• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Емпірична соціологія

Становлення емпіричної соціології

Емпірична соціологія з’являється й розвивається поряд із теоретич# ною соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку XX ст. як специфічна галузь соціологічних досліджень з особливими тенденціями й логікою розвитку. Становлення емпіричної соціології пов’язане зі спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв’язання нових практичних завдань, скерованих на

Етапи розвитку емпіричної соціології

Чиказька школа

Школа Колумбійського університету

Гарвардська школа

управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя.

У своєму розвитку емпірична соціологія проходить кілька етапів, її історичне коріння у працях Е.Дюркгаймай А.Смолла; останній ще 1895 р. висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американ# ській соціології. Саме відтоді фахівці починають вирізняти перший етап, чи ранню фазу (1885—1920) в розвитку емпіричної соціології з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап, чи фаза (1920—1950), пов’язаний з поширенням конкретно#соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи. Вільям Томас(1863—1947) і Флоріан Знанецький(1882—1958) у 1918— 1920 рр. видають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розглядалися проблеми адаптації емігрантів із Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища, вона містить характеристики міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця знаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень.

Наступний крок у розвитку емпіричної соціології в межах Чиказької школи роблять американські соціологи Роберт Парк(1864—1944) і Ернст Берджес(1886—1966), які спрямовують свої дослідження на розв’язання проблем міста. За допомогою картографування міста Чикаґо вони поділяють його на 75 зон і досліджують зміни у співвідношенні сил між соціальними групами, котрі до них входять. За допомогою інтерв’ю і включеного спостереження (коли соціолог непомітно для членів групи входить до неї і фіксує процеси й події, які в цій групі відбуваються) вони доходять висновку про переділ групами міської території, що призводить до вироблення нових норм взаємовідносин між людьми, посилення антисоціальних дій. Це, своєю чергою, стає підставою для вдосконалення міського законодавства.

З 1950#х рр. лідерство у розвитку емпіричної соціології переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, що започатковує новий, третій етап. Соціологи Колумбійського університету основну увагу зосереджують на відкритті універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній організації, з’ясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості тощо.

Паралельно в Гарварді розробляється індустріальна соціологія і

доктрина «людських взаємин». Головне місце у розвитку індустріальної

Соціальна інженерія і клінічна соціологія

соціології та соціології управління посідають широко відомі нині

«хоторнські експерименти» Елтона Мейо(1880—1949) та його учнів. Ці експерименти проводилися на конкретному виробництві у «Вестерн Електрик Компані». Їхнім основним завданням було відшукати додат# кові фактори ефективності виробництва. З’ясувалося, що умови праці (тобто освітлення робочих місць, температура й вологість повітря у виробничих приміщеннях, кількість перерв на відпочинок тощо) віді# грають незначну роль; основний вплив на продуктивність праці мають людські стосунки. У цих умовах, за рекомендаціями соціологів, керівни# ки виробництва повинні більше орієнтуватися на людей, аніж на виробничий процес сам по собі. Лише такий підхід забезпечує соціальне вдоволення людини своєю безпосередньою працею, а в кінцевому під# сумку — соціальну стабільність суспільства в цілому. Тому серед нових на той час засобів підвищення продуктивності праці називають «гумані2 зацію праці», «просвітництво робітників», їхню обов’язкову участь в управлінні тощо.

У 1970—80#х рр. у США відбувається посилене зростання обсягів емпіричних прикладних досліджень, які стають особливою галуззю індустрії. У 80#х рр. у них виокремлюються два основні, тісно пов’язані між собою напрями: соціальна інженерія й клінічна соціологія. Зазвичай спеціалісти цих двох профілів працюють спільно: якщо перший, наприклад, пропонує перебудувати структуру управління в якійсь фірмі чи на виробництві, то другий проводить практичне навчання керівників, службовців і персоналу з метою конкретного вирішення поставленого завдання.

Отже, емпірична соціологія виникає і розвивається як самостійний

специфічний напрям, метою якого є ретельний емпіричний аналіз со# ціальної дійсності й вироблення на його основі практичних рекоменда# цій, скерованих на вдосконалення різних мікросфер суспільного (насамперед економічного) життя. Головні риси емпіричної соціології такі:

• ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями;

• вимога звільнення соціології від оціночних суджень і перетворення її на ціннісно нейтральну соціальну науку, яка інформує зацікавлені системи про реальний стан суспільства, уникаючи його оцінок;

• з’ясування істинності наукового пізнання лише на основі емпіричних

процедур, таких, як опитування, анкетування, інтерв’ювання, експеримент, спостереження, математичні та статистичні методи;

• визнання всього, що існує, підвладним соціологічному поясненню і соціальному управлінню.

