджету України, звіт про його виконання перед Верховною Радою України;
– забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьба із злочинністю та ін.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими щодо виконання.
Акти Кабінету підписує Прем’єр-міністр України.
Кабінет Міністрів України повинен здійснювати контроль за виконанням прийнятих ним правових актів безпосередньо або через підлеглі йому органи.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

§ 16. Місцеві органи виконавчої влади.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києва та Севастополя здійснюють місцеві державні адміністрації.
Склад держадміністрацій формують голови відповідних місцевих адміністрацій.
Голови місцевих держадміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
При здійсненні своїх повноважень голови місцевих держадміністрацій відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Місцеві держадміністрації підзвітні та підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
Рішення голів місцевих держадміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої держадміністрації вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації, згідно зі статтею 119, на відповідній території забезпечують:
1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами, повноважень.

§ 17. Місцеве самоврядування.
Питання місцевого самоврядування закріплені в розділі XІ Конституції України і конкретизуються в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 27 травня 1997 року.
Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляються спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах відносяться до компетенції міських рад.
Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.
Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.
Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.
Стаття 143 зазначає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів, контролюють їх виконання; затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету, для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм; контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
Органи місцевого самоврядування у межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими щодо виконання на відповідній території.
Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку, визначеному загальними правилами цивільного законодавства про форму угод.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
План-конспект уроку № 8	\|	ЛЕКЦІЯ № 4 ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (8 годин).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.