• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Особливості підприємництва в аграрній сфері

Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі.Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни і добробут людей. Розвиток аграрного сектора залежить від сукупності економічних відносин, які складаються в ньому. Економічні відносини в аграрному секторі – це відносини, які виникають з приводу:

- привласнення і використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва;

- виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі виступає:

- суспільство в особі держави;

- виробничі колективи, представлені в Україні сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками;

- індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства, робітники, службовці).

Аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв’язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції.

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується така господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК). До складу АПК належать:

1-ша сфера: галузі промисловості, які постачають сільськогосподарські знаряддя праці;

2-га сфера: галузі сільського господарства;

3-тя сфера: галузі, які обслуговують сільське господарство (переробка, транспортування, реалізація) (рис. 14.1).

В галузях першої сфери в Україні виробляється близько 15%, в другій сфері – 46%, а галузях третьої сфери – 39% валового продукту агропромислового комплексу. А це означає, що в сучасних умовах неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких виробничо-економічних зв’язків з партнерами агропромислового комплексу.

Рисунок 14.1–Склад агропромислового комплексу

Розширення меж системи агроекономічних відносин за рахунок ”зовнішніх“ зв’язків сільськогосподарських підприємств з підприємствами і організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносиниагропромислові. Сучасні агропромислові відносини можна представити у вигляді трьох блоків:

- виробничі відносини в центральній галузі АПК – сільськогосподарській;

- виробничі взаємозв’язки сільського господарства з галузями досільськогосподарської сфери;

- виробничі відносини сільського господарства з галузями постсільськогосподарської сфери.

АПК є складовою частиною господарського комплексу. Тому його розвиток повинен здійснюватися на основі об’єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняються від інших галузей народного господарства рядом особливостей:

- на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля – головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;

- для сільського господарства є збіг часу виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;

- в сільському господарстві тісно переплітаються економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевим результатом є сума зусиль людини і природи;

- складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплітанням різних форм власності.

Специфіка підприємництва в аграрному секторі України.Будь-яке виробництво починається з привласнення людьми засобів виробництва. Як це положення може бути застосоване до сільського господарства, де основним засобом виробництва виступає земля? Адже земля – не продукт людської праці, а дар природи, і тому доступ до користування її благами повинні мати всі люди в однаковій мірі. Тому проблема власності на землю є однією з найважливіших в сучасному суспільстві. Форми власності на землю визначають і форми відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарських продуктів. Історично ці відносини склалися по-різному в різні епохи.

Первісна община, яка свої відносини будувала на принципах колективізму, передбачала общинне володіння землею, яке в деяких країнах збереглося і до нині. Так, в Росії общинна власність на землю була ліквідована в процесі сталінських реформ на початку 20 століття, а в Болгарії вона проіснувала до Другої Світової війни. В рабовласницькому суспільстві виникає приватна власність на землю, яка найбільшого розповсюдження і законодавчого закріплення набула вже в епоху феодалізму.

Капіталізм, який прийшов на зміну феодалізму, спочатку виступає проти приватної феодальної власності на землю. Це було зумовлено тим, що земля належала феодалам. І буржуазії, яка зароджувалася як клас, щоб заснувати власні підприємства, доводилось або купувати цю землю, або брати її в оренду. Це гальмувало розвиток підприємництва, бо вимагало додаткового капіталу. За цих умов ліквідація феодальної земельної власності і перетворення всієї землі на власність буржуазної держави створила б сприятливі умови для розвитку капіталізму.

Отже, буржуазія теоретично підійшла до заперечення приватної земельної власності. В Англії у свій час навіть пропонувалися проекти законів про націоналізацію феодальної земельної власності. Проте за умов, коли робітничий клас уже виступав певною політичною силою і являв певну загрозу для класу капіталістів, буржуазія практично відмовилася від здійснення націоналізації землі. Таким чином, конфлікт між двома групами власників (феодали і буржуазія) завершився на користь приватної власності. І зумовлено це було тим, що:

- підприємці поступово самі ставали власниками землі;

- ліквідація однієї форми власності (земельної) ставила під сумнів тезу про недоторканість іншої – власності на засоби виробництва.

