Система права

Джерело права – це засіб існування і виразу норм права, воно є юридичною нормою, носієм правової норми, оболонкою буття норм права. Джерела права поділяються на нормативно-юридичні акти загального та партикулярного значення, правові звичаї, норми канонічного права, судові прецеденти та нормативний договір.

Для названого періоду слугували джерела права попередніх часів, а саме: а) правовий звичай та встановлене державою звичаєве право; б) “Руська правда” і норми канонічного права “Номоканону”, “Кормчої книги”. Пам’ятки права – ХІV – XVІ ст. можна розділити на міжнародні угоди, грамоти та привілеї князів і королів, земські устави й офіційні збірки норм права (кодекси).

1.Міжнародні і міждержавні угоди включають у себе: а) унійні акти між Литвою та Польщею (Кревська, Віленська, Городельська, Мельницька та Люблінська унії, які вводили нові норми державного та цивільного права; б) торговельні, господарські, політичні та військові угоди Польщі, ВКЛ та РП з Москвою, Псковом, Новгородом, Пруським і Лівонським орденом хрестоносців, які містили норми міжнародного, конституційного, торгового, військового та окремі норми цивільного права.

2.Привілейні грамоти – видані князями і королями юридичні акти, які вводили щось нове у вигляді приватних законів для окремих юридичних та фізичних осіб, суспільних та етнічних груп. Це грамоти на права та привілеї шляхті, монастирям, іноземцям, містам на магдебурзьке право, а також охоронні грамоти (ґлейти) окремим особам, селам, містам і землям.

3.Земські устави видавалися князями окремим землям і оберігали їх стародавні права і вольності в конституційному, цивільному та адміністративному праві. Відомі устави Волинській, Брацлавській, Луцькій та Львівській землям.

4.Офіційні збірники норм права у хронологічній послідовності були такі:

1468 р. – “Судебник” Казимира ІV Ягайловича складався з 28 статей (артикулів) і містив норми кримінального, трудового та процесуального права.

1529 р. – Перший Литовський статут (13 розділів, 264 статті).

1557 р. – “Устава на волоки” – норми земельного права та унормування селянських повинностей.

1566 р. – Другий Литовський статут (14 розділів, 357 артикулів).

1572 р. – “Артикули Генріха Валуа” – права і привілеї шляхти та обов’язки селян.

1588 р. – Третій Литовський статут (14 розділів, 488 артикулів). Як і попередні два Статути – кодифікований збірник різногалузевих норм права.

Окрім того, джерелом права слугували збірки норм магдебурзького права різних модифікацій; збірники актових матеріалів центральних і провінційних судів; архів великокняжої канцелярії, що зберігався у Вільні – Литовська метрика.

Мова джерел права переважно руська (церковнослов’янський варіант українсько-білоруського діалекту), а також латинська і польська.

Кодифікація норм права у ВКЛ розпочалася виданням 1468 року “Судебника” Казимира ІV. Але він містив лише 28 артикулів і то головним чином кримінального права, а всезростаюча шляхта вимагала уніфікації правової системи у величезній державі. Великокнязівська канцелярія провела велику роботу щодо збирання напрацьованих судами та адміністрацією норм права на базі звичаєвого права Литви, України і Білорусі. Джерелами кодифікації послужили також “Руська правда”, магдебурзьке право, трансплантація норм римського пандектного права, рецензія німецького права, князівська законотворчість (привілеї, устави, грамоти тощо). Виготовлений проект зводу світського права затвердив вальний сейм 29 вересня 1529 року і його розповсюдили у рукописному вигляді. Перший статут (Старий) складався з 13 розділів, 264 артикулів (статей), називався “Права писані, дані панству Великому Князівству Литовському…” і містив норми земельного, спадкового, зобов’язального, шлюбно-родинного, лісового, мисливського, кримінального, процесуального та конституційного права.

Протягом двадцяти років чинності Старого статуту відбулися суттєві зміни в суспільстві і державі і виникла потреба у новому кодексі. У 1551 створено кодифікаційну комісію з 10 осіб, яка розробила і написала новий збірник під назвою “Статут ВКЛ 1566 года”. Його затвердив сейм 1564 року, але чинності кодекс набув лише через 2 роки. Окрім того не всі розділи дістали санкцію. Другий статут складався з 14 розділів і 367 артикулів і за рівнем кодифікаційної техніки перевершив попередній збірник. Він теж охоплював зазначені галузі та підгалузі права. Другий статут називають Волинським, бо саме тут він найбільш поширювався в рукописі.