Теорія постіндустріального суспільства та постмодернізм

Соціологічні теорії останньої чверті ХХ ст.

Теорія постіндуст2 ріального суспільства та її терміно2 логія

В останній чверті ХХ ст. у західній соціологічній думці з’явилися дві нові потужні теорії, в яких було зроблено спробу осмислення нових соціальних реалій у двох великих сферах суспільного життя: соціально# економічній та соціокультурній. Ідеться про теорію постіндустріаль- ного суспільства та постмодернізм. Якщо теорія постіндустріального суспільства виступила продовженням теорії індустріальної фази суспільного розвитку, то соціологічний постмодернізм став відносно новим феноменом, пов’язаним із принциповою зміною ролі культури в житті сучасного соціуму. За висловом В.Іноземцева, постмодернізм як помітне суспільне явище виник тоді, коли сфера культури заявила про свої претензії не тільки на особливе, а й на домінуюче становище серед інших соціальних сфер. Саме ця особливість нового статусу культури в суспільному житті була помічена ще П.Сорокінимі далі розвинута Е.Ґід- денсом; нині дедалі більше соціологів характеризують кінець ХХ — поч. ХХІ ст. як період соціокультурного розвитку людства з просуванням культури на вістря соціального поступу; в теорії це знайшло означення в появі біному «соціокультурне».

Звичайно, можна було б назвати й інші, також важливі прояви інноваційної наукової діяльності соціологів на порозі ХХІ ст., але ми зупинимося на характерних особливостях власне названих двох теорій з дальшою їх конкретизацією в спеціальних соціологічних теоріях, таких, як соціологія особистості, соціологія культури, соціологія праці й управління тощо.

Основою концепції постіндустріального суспільства є оцінка нового соціуму останньої чверті ХХ ст. як такого, що докорінним чином відрізняється від суспільств, які існували до нього протягом всієї історії людства. 1973 р. побачила світ книжка Д.Белла«Постіндустріальне суспільство, яке наближається». Він, власне, вперше й вирізнив три великі епохи людської історії та обґрунтував існування доіндустріаль# ного (аграрного, традиційного), індустріального та постіндустріального станів. Ці стадії людського розвитку в працях інших соціологів ще були названі «премодерністським, модерністським та постмодерністським станами» (С.Крук, С.Леш) або «першою, другою і третьою хвилями цивілізації» (О.Тоффлер). Додамо також, що найбільше назв припало на власне третій період (хвилю, стадію, етап), або на розвинуте суспільство останньої чверті ХХ — поч. ХХІ ст. з вірогідним спряму# ванням його розвитку на найближчу перспективу. Такими назвами є:

Прикмети постіндуст2 ріального суспільства

Завдання соціології у вивченні

постіндуст2 ріального суспільства

• постіндустріальний капіталізм (Р.Гельбронер);

• постбуржуазне суспільство (Дж.Ліхтхайм);

• посткапіталістичне суспільство (Р.Дарендорф, П.Дракер);

• постспоживацьке суспільство (Д.Рісман);

• постринкове суспільство (Дж.Рівкін);

• технотронне суспільство (Зб.Бжезінський);

• суперіндустріалізм (О.Тоффлер).

Всі ці терміни ми наводимо для того, аби показати різні особливості постіндустріального суспільства, які й знайшли відображення у наве# дених назвах. Ідеться про такі характерні та якісно нові прикмети (ознаки) нового, постіндустріального стану суспільства, як:

• зменшення ролі матеріального виробництва;

• випереджаючий розвиток сектору послуг та інформації;

• кардинально змінений характер людської діяльності;

• якісно змінені типи ресурсів, що залучуються до виробництва, а також

• суттєва модифікація традиційної соціальної структури.

Отже, загалом відмінності між трьома стадіями розвитку суспільства можна уявити в такий спосіб (див. табл. № 1).

Звідси випливають і нові завдання для соціологів. На порядок ден# ний для них висувається дослідження таких нових проблем і явищ, як:

• подолання масового виробництва і споживання індивідуалізованим виробництвом і споживанням. Останнє дедалі більшою мірою стає продовженням виробничого процесу; індивідуалізоване ж вироб# ництво набирає рис індивідуалізованого створення інформації та знань;

• перетворення інформації на основний виробничий ресурс постіндуст# ріального суспільства;

• процес швидкого заміщення праці знаннями;

• процес заміни трудової діяльності новим типом активності — актив2 ності творчої, креативної.Надання пріоритету не нарощуванню масового виробництва благ, але максимальному розвитку людського потенціалу;

• заміна старих методів організації праці й максимальне використання творчого потенціалу робітників;

• зміна соціального статусу і ролі виробника, який поступово перетво# рюється на просьюмера (термін О.Тоффлера, що складається з двох англійських слів — виробник і споживач), а пролетаріат — на когні# таріат (також термін Тоффлера,який в основі має англійський вираз

