Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Судочинство у карних справах

Основні засади процедури карного судочинства склалися при розгляді карних справ магістратом за участі суду присяж­них і карних справ, що підлягали юрисдикції магістрата з на­ступним затвердженням вироку народними зборами.

Принциповою особливістю карного процесу за римським публічним правом була вимога обов'язкового приватного звину­вачення по всіх карних справах. Ні посадові особи, ні особи, що офіційно виконували суддівські функції, ніхто інший (чинов­ник, військовий магістрат, клірик тощо) не міг порушувати кар­ні справи, підтримувати обвинувачення у суді, надавати докази тощо. Для початку провадження у карних справах необхідно бу­ло, щоб приватна особа (римський громадянин) звинуватила іншу особу в здійсненні публічного делікту з ознаками карного злочину, в приватному порядку звернулася до відповідної судо­вої інстанції і виявила ініціативу підтримувати обвинувачення.

Зацікавлена особа зверталася до quaestio –спеціального органу, що займався підготовкою до судового розгляду даної ка­тегорії справ. Комісій було кілька. Об'єднання всіх таких комі­сій вважалося верховним карним судом. До складу комісій вхо­дили кілька фахівців-суддів з числа магістратів, присяжні судді обиралися за жеребом; головував спеціальний магістрат. До по­чатку засідання суду громадянин, який висунув обвинувачення, повинен був виконати певні формальності, щоб засвідчити свій намір. Якщо обвинувачів було кілька, претор призначав одного як dominus litis,додавши трьох помічників. Усі вони підписува­ли обвинувачувальний акт, у якому зазначалися: 1) місце слу­хання справи, 2) ім'я претора, 3) ім'я того, хто обвинувачує, 4) ім'я того, кого обвинувачують, 5) сутність обвинувачення, 6) зміст відповідної норми закону, 7) місце, рік і місяць вчинен­ня злочину. При цьому обвинувачуваний міг скористатися пра­вом ознайомлення з актом обвинувачення.

Той, хто висував обвинувачення, певним чином зв'язував себе фактом обвинувачення: у разі недоведеності обвинувачен­ня, до нього міг бути у свою чергу вчинений позов з боку ко­лишнього обвинувачуваного з приводу наклепу на нього. Крім того, кожен римський громадянин міг обвинуватити того, хто висунув обвинувачення і програв карний процес, у несумліннос­ті, змові з обвинувачуваним тощо і порушити іншу карну спра­ву проти обох вказаних осіб.

Після встановлення сутності обвинувачення починалася процедура визначення складу суду присяжних. Кожна сторо­на мала право відводити присяжних, яких, зазвичай, у слуханні справи брало участь від 35 до 75 осіб. Потім жеребом визначав­ся суддя головуючий у справі. Суд збирався у спеціально ор­ганізованому місці, у певні дні й години, був відкритим і пуб­лічним. Процес починався з промови обвинувача, у якій той мав дотримати чотирьох умов: rem ut defmiat, hominem ut notet, argumento probet, teste confirmat –викласти суть звинувачен­ня, вказати на учасників і обставини злочину, викласти аргу­менти і вказати на докази. Під час одного процесу можна було обвинуватити особу лише в одному карному злочині. Головним елементом процесу були промови. Допит свідків проводили осо­бисто сторони. Після закінчення змагань ораторів і підсумково­го висновку головуючого наставав момент прийняття рішення присяжними.

Присяжні виносили голосуванням (dixerunt)вирок у од­ному з таких формулювань: «виправданий» (А. – absolvo),«за­суджений» (С. – condemno),«істина не встановлена» (N.L. – non liquet).Вирок, що містив засудження обвинуваченого, по­требував не менше 50 відсотків + 1 голос присяжних. За умов рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували. Слу­хання справи могло бути відновлено за тим самим або аналогіч­ним обвинуваченням, однак через певний проміжок часу. Вико­нання вироку було справою обвинувачів (їм видавали для цього спеціальні накази на ім'я уповноважених міських магістратів).

З часом процедура судочинства зазнає змін. Поступово зрос­тає роль головуючого у суді. З'являються платні обвинувачі-донощики, а згодом і професійні слідчі-поліцейські. Справи про незначні злочини підлягали прискореному адміністративному розгляду зі спрощеними покараннями. Обвинувачення могло бути вже не тільки приватним (accusatio),а й офіційним. Про­цес стає закритим і зводиться часто до допиту обвинувачувано­го з приводу висунутих проти нього обвинувачень (inquisitio).Не допускається, як було раніше, угода сторін щодо формулювання обвинувачення, про характер покарання. Якщо винесений і оформлений належним чином судовий вирок не виконується негайно, то він вважається владним наказом для адміністрації, що не вимагає додаткових судових дій.