Утвердження приватної власності на землю розкололо суспільство на тих, хто її має і тих, хто позбавлений цієї власності. Так у межах всього суспільства був порушений передбачений природою принцип соціальної справедливості. Спробою подолати цю несправедливість була націоналізація землі, проведена в колишньому СРСР. Земля була проголошена всенародною власністю, користування якою в інтересах народу повинна була забезпечити держава. На націоналізованій землі було створено два типи сільськогосподарських підприємств: державні і колективні. Якщо на початку 20-х років на території СРСР було близько 25 мільйонів дрібних одноосібних селянських господарств, то в 1990 році сільськогосподарське виробництво було представлене лише 8,2 тисячами колгоспів і 2,6 тисячами радгоспів.

Проте, реалізуючи цю ідею, держава в особі її бюрократичного апарату перебрала на себе занадто багато функцій по розпорядженню землею і особливо продуктами її функціонування. В результаті безпосередній виробник втратив зв’язок між своєю працею на землі і кінцевим результатом своєї діяльності – продуктами праці. Тобто власниками землі залишався народ, а фактично розпорядниками стали міністерства, відомства в особі чиновників з апарату. Це певною мірою послабило стимул до праці, що виразилось в низьких темпах зростання ефективності аграрного сектору. Отже, принцип соціальної справедливості до кінця реалізований не був.

В сучасних умовах мова йде про те, що земля повинна бути передана в приватну власність з правом купівлі-продажу. Приватизація землі досить чітко пов’язується з дуже небезпечною тенденцією розукрупнення сільськогосподарського виробництва і переходом до дрібних фермерських господарств, що є кроком в минуле.

Розукрупнення господарств, по-перше, суперечить законам розвитку економіки, які доводять, що лише велике господарство при всіх інших рівних умовах спроможне забезпечити зростання ефективності на інтенсивній основі; по-друге, воно не відповідає тим реальним процесам, що відбуваються в світовій економіці. Так, у США у 1934 році було 6,8 млн. фермерських господарств, у 1964 – 3,2 млн., а на початку 90-х років залишилося 2,1 млн. При чому 70% товарної сільськогосподарської продукції дають 300 тисяч великих ферм, які складають лише 13,8% від їх загальної кількості. Це чітко простежується і в інших країнах.

Отже, при перебудові аграрних відносин, підходів до вирішення питання про власність на землю, особливо її купівлю-продаж, необхідно прорахувати негативні наслідки:

- спекуляції землею, в результаті якої її значна частина випаде з господарського обороту, а велика кількість дрібних власників втратить джерело до існування;

- класова, міжнаціональна і міжособистісна ворожнеча;

- соціальна несправедливість, на основі якої будуть виникати конфлікти;

- загроза втрати економічної незалежності через те, що земля може бути скуплена іноземним капіталом, який уже зараз диктує умови розвитку вітчизняної економіки.

Реформуючи аграрні відносини, необхідно створити такий механізм, який право користування землею, як і її продуктами, міг би забезпечити тим, хто на ній працює.

Первинна виробнича ланка в сільському господарстві (фермерське господарство, селянська спілка, особисте господарство) функціонує на основі комерційного розрахунку. Це означає, що для забезпечення своєї діяльності вона повинна мати певні грошові ресурси, які виступають у вигляді виробничого капіталу. Існують певні особливості обороту капіталу в сільському господарстві. По перше, це джерела формування капіталу. Певна частина виробничого капіталу в сільському господарстві (будівлі, споруди, обладнання) формуються звичайним шляхом через сферу товарного обігу. Проте значна частина засобів виробництва, що споживаються, створюються в самому господарстві і входять у виробничий оборот, минаючи сферу товарного обігу. Тобто відбувається відновлення безпосередньо в натуральній формі (формування стада власним молодняком, вирощування садів, виробництво насіння, кормів). Це означає, що в процесі відтворення певна кількість створеної продукції не набуває форми кінцевого продукту.

