Суспільно-політичний устрій січового товариства

План

ТЕМА № 5 „Держава і право Козацького періоду

ЛЕКЦІЯ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Кафедра теорії та історії держави і права

з дисципліни „Історія держави і права України”

(сер. XVII – ост. чв. XVIII ст.)”

(4 години)

для І курсу факультетів кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та факультету з підготовки слідчих

Дніпропетровськ – 2006

Лекцію підготував доктор історичних наук, професор, професор кафедри українознавства Дніпропетровського державного університету Заруба В.М.

Рецензенти:

Коржанський М.Й. – доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального права ДДУВС.

Голуб А.І.. – доктор історичних наук, професор кафедри російської історії ДНУ.

Лекція обговорена та схвалена на засіданні навчально-наукового комплексу

_________________________

“____”_____________ 200__р., протокол № ____

Мета: вивчити процес виникнення козацтва, його склад та диференціацію. Особливу увагу приділити характеристиці державного апарату козацько-гетьманської держави Гетьманщини, показати особливості функціонування системи судівництва та судочинства. Проаналізувати джерела права і подати характеристику системи права і норм цивільного, карного та процесуального права.

1. Суспільно-політичний устрій січового товариства.

2. Формування української державності в ІІ половині XVII ст..

3. Наступ на автономію Гетьманщини російського царизму.

4. Правова система “Війська Запорозького”.

Література:

1. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. Навчальний посібник. – Львів, 2000.

2. Грозовський І.М. Право Нової Січі. – Харків, 2002.

3. Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: Кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996.

4. Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави (друга половина XVII – XVIII ст.). Навчальний посібник. – Харків: Прапор, 2002.

5. Падох Я. Ґрунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині XVII – XVIII столітті. – Львів: НТШ, 1994.

6. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII – XVIII ст. (1648-1782). – Львів: ЛДУ, 1967.

Історики до цього часу не досягли одностайності й порозуміння у визначенні причин появи козацтва та джерел його формування. Але в цілому вони пишуть про такі факти, як: політичні (поширення влади Польщі); економічні (освоєння Дикого поля українськими колоністами); національні (посилення національного та релігійного гніту з боку католиків-поляків); військові (захист від татар) та соціальні (посилення феодального гніту). Остання версія найбільш поширена. Дійсно, селяни, міщани, бояри, земяни, які втікали від магнатів, на просторах степів Середнього Подніпров’я займалися різними промислами – захоплювали пустища, обробляли землю, будували хутори, полювали, рибалили, розводили худобу, доглядали бджіл. Це називалося уходництво (від слова уходити – втікати на заробітки). Життя уходників було важким і небезпечним, бо існувала постійна загроза нападів гайдуків – магнатів, яким ці “пустища” роздавав король, а також татарських грабіжників. Ось чому уходник, виходячи на польові роботи, завжди мав рушницю на плечі і шаблю або тесак на поясі і називався іменем козака – вільної, озброєної людини, безстрашного воїна. Така назва прийшла з татарської мови. Вперше вона зустрічається в італійсько-татарському розмовнику 1330 року для генуезьких купців, які торгували в Криму, і перекладається як “степовий розбійник”, “вільна людина”.

Власне вже як про українських козаків згадано в документах у 1492 р.Тоді татарський хан поскаржився литовському князю на київських і черкаських козаків, які напали на татарський корабель у гирлі Дніпра. Ця дата вважається початком українського козацтва. Козацтво формувалося з селян, міщан, виходців із збіднілих бояр, земян, духовенства та української шляхти. Поступово козаки заселяли хуторами, селами і містечками південь Київщини, Переяславщини та Брацлавщини, утворивши численну, але чітко не визначену правом групу городових козаків, становище яких було середнє між вільними селянами та шляхтою.

Коли магнати наступали на зайняті пустища, козаки відходили далі на південь, за дніпровські пороги – у Запорожжя, у місцевість, яка називалася Великим Лугом, де створювали общини-коші на чолі з отаманами, і сформували ще одну групу козацтва – запорозьких або низових козаків, котрі жили поза межами Речі Посполитої, а відтак стали недержавними людьми. Тобто їхній суспільний, політичний, судовий та правовий устрій держава не регулювала.

