Методика складання позовних заяв у справах, що виникають із правочинів.

Тема 1. Порядок складання позовних заяв у справах, що виникають із правочинів.

Мета: сформувати у студентів систему знань про порядок складання позовних заяв у справах, що виникають із правочинів.

Обсяг навчального часу: 2 години.

План проведення лекції:

Вступна частина – 5 хв. (вибіркова перевірка наявності студентів, перевірка готовності до заняття, оголошення теми, питань та мети завдання).

1. Методика складання позовних заяв у справах, що виникають із правочинів.

2. Поняття правочину. Види та форма правочину.

3. Умови дійсності право чинів.

4. Види недійсних право чинів та їх правові наслідки.

Заключна частина – 5 хв. (підведення підсумків розглянутих питань, рекомендація нормативно-правових актів та спеціальної літератури для самостійного вивчення, відповіді на запитання).

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше, слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦК зазначено, що правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч. І ст.2 ЦК особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.

Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права. Причому згідно зі ст.ст. 167-169 ЦК зазначені суб'єкти публічного права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси випливає, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття "правочин" треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч. І ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації правовідносин тощо. При цьому він може бути одночасно і підставою припинення одних та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі спричиняє припинення договору оренди і водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб'єкти публічного права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів.

Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст.211 ЦК4. місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (ст.ст.207-210 ЦК). Відповідно форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину, вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба Що у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може випливати зі змісту правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвідчена посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, яка її видає (ст.245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (ст.ст. 1247, 1248 ЦК).

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст.647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (ст.29 ЦК) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст.93 ЦК), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст.210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до реєстрації правочин вважається таким, що не укладений взагалі.

Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права: "Дозволено усе, що прямо не заборонено законом", а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що суб'єкт цивільного права, реалізуючи право свободи правочину, може вчиняти з метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов'язків тощо будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії, як заборонені.

Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:

1) визнання неправомірності правочину прямим приписом закону. В цьому разі правочин неправомірний і не створює правових наслідків. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціального визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (ст.219 ЦК);

2) визнання неправомірності правочину судом. У цьому разі презумпція правомірності правочину існує в момент укладення правочину, оскільки він не порушує конкретної норми закону (або у момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак правочин може бути визнаний судом недійсним.

Слід звернути увагу, що суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК). Тобто і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може або міститись у спеціальних нормах ЦК (ст.ст.222, 223, 225 та інші), або випливати із правил ст. 13 ІДК про межі здійснення цивільних прав.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 3	\|	Поняття правочину. Види та форма правочину

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.