У зв’язку з утворенням 1569 року єдиної держави Речі Посполитої, на Люблінському сеймі ухвалили продовжити кодифікацію. Король створив комісію, провідну роль у якій уже на завершальній стадії відіграли канцлери та підканцлери великокняжої канцелярії – Лев Сапєга, Остафій Волович та Микола Радзивілл. Третій Литовський статут затверджено королівським актом 28 січня 1588 року і тоді ж видруковано у Вільно в друкарні братів Мамоничів під назвою “Статут ВКЛ 1588 года”. Він містив 14 розділів та 488 артикулів і регулював державний і судовий устрій, цивільно-правові (6 розділів), кримінально-правові (4 розділи) й процесуально-правові відносини. У цілому ж Старий статут охороняє інтереси магнатів і забезпечує окремі права селян, Волинський – зменшує вплив магнатів, збільшує права шляхти і мінімалізує права селян, а Нόвий – закріпачує селян і встановлює привілейоване становище в державі шляхти. Для всіх Статутів характерним є високий рівень кодифікаційної техніки, всі вони написані староруською мовою. Третій статут діяв на всіх українських землях у складі Речі Посполитої, його використовували в Гетьманщині, він став джерелом права і кодифікаційних процесів у Польщі, Литві, Росії, Білорусії та на Україні аж на початку ХІХ ст. В кінці ХVІ століття ним завершено кодифікаційні процеси у ВКЛ і проведено повну уніфікацію сепаратних систем права в цій державі.

Магдебурзьким правом називають один із різновидів прав міських общин, які із Західної Європи поширювалися на українські землі починаючи з ХІV століття. Називається воно так від імені міста Магдебург в Саксонії, яке у 1188 році дістало від власника – архієпископа Віхмана – право на самоврядування, котре 1294 року підтвердив саксонський курфюрст (князь) Альберт. Означені грамоти, разом із збірником норм звичаєвого права Саксонії Ейхе фон Ренкова “Speсulum Sacsonum” (Саксонське зерцало) та міського муніципального права (jus municipale) і утворили так зване магдебурзьке право. В Україні першими одержали право самоврядування закарпатські міста, які входили до Угорського королівства (Хуст, Тячів, Вишкове). 1339 року його одержав Санок, а 1356 року – Львів. До середини ХVІІ ст. його мала більшість великих міст України. У них діяло не класичне магдебурзьке право, а пристосоване до місцевих умов. Тому його норми були перероблені і поєднували такі правові джерела: а) праці юристів М. Яскера, П. Щербича та Б. Гроїцького щодо пристосування саксонських правових норм до польських; б)українське звичаєве право; в) правові норми Литовських статутів.

Магдебурзьке право регулювало діяльність органів влади та управління міста, цехових корпорацій, норми цивільного і кримінального права, судоустрій та провадження справ у судах. Головним органом влади визначався магістрат, який складався з ради (розпорядчого органу) і лави (судового органу). До ради населення міста щорічно обирало від 6 до 24 райців і писаря на чолі з бурмистром, до лави (скабінат) – 12 лавників (присяжних) на чолі з війтом (суддею). Війт (солтис) вважався найвищим міським урядовцем. До молодших урядовців належали комісар (межувальник), городничий (комунальна служба), возний (судовий виконавець), кат, інстигатор (слідчий), перекладачі, канцеляристи.

Міщани, які жили на магдебурзькому праві, вважалися вільними, мали право власності в місті, платили податки в міську казну, виставляли ополчення. Місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, кошти від яких ішли в міський бюджет.

Цивільні тяжби городян розглядали і рада, і лава. Процес в них носив усний, гласний та змагальний характер. Кримінальні – лише лава, а процес був інквізиційний, з допитами і тортурами (при потребі). Апелювати можна було лише до королівського суду, який затверджував вирок. Діловодство у містах велося польською або латинською мовами.

У цілому ж, хоча українські міста використовували лише форму магдебурзького права, а не його змістовну сутність, воно відіграло прогресивну роль в розвитку правової системи в України й позитивно впливало на тодішнє суспільне та економічне життя.