Щоб взяти під контроль козацький рух, польський уряд у 1572 році набрав на службу 300 заможних козаків. Їх внесли до списку державних військовослужбовців (реєстр), установили плату за службу (гроші, одяг, харчі, метал, зброю). Так утворилася третя група козацтва – реєстрове, кількість якого у 1630 році сягнула 8 тис. чол. Реєстровці мали низку привілеїв (прав та вольностей): не підлягали юрисдикції землевласників та місцевих адміністраторів; мали власні суди (присуди); звільнялися від податків; мали право на володіння, користування і розпоряджання землею; їм надавалася свобода займатися промислами, володіти млинами, шинками, наймати робочу силу (підсусідків). Нормативно-правовими актами, котрими Річ Посполита намагалася врегульовувати відносини держави з козацьким загалом та в середині самих козаків були: універсал Сигізмунда ІІ Августа (1572 р.), універсал Стефана Баторія (1578 р.), Куруківська угода (1625 р.), “Пункти заспокоєння руського народу” (1632 р.), “Ординація Війська Запорозького реєстрового” (1638 р.), окремі сеймові конституції.

З поширенням козацького руху ватаги козаків почали селитися і робити невеликі укріплення – “засіки” та “січі” нижче дніпровських порогів – за порогами. Небезпека спонукала їх до об’єднання в єдиний укріплений військовий табір – козацький Кіш. Згодом кошем стали звати і орган самоврядування. Разом з дрібними “засіками” почали будувати головні укріплення для розміщення Коша – Січі. Першу Січ засновано 1552 р. на острові Мала Хортиця Д. Байдою-Вишневецьким. Усього за історію Запорожжя відомо кілька місць розташування Січей (Томаківська, Микитинська, Стара та Нова). Вона поділялася на 38 куренів на чолі з курінними отаманами. У ХVІІІ ст. територію Вольностей Запорозьких Кіш розділив на 8 військово-територіальних та адміністративних одиниць – паланок (Кодацька, Самарська, Бугогардівська, Інгульська тощо) на чолі з полковником, якому підпорядковувалися сотники та канцелярія.

Верховним органом управління Запорозької Січі вважалася загальна військова рада (або коло), котра збиралася на Різдво, Покрову а при потребі й частіше. Вона обирала орган самоврядування козаків – Кіш, який складався із кошового отамана, що керував козацькою територією і командував військом під час походу; писаря, який вів діловодство й зовнішні зносини; Обозного – керівника артилерії й обозу. На допомогу їм настановляли також осавулів (заступників кошового у військовій справі), бунчужного (оберігача бунчука), хорунжого (оберігача хоругви, прапора) та суддю, який очолював козацький суд. Голосували, схвально підкидаючи догори шапки, або заперечуючи голосним криком. Кандидатури виставляли курені, окремі групи козаків чи шляхом самовисунення. На радах нижчого рангу теж демократично обиралися полковники, сотники, курінні отамани. Керівні органи поєднували в собі як військову, так і місцеву громадську адміністрацію.

Під час виборів старшині вручалися символи влади – клейноди. Кошовому отаману – булаву, або пернач, писарю – каламар, судді – печатку з гербом, на якому був зображений козак з мушкетом, бунчужному – бунчук, хорунжому прапор – хоругву. Обрану вільними голосами старшину могли в будь-який час позбавити влади, якщо того зажадає більшість козаків.

На Січі не було соціальної рівності. Керівні посади займала заможна старшина, котра володіла майном, землею і мала великі господарства – зимівники. Сірома складала рядовий загал запорожців. А голота використовувалася як військова прислуга та наймити у старшини.

Судові функції на Запорожжі виконувала адміністрація – курінний отаман, паланковий полковник, військовий суддя, кошовий отаман, загальновійськова рада. Записувати вироки почали лише з середини ХVІІІ століття. Писаних норм права, законів на Січі не було. Джерелом права вважався головним чином правовий звичай та визнане на його підставі звичаєве право. Суд мав змагальний характер, з процесуальних дій відомі допити, слідство, свідчення свідків, доказова процедура. В галузі цивільно-правових норм поширювалося право власності на майно, речі, зброю, одяг, худобу, зобов’язальні дії – купівля-продаж, позика, оренда. В кримінальному праві існувала досить розвинена система класифікації злочинів та видів покарань. Найтяжчими визнавалися вбивство, побої, пиятика в поході, крадіжка, приведення на Січ жінки, дизертирство, зухвалість щодо командирів, гайдамацтво тощо. Від характеру вчиненого злочину (умисно чи ні, групою осіб, у стані сп’яніння, професійно, рецидив) залежали і кари: шибениця, гак, паля, відсічення голови, утоплення, закопування в землю, побиття киями, каліцтво, таврування, штраф, конфіскація і заслання в Сибір (в кінці ХVІІІ ст.). Існував звичай відкупу смертника жінкою, шляхом одруження з ним.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Система права	\|	Формування української державності в ІІ половині XVII ст..

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.