По друге, це особливості в обороті капіталу, які обумовлені сезонним характером сільськогосподарського виробництва. Так, механічні знаряддя праці застосовуються в сільському господарстві відносно короткий час (зернові комбайни 10-20 днів на рік, сівалки 5-10 днів). У той же час високоефективне господарство вимагає наявності повного комплексу машин для того, щоб усі операції виконувалися своєчасно і високоякісно. Це, з одного боку, передбачає вищий ніж у промисловості рівень капітало- і енергоозброєності праці, а з іншого, – уповільнення обороту капіталу порівняно з іншими галузями народного господарства.

За таких умов підтримання нормального процесу відтворення вимагає наявності надійних каналів фінансування сільськогосподарського виробництва. В усіх розвинутих країнах сільськогосподарське виробництво знаходиться на державній дотації. Так, на кінець 80-х років дотації для сільського господарства у США становили 36% , Канаді – 56% , Японії – 79% , Південній Кореї – 59%.

Земельна рента: суть, причини виникнення та види. Диференціальна рента. Земельна рента– це нетрудовий доход, який отримує земельний власник. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю. Власність на землю існує давно, тому слід розрізняти ренту докапіталістичну і капіталістичну.

Докапіталістична(рабовласницька, феодальна) земельна рента вилучається на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодали) і тому охоплювала весь додатковий продукт, а іноді і частину необхідного.

Сучасна капіталістична рента виникає на основі прикладання капіталу до землі і тому виступає в загальній масі додаткового продукту як надлишок над середнім прибутком.

Види земельної ренти:

- диференціальна;

- абсолютна;

- монопольна.

В умовах ринкової економіки рентні відносини виникають між власниками землі, з одного боку, і користувачами землею, з іншого. Найбільш поширеною формою таких відносин є оренда землі.

В Україні оренда виникає наприкінці 80-х – початку 90-х років, коли селяни частину землі і засобів виробництва почали брати в тимчасове самостійне користування. Правову підставу оренда отримала лише з прийняттям закону “Про селянське господарство“, в якому гарантується право громадян на створення фермерських господарств, а також на орендування землі.

У найзагальнішому плані під орендою розуміється передача права користування і розпорядження власністю однією юридичною особою – власником іншій – користувачу на принципах повернення і платності на умовах, передбачених договором. Характерними рисами орендних відносин є:

- наявність двох суб’єктів цих відносин – власника і користувача. В ролі тих, хто надає оренду, може бути лише власник землі. Орендарями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;

- орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні. Вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю. Сама ж власність залишається за первинним власником. Тому орендні відносини будуються на принципі повернення;

- власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю. Це означає, що він передає йому потенційну можливість отримати від цього певний доход. Цілком природно, що за це потрібно платити. Тому обов’язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає в формі орендної плати;

- орендні відносини завжди мають договірний характер.

Орендна плата– це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині і виплачується власнику землі щорічно або щоквартально залежно від умов договору. Що ж є джерелом орендної плати? Адже, якщо орендар буде сплачувати її з свого прибутку, то в нього зникне матеріальний стимул вкладати свої капітали в сільськогосподарське виробництво. Основним джерелом орендної плати є додатковий продукт , який одержує орендар в процесі використання землі. Причому не весь додатковий продукт, а лише його частина. Яка саме? Одна частина у формі підприємницького доходу (середній прибуток) залишається орендарю, а друга частина (земельна рента) у формі орендної плати виплачується земельному власнику за право користування його землею. Отже, в даному випадку орендна плата виступає формою прояву земельної ренти. А земельна рента є джерелом орендної плати.

Окрім земельної ренти, орендна плата може включати також амортизаційні відрахування за користування приміщеннями, спорудами, енергетичним устаткуванням, якщо вони є на орендованій земельній ділянці. Орендна плата може включати в себе також у повному обсязі вартість оборотних засобів, якщо вони надаються власником у користування орендарю.