У період імперії судочинством займаються чиновники, при­значені імператором – співробітники його канцелярії. Станови­ще обвинуваченого враховується при визначенні судової про­цедури: сенаторів могли засуджувати або сам імператор, або спе­ціальна колегія; з'являються спеціальні суди для придворних, вояків і духівництва; чиновники підлягають суду своїх началь­ників; створюється спеціальний суд для розгляду злочинів, вчи­нених рабами і колонами.

Розвивається інквізиційний процес. Справу від її порушен­ня до винесення вироку цілком проводила одна особа – суд­дя. Все ширше застосовуються катування, причому навіть щодо свідків. Катуванням піддаються не тільки раби, а й вільні гро­мадяни. Перевагу надають письмовим доказам. Свідчення од­нієї особи не вважаються достатнім доказом, свідчення жінок мають обмежене значення. У судах присягати повинні вже не лише сторони і свідки, а також і судді. Судова процедура стає платною і дорогою. Це помітно гальмує розгляд справ.

Останнє слово при карному судочинстві належить імпера­тору, що міг припинити карне переслідування, звільнити від покарання, амністувати. Він міг поновити добре ім'я того засу­дженого, котрий, на його думку, був цього гідний (restitution in integrium— інститут, відомий у приватному праві як анулюван­ня угоди).

Поступово формується корпорація осіб, що мають відно­шення до судочинства, але не є суддями – advokati.Претенден­тів вносили у списки колегії адвокатів (statuti advokati)після попереднього іспиту. Очолював колегію адвокатів її голова – primas.Судова установа, до якої зараховувався адвокат, мала над ним дисциплінарну владу, тобто могла накладати штрафи, забороняти на якийсь час ведення справ, виключати зі списків. Від адвоката залежало, прийняти на себе ведення справи чи від­мовитися від неї. Іноді суддя призначав стороні, що не знайшла собі захисника, адвоката від суду. Адвокат одержував гонорар (почесну винагороду) – «у межах справедливої помірності». Крім виступу в суді, адвокати складали для своїх клієнтів документи, ділові папери тощо.

При визначенні кола доказів, що могли використовуватись у карному процесі, виходили з того, що найголовнішим доказом є інформація свідків. Свідками, зазвичай, могли бути тільки по­вноправні римські громадяни. Однак у разі державних злочинів допускалося свідчення жінок, дітей, осіб чужого громадянства, навіть рабів. Не допускалося у класичному праві свідчення од­не проти одного родичів, що перебували у прямому споріднен­ні; лібертинів проти своїх колишніх хазяїв; свідчення клієнтів проти їхнього патрона. Свідчення мало бути особисто зробле­ним у судовому засіданні. Допускалося примушування до свід­чення: вільних громадян примушували загрозою штрафу, ра­бів – загрозою катування. Катування вважалися прийнятними також для бурлак. У разі тяжких, державних чи релігійних зло­чинів дозволялося катувати за розсудом суду будь-кого. Спеці­ально визначалося становище рабів, що дають свідчення проти свого хазяїна: після допиту з катуванням вони вважалися віль­ними і більше не належали колишньому власнику.

Достатніми для обвинувачення визнавалися також докази, добуті під час обшуку будинку підозрюваного (але при цьому обшук мав проходити за точно встановленою законом процеду­рою, для того щоб виключити можливість підкидання доказів), і ті, що містилися у документах. Значення письмових доказів мали у карному процесі тільки документи офіційного характе­ру. Папери мали бути представлені в оригіналах безпосередньо суду.

 


Читайте також:

  1. Адміністративне судочинство в Україні
  2. Б/. Цивільне судочинство.
  3. В/. Кримінальне судочинство.
  4. Виконання органами прокуратури звернень про правову допомогу у кримінальних справах.
  5. Використання матеріалів ОРД як приводів і підстав для порушення кримінальної справи, проведення невідкладних слідчих дій та як доказів у кримінальних справах
  6. Ґ/ Адміністративне судочинство
  7. Згідно зі ст. 323 ЦПК касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
  8. Кримінальне судочинство в Україні
  9. Методика складання позовних заяв у справах, що виникають із правочинів.
  10. Методика складання позовних заяв у справах, що виникають із спадкових правовідносин
  11. Методика складання позовних заяв у справах, що виникають із шлюбно-сімейних правовідносин
  12. Надання правової допомоги у кримінальних справах




Переглядів: 700

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Види карного процесу | Менеджмент – нова управлінська парадигма

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.017 сек.