Судівництво та судочинство

Судова система на Україні у складі ВКЛ пройшла чотири етапи розвитку. До 1385 року тут існували давні, княжі судові установи. Єдиною новелою став суд великого князя над удільними князями. Від Кревської унії запроваджуються великокняжі центральні та місцеві суди і міське судочинство. Третім періодом можна вважати ліквідацію у 1566 році великим князем суду панів-ради і впровадження нової структури місцевих судів – земських, гродських та підкоморських. І четвертою фазою стала ліквідація після Люблінської унії 1569 р. ВКЛ і підпорядкування українських судів польським королівським.

Отож бо, суди ВКЛ і РП можна розділити на три групи: а) державні, б) станові та в) спеціальні. Державні суди поділялися на центральні і провінційні (місцеві). Центральні суди включали: суд великого князя (господарський суд) – найвища судова та апеляційна інстанція на чолі з князем за участі найближчих достойників. За відсутності князя діяв суд панів-ради – 1-2 рази на рік з представників двірцевої аристократії. Як апеляційні інстанції, за дорученням князя неперіодично діяли суди – комісарський (межові спори розглядав спеціально призначений комісар), асесорський (3 – 5 асесорів розглядали складну цивільну справу), маршалківський суд (за відсутності князя маршалок, призначений суддею, розглядав різні справи на місці, в апеляційному порядку). Під час безкоролів’я діяли утворені урядом каптурові суди. Місцеві, або провінційні, суди очолювали відповідні адміністратори: намісники, воєводи та старости в землях, воєводствах, повітах і волостях. Вони були одноособові і розглядали позови всіх вільних та залежних від держави людей. За І Литовським статутом до них ввели по два шляхтичі, а воєводський суд та сеймові суди земель зробили судами вищої інстанції в провінціях. У 1566 році замість них запроваджено нову структуру місцевого судівництва. Земські суди обиралися шляхтою, діяли в усіх повітах, складилися з судді, підсудка та писаря і розглядали цивільні позови шляхти та незначні кримінальні справи. Гродські (замкові) суди були одноособові – староста, намісник чи воєвода – і розглядали лише кримінальні справи. Підкоморські суди діяли в кожному повіті, були одноособовими – судив призначений королем підкоморій з заступником коморником. Вони розглядали межові та земельні спори. У 1569 році скасовано центральні суди ВКЛ, і українські суди підпорядковували Луцькому трибуналу, а після ліквідації і цієї інстанції – Люблінському трибуналу.

До станових судів належали: а) міські (або лавничі) суди війта та 12 лавників; б) домініальні суди – суд пана над селянами; в) духовні (церковні) суди для духовенства і всіх християн щодо справ проти віри і церкви; г) громадські (або копні) суди для селян; д) козацькі суди, які з’явилися в кінці ХVІ ст. (1582 р.).

Третю групу складають спеціальні та корпоративні суди: а) окремих національних громад (євреїв, вірмен, греків); б) цехові суди міських ремісничих корпорацій; в) ярмаркові, митні суди.

Важливою ознакою правової системи литовсько-польської доби є виокремлення в самостійну галузь процесуального права – близько чверті статей усіх трьох Литовських статутів присвячені судовому процесу, який називався “поступок правний” і спирався на такі засади: а) легальності (законності), тобто лише судова розправа могла бути підставою для винесення будь-якого вироку; б) безпосередньої участі сторін; в) публічності – відкритим для всіх; г) усного “розсудка” – розгляду справи. Процес мав позовний звинувачувально-змагальний характер, лише в тяжких кримінальних справах застосовувалася “скрутинія” – близьке до інквізиційного розслідування з допитами на муках. Позивач означався як “істець”, “сторона поводова”, “сторона боляча”, а відповідач як “позваний”, “сторона отпорна”. Процесуальну здатність мали всі люди, окрім малолітніх та невільників. Сторони могли мати представництво на процесі, на будь-якій стадії слухання справу можна було припинити.

Розгляд справи проходив такі стадії.

1. Подача позову до суду (доносу, скарги) потерпілим чи його близькими родичами, яка записувалася в реєстрову книгу. На підставі чого видавався письмовий виклик до суду.

2. Дізнання та попереднє слідство вів возний, скрутатор, виж, або інстигатор, засобами “гоніння сліду”, “зводу”, трусів, опитування свідків, огляду місця злочину, трупу, оповіщення населення про факт (поволання), зняття побоїв. Забезпечував процедуру потерпілий.

3. Судова розправа (або розсудок, перевід) перебачала засаду диспозитичності – вину чи невинність потрібно було довести у змаганні сторін. Вона складалася з розпорядчого засідання, на якому судді вивчали справу і судного дня, заслуховували сторони і виносили вирок. Доказовими нормами визнавалися “доводи” (позивача) і “відводи” (відповідача); документи; зізнання (добровільні і на тортурах); речі; свідчення свідків; огляд місця злочину, побої; присяга або жеребкування. Обвинувачення підтримував інстигатор (слідчий), а захист вів прокуратор – шляхтич-землевласник, який знав право.

4. Вирок (декрет, вердикт) виносився в триденний термін більшістю голосів усно. Після чого його записували в актову книгу, а сторонам вручали “судові листи”. Вирок можна було оскаржити шляхом апеляції до суду вищої інстанції. У кримінальних справах виконання вироку називалося “екзекуцією”, яку здійснював кат. У цивільних – виконання покладалося на позивача, а при потребі на возного. Сторона, яка програла, сплачувала судові за розгляд справи мито.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суспільний устрій	\|	Система права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.