Земельна рента за своєю суттю є надлишковою додатковою вартістю. У промисловості вона – явище тимчасове, тому що конкуренція не дає можливості надовго закріпити виключні умови, що їх породжують, як привілеї окремих підприємств. У сільськогосподарському виробництві інші умови функціонування капіталу. Земля у просторі обмежена, з одного боку, наявними земельними угіддями планети, з іншого, кордонами держав. Водночас потреба в продукції сільського господарства постійно зростає. Це викликано такими факторами, як зростання попиту на сільськогосподарську сировину з боку промислового виробництва, зростанням населення на планеті, зростанням грошових доходів.

Обмеженість земельних угідь і зростаючий попит на продукцію сільського господарства роблять неможливим зосередження виробництва сільськогосподарської продукції лише на кращих землях. Людство, щоб забезпечити зростаючі потреби, змушене одночасно обробляти всі землі, придатні для використання. Але вони не всі однакової якості. Це створює певні умови, які породжують монополію на землю , як об’єкт господарювання.

Сутність такої монополії проявляється в наступному. Якщо людство змушене обробляти всю землю, незалежно від її якості, то повинні бути певні умови, які забезпечують можливість покривати витрати на виробництво і отримувати середній прибуток не лише на кращих землях, а й на гірших. Інакше гірші землі буде невигідно обробляти і вони випадуть з сільськогосподарського обороту, а попит на продукцію землеробства не буде задовольнятися.

Такі умови створюються через те, що суспільна вартість продуктів землеробства визначається не середніми умовами виробництва, як це є в промисловості, а умовами виробництва на відносно гірших ділянках землі. При цьому відносно гіршими лишаються не лише ті землі, що мають гірші природні якості, а й ті, що мають гірші економічні якості (розташовані на великій відстані від пунктів споживання, переробки і реалізації продукції сільського господарства).

За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих ділянок землі буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і складає земельну ренту, яку називають диференціальною.

Рента, яка виникає внаслідок диференціації земельних ділянок за родючістю або за місцем розташуванням, називається диференціальною рентою І. Поряд з нею утворюється і диференціальна рента ІІ.

Остання є однією з форм надлишкового додаткового продукту, який одержують внаслідок різної продуктивності затрат, що послідовно роблять на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок інтенсифікації землеробства.

Форми прояву диференціальної ренти теж різноманітні. Вони залежать:

- від умов, у яких відбувається її розподіл;

- від виду ренти (І або ІІ).

Диференціальна рента І, як дар природи (вища родючість), повинна потрапляти власнику землі. За умови приватної власності на землю вона в формі орендної плати сплачується земельному власнику користувачем землі (фермером) і таким чином вилучається з суспільного користування. Такий розподіл диференціальної ренти І, зумовлений приватною власністю на землю, не є соціально справедливим тому, що земля є даром природи і повинна надходити в розпорядження всього суспільства, а фактично йде на збагачення окремих осіб. За умови загальнонародної власності на землю диференціальна рента в формі плати за землю через систему загальної диференціації цін на продукцію сільського господарства вилучається з розпорядження держави.

Диференціальна рента ІІ, як результат додаткових капіталовкладень, скерованих на підвищення родючості землі, повинна залишатися в користувача землею. Це повинно забезпечуватися податковою системою, умовами орендних договорів.

Сучасний стан аграрних відносин в Україні характерний тим, що стара система розподілу диференціальної ренти зруйнована, а нова поки що не є сформованою. Тому проблема рентних платежів законодавчо неврегульована.

Абсолютна та монопольна рента. Ціна землі.Розглядаючи диференціальну ренту ми показали , що гірші землі диференціальної ренти не приносять. Між тим відомо, що землевласники навіть за найгірші землі беруть орендну плату, а держава стягує земельний податок. За рахунок чого користувач може робити ці платежі? Основою таких платежів є абсолютна рента, яка виступає як різниця між ринковою вартістю продукції і ціною виробництва.

Звідки береться абсолютна рента? Річ у тім, що у виробництві продукції сільського господарства беруть участь як людина, так і природа. Тому на затрачений капітал в землеробстві створюється більше додаткової вартості, при всіх інших рівних умовах, ніж в інших галузях народного господарства.

