Формування української державності в ІІ половині XVII ст..

У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць – полків. Найвідомішими серед них були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які формувалися на відповідних адміністративних територіях і складали основу нової держави, – її збройні сили.

Полки поділялися на сотні. Їхня кількість у кожному полку була різною і коливалася від 10 до 20 сотень. У реєстрах сотень кількість козаків теж була різною. В одних – кілька десятків, в інших – до 300 чоловік. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й складали старшинську раду полку. Усіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами – отаман.

Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався на Раду генеральної старшини. До неї входили: генеральний писар, що відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами, генеральний обозний – керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя – начальник у судово-адміністративних питання; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах – осавули, бунчужні та хорунжі. Символами верховної влади гетьмана в Україні були клейноди: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради. Центр влади перемістився в Чигирин, де перебувала військова і адміністративна ставка гетьмана. Тут була його резиденція з генеральною старшиною, яка разом з полковниками складала військову раду при гетьманові. Це ж була і своєрідна старшинська рада міністрів, яка вирішувала адміністративні, політичні й економічні проблеми звільненої України. Гетьмана і генеральну старшину обирали на загальній військовій раді. Обиралися також полковники й сотники, хоча інколи кандидатів і визначали зверху.

Держава Б. Хмельницького вперше в міжнародно-правових відносинах визнана урядом Речі Посполитої Зборівським договором 1649 р. як автономія в складі трьох воєводств, а 1654 р. на Переяславській раді – царем Московської держави.

Сукупність документів, за якими практично втілено рішення Переяславської ради про протекторат над Україною Москви, відомі під назвою “Березневих статей”. Це низка кількаразових звернень гетьмана – “Статей Богдана Хмельницького”, а також указів і жалуваних грамот царя. Березневими вони названі тому, що 14 березня 1654 р. їх остаточно схвалено й підписано царем.

Відповідно до “Березневих статей” московський уряд визнавав політичну автономію України як окремого державного утворення в союзі з Москвою із збереженням самоуправління, яке на той час склалося. Збройні сили України (реєстр) складали 60 тис. козаків. Україна обирала гетьмана на козацькій чи народній раді з наступним схваленням царем. Українці обирали собі старшину, місцеву адміністрацію, збирали кошти на платню старшині та на утримання війська. Усі привілеї і права старшини, козаків, української шляхти залишалися непорушними, у володіння гетьмана передавалося Чигиринське староство. Цілком зберігалися права київського митрополита і української автокефальної православної церкви. За гетьманом зберігалися державні права мати зносини з усіма іноземними державами. Про стосунки ж з Польщею і Туреччиною треба було доповідати цареві. Податки мали збиратися на місцеву адміністрацію і на місцеві потреби.

Отже в 50-і роки ХVІІ ст. у Центральній Україні формувалася повноцінна державність, з усіма відповідними ознаками, функціями, механізмом, на чолі з гетьманом.

Лівобережна Україна, Гетьманщина, в складі Московської держави мала широкі права автономії та власну адміністрацію. На чолі української козацької держави стояв гетьман, якого обирала рада і затверджував цар. Тому Лівобережжя ще називають Гетьманщиною. Формально влада належала Генеральній військовій козацькій раді. Але фактично адміністративну, військову і судову владу зосередив у своїх руках гетьман.

В управлінні Україною він спирався на допомогу генеральної старшини – писаря, судді, підскарбія, обозного, осавула, а також Генеральної військової канцелярії і Генерального військового суду. Зберігалося козацьке військо у складі 50 тисяч чоловік. Діяло власне судочинство – генеральний, полкові, сотенні та міські суди.

Територія Гетьманщини поділялася на 10 полків: Київський, Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський, котрі іменувалися за назвою полкового міста. Полками управляла полкова старшина (обозний, суддя, хорунжий, писар, осавул) на чолі з полковником. Полки поділялися на сотні, очолювані сотенноюстаршиною.

Для управління Україною у Москві 1663 року утворили Малоросійський приказ, урядовці і воєводи котрого знаходилися у великих українських містах.

Основними соціальними групами країни були козаки, селяни, міщани та духовенство. Соціальний гніт не був знищений. На зміну шляхті прийшли українські землевласники – козацька старшина, православна церква. Вони не наважилися відновити старий лад відразу. Проте поступово наступ на права селян – посполитих – посилювався. Землю старшині роздавали гетьмани указами – універсалами, а селян зобов’язували платити податки до військової скарбниці, працювати на старшину у гарячу пору оранки, сівби та жнив. Але селян не можна було без суду карати, продавати, убивати, як це робила польська шляхта. Панщини та кріпаччини в старому її вигляді не існувало.

Царські пожалування земель з населенням старшині доповнювалися гетьманськими роздачами вільних земель. Селяни зі своїми ґрунтами потрапляли під владу нового “пана”. Крім того, старшина скуповувала і захоплювала селянські й козацькі наділи, оголошувала їх своїми, а селян – залежними людьми.

На початку ХVІІІ ст. Іван Мазепа універсалом відновив дводенну панщину на Лівобережжі. Посполитих зобов’язали платити землевласнику чинш – натуральний і грошовий. Запроваджувалися закони, які забороняли селянам переходити із села в село.

Козацькі родини, які переселялися в Гетьманщину з Правобережжя, часто не знаходили вільних земель і селилися на землях старшини, стаючи її підданими. Царський уряд видавав дарчі грамоти, в яких прирівнював окремих старшин до російських поміщиків-дворян. Відтак розпочалося випрошування таких грамот, пошук у старих законах і документах прав на привілеї. Старшинські родини почали доводити свій “благородний” родовід та оформляти шляхетське звання. Старшина почала говорити про підданські обов’язки людей, які жили на її землях. Так ішло узалежнення селян та козаків, знову заводилися кріпацькі порядки.

На початку ХVІІІ ст. деякі козаки перетворилися у прошарок підпомічників, що працювали нарівні з простими селянами, але окрім того, змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків. Козаки, які не потрапили до реєстрів, переводились на становище державних селян і платили податки.

Міщани вважалися особисто вільними. Багато міст мали самоврядування – магістрат, куди здебільшого входили багаті купці, ремісники, промисловці. Вони обирали бургомістра і війта. Ремісники об’єднувалися за спеціальностями в цехи. Державні або приватні міста управлялися ратушами. Духовенство традиційно поділялося на біле і чорне й теж входило до категорії землевласників.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суспільно-політичний устрій січового товариства	\|	Центральна Рада. “Перша” Українська Народна Республіка.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.