Литовські статути досить чітко і рельєфно визначали об’єкт і суб’єкт цивільного права, окреслювали обмеження дієздатності і правоздатності певних категорій громадян. Позаяк до 1588 року громадське землеволодіння майже цілком ліквідовується, також ясно проглядається інститут приватної власності на рухоме та нерухоме майно. Приватна власність вважалася недоторканною і її можна було конфіскувати лише за рішенням суду. Землеволодіння визнавалося державним, шляхетським, магнатським, церковним, міщанським. Селяни могли лише користуватися землею. Шляхетські землі поділялися на родові, які передавалися у спадщину за законом, і вислужені – на підставі умовного володіння. У разі продажу родових земель родичі мали переважне право купівлі, при заставі – її можна було викупати безстроково навіть нащадкам. Спадкували майно за законом і за заповітом. Шляхтич міг заповісти спадок на власний розсуд. При успадкуванні за законом спочатку успадковували діти, потім онуки, потім правнуки. За відсутності таких – бокові родичі: брати, сестри, дядьки. Заповідач міг неодноразово змінювати заповітний лист.

Право зобов’язань передбачало угоди купівлі-продажу, позики, застави, доручення, найму, поклажі (депозиту), дарування, поруки – майна, речей, худоби, одягу, інвентарю, землі, цінностей тощо. Угоди зобов’язань обов’язково мали засвідчуватися у судді, якщо ціна її перевищувала 10 кіп.

Складовими родинного права традиційно були шлюб, опіка та спадщина. Законність шлюбу полягала у вінчанні. Шлюбний вік жінок коливався від 13 до 15 років, чоловіків від 16 до 18 років. Умовами визначалися: досягнення шлюбного віку, одношлюбність; згода батьків; наявність посагу (майна) у дружини та віна (майна для нареченої) у чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка, батьки не відповідали за покарання дітей. Розлучення давав церковний суд у випадках тяжкої хвороби, тривалої відсутності, постригу в ченці, подружньої зради, безплідності. Дітьми-сиротами мала опікуватися мати, добрі люди з громади або церква. Означене вирішував суд. При успадкуванні батькового майна сини мали перевагу перед доньками, а материнське добро успадковували всі в рівних долях. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та успадкування. За неправомірні дії щодо батьків діти несли цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

На нормах карного права означеного періоду, порівняно з часами Київської Русі, все більше позначається розвиток станової нерівності, яка полягала в щодалі більшому пом’якшенні відповідальності шляхтичів і посилення її для інших, нижчих, груп населення за один і той же вид злочину за рівних умов і за однакових обставин. Дефініція злочину щодалі більше наближається до констатації правопорушення. Замість “обіди” (завданої кривди) під злочином починають розуміти заподіяні особі чи суспільству шкоду або злочинство шляхом переступлення правової норми. Суб’єктом злочину визнавалися всі вільні чи напіввільні люди з 14 (1566 р.), а згодом з 16 (1588 р.) років. Відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, котра усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх скоїти. До уваги брався суб’єктивний бік справи – необхідна оборона, стан крайньої необхідності – та об’єктивна – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини на дві головні групи: проти публічного добра і суспільних інтересів та проти приватного добра й особистих інтересів. До першої групи, за що передбачалася смертна кара, належали такі злочини:

- зневага маєстату (змова проти великого князя, критика його дій, негідна поведінка в його присутності);

- зрада державних інтересів (втеча до ворога, здача фортеці, розголошення таємниці, вивезення за кордон металів, зброї, посадові правопорушення);

- фальшування державних актів, печаток, монет;

- релігійні злочини (богохульство, віровідступництво, єресь), щоправда, зникли покарання за чаклування та волхвування;

- посягання на родину (двожонство, викрадення жінки, подружня зрада, свідоме кровозмішання);

- аморальні вчинки (зґвалтування, звідництво, проституція, позашлюбні зв’язки чоловіків).

До другої групи належали: вбивство (мужебойство), каліцтво, побиття, словесні образи, підпал, ґвалт (напад на дім), пограбування, крадіжка, шахрайство, здирництво, злодійство та ін.

Кари поділялися на штрафи та публічні покарання. Їхня головна мета– залякування, а також попередження злочинності і відшкодування кривди. Основним штрафом вважалася головщина – грошове відшкодування за голову вбитого його родичам у розмірі від 20 до 100 кіп. За рани та побої встановлювалася “нав’язка” для лікування і за моральну шкоду. Публічними покараннями були: смертна кара (проста – страта на шибениці, під сокирою, у воді, в землі і кваліфікована – четверткування, колесування, паля, мідний бик тощо); тілесні покарання (відрубування частин тіла, таврування, побиття, каліцтво), позбавлення свободи (монастир, холодна, в’язниця, фортеця), позбавлення честі, прав і привілеїв (виволання), конфіскація майна, церковна покута. Як додаткові заходи застосовувалося вигнання опала, поневолення та комбінація кар.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Судівництво та судочинство	\|	Суспільно-політичний устрій січового товариства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.