Інакше складаються конкурентні відносини між промисловістю і сільським господарством. Приватна власність на землю певною мірою перешкоджає вільному переливу капіталів з промисловості в землеробство. Тому ринкові ціни на продукцію землеробства (через високий попит на неї) формуються не на основі середніх затрат, як у промисловості і не на основі затрат праці на гірших земельних ділянках, а на основі індивідуальної вартості товару. В результаті надлишок додаткової вартості над середнім прибутком не потрапляє в розподіл між підприємцями різних галузей, а реалізується в цінах на продукцію землеробства у вигляді абсолютної ренти. Отже, абсолютну ренту приносять всі земельні ділянки, як кращі і середні, так і гірші. А якщо це буде продукція середньої або кращої ділянки, то тут буде і диференціальна рента. Причиною цього є монополія приватної власності на землю. Основною формою вилучення абсолютної ренти виступає орендна плата, податок на землю.

Серед земель виділяються такі, що розташовані у винятково сприятливих грунтово-кліматичних умовах. Господарства, розташовані в таких районах, завдяки виключним умовам, створеними природою, мають можливість вирощувати рідкісні продукти (цитрусові, виноград, ін.). Попит на цю продукцію вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують витрати по вирощуванню. Такі ціни називають монопольними.

У результаті виникає різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського прибутку у вигляді надприбутку. Цей надлишок і ємонопольною рентою, яка привласнюється власником землі. Джерелом існування такої ренти є доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. А джерелом названих доходів, як правило, є додаткова вартість, створена в інших галузях матеріального виробництва. Користувачі такою землею сплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого податку.

З рентними відносинами пов’язана і така категорія ринкової економіки, як ціна землі. В суспільстві, де панує приватна власність на землю, земля стає об’єктом купівлі-продажу. Як визначити ціну землі? Адже вона не має вартості, як інші товари, бо не є результатом людської праці. Слід зауважити, що в умовах ринкової економіки виникає особливий вид товарів, ціни на які спираються не на вартість, а на доход, який приносить власнику їх використання. Такі ціни називають ірраціональними. До таких цін відноситься і ціна землі.

Ціна землі –це сума грошей, яка, якщо її покласти в банк, принесе своєму власнику доход у вигляді процента, не менший від тієї земельної ренти, яку приносить дана земельна ділянка. Вона розраховується за формулою:

Цз = R / S *100 , (14.1)

де Цз –ціна землі; R – рента; S –норма позичкового процента.

Питання для самоконтролю

1. Подайте характеристику аграрних відносин.

2. Яке місце і роль сільського господарства в економічному і соціальному розвитку суспільства.

3. Які галузі входять до агропромислового комплексу?

4. Які особливості розвитку продуктивних сил у сільському господарстві.

5. Розкрийте історичний процес розвитку аграрного сектору економіки.

6. Які форми власності на землю землю закріплені в українському законодавстві?

7. Які види сільськогосподарських підприємств існують в Україні?

8. Що являє собою земельна рента і які форми її реалізації?

9. Дайте визначення та коротку характеристику наступних термінів: диференціальна рента І, II, абсолютна рента, монопольна рента. Які причини, умови і джерела їх утворення?

10. Охарактеризуйте орендні відносини. Що являє собою та як визначається орендна плата?

11. Як визначається ціна землі?

12. Назвіть основні шляхи піднесення сільського господарства в Україні.

13. Як здійснюється державна допомога сільському господарству в Україні та світі?

14. Які позитивні та негативні сторони надання дотацій сільськогосподарським товаровиробникам?

Читайте також:

1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
2. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
3. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
4. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
5. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.
6. Аграрне виробництво і його особливості
7. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
8. Аналіз, звітність і аудит у сфері праці
9. АНАТОМІЯ І ФІЗІОЛОГІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПЕРИФЕРИЧНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ, ЇЇ ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ
10. Анатомо-фізіолгічні особливості
11. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка та її вплив на його психологічні особливості й поведінку.
12. Анатомо-фізіологічні особливості молодших школярів

Переглядів: 2457