«пізнавальна діяльність», яка заснована на знаннях та інформації);

Табл. № 1. Основні характеристики трьох стадій історії людства

Ставлення соціологів до пост2 модернізму

• перехід від економізованих ринкових принципів та пріоритетів до постекономічних соціологізованих, нематеріальних цінностей та пріоритетів; розгляд потреб людини як основного орієнтира розвитку й показника продуктивності;

• перерозподіл структури часу з більшим приділенням уваги сім’ї, діяльності в громадських організаціях, самоосвіті, фізичній культурі і спорту;

• створення нових форм сім’ї, соціального партнерства, підвищення ролі

знання і зміна системи освіти з переходом від педагогіки монологу викладача до педагогіки діалогу викладача і студента, перетворення освіти на процес пожиттєвого здобуття знань із дедалі більшою роллю самоосвіти в ньому;

• творення нових систем та ієрархій особистісних і групових ідентич2 ностей, серед них етнічних тощо.

Що ж до соціологічної доктрини доби постмодерну, то одні дослід# ники вважають, що вона може бути розглянута як зворотний бік пост# індустріальної доктрини, оскільки постмодерністи#соціологи розгля# дають ті складові соціальних процесів, які випали з поля зору постіндустріалістів, і пропонують ширший підхід до нової соціальної реальності та місця людини в ній. Інші соціологи дотримуються думки, що це свого роду псевдовчення, мода на яке змушує багатьох молодих дослідників приділяти йому основну увагу як «останньому слову» в галузі соціогуманітарних наук. Ще інші — порівнюють теорії постіндуст# ріального суспільства і постмодернізму зі станами свідомості чоловіка й жінки. Чоловік з його лінійною логікою завжди перебуває, вживаючи мову комп’ютерників, ніби в одному файлі; аби перейти з одного файлу до іншого, йому потрібно спочатку вийти в директорію, в «меню» (стиль мислення типового представника постіндустріалізму). Жінка ж завжди перебуває нібито в усіх файлах одночасно. Саме тому жінки точніше оцінюють ситуації та людей, саме з цією стереометричною цілісністю сприйняття пов’язані славнозвісні жіноча інтуїція й жіноча логіка. Цьому типові ментальності притаманні цілісність, перевага інтуїції над раціональністю, образність і метафоричність, невизначеність («так» і «ні» не говорити), незавершеність думки і дискурсу, надання переваги невербальним (несловесним) засобам спілкування, багатомовність і багатослів’я, словесна експресивність у сполученні зі словесною невимовністю думки тощо (ментальний стиль типового представника постмодернізму). Нарешті, серед соціологів є багато прибічників думки про те, що постмодернізм є попросту виродженням соціології і тому взагалі не може претендувати на серйозну увагу науковців.

Суть пост2 модернізму

Три фази історико2 культурного розвитку

Дискусії щодо фаз історико2 культурного розвитку

Соціологічне розуміння доби постмодерну

До постмодернізму, отже, можна ставитися по#різному. В західному світі він претендує на комплексну соціологічну доктрину, з якою не можна не рахуватися. Оскільки це поняття є гранично широким і водночас надзвичайно суперечливим, важко дати йому якусь однозначну характеристику. В цілому постмодернізм можна потрактувати як відображення структурно подібних явищ у суспільному житті й культурі сучасних високорозвинених країн, породжених новою соціокультурною ситуацією кінця ХХ — поч. ХХІ ст. У центрі цієї ситуації є процес формування специфічного, невідомого раніше типу відносин між людиною і суспільством, коли особистісні риси стають однією з домінант соціального поступу, а розвиток людини (унікального творчого суб’єкта) виявляється джерелом глобальних економічних, політичних, соціальних, культурних трансформацій.

В історико#культурному (як і в історико#економічному) розвитку

людства також вирізняються три фази: премодерн (або премодерніті), модерн (або модерніті) й постмодерн (або постмодерніті). Відповідно в теоретичних відображеннях цих фаз також знайдемо тріаду: класика, модернізм і постмодернізм. На початку ХХ ст. зіткнення між класикою і модернізмом було вираженням торжества індустріального суспільства над доіндустріальним (аграрним, традиційним) у сфері переважно культурних явищ і процесів. Постмодерний стан вважається властивим одночасно всім сферам суспільного життя постіндустріального суспільства. Тому, наприклад, Е.Ґідденсспеціально наголошує на синонімічності понять «постмодерну» (або постмодерніті) та «постін# дустріального суспільства».

Що ж до відмінностей між трьома фазами або стадіями історико#

культурного розвитку, то вони в літературі постмодернізму розроблені недостатньо чітко, на противагу вмотивуванню трьох фаз історико# економічного розвитку в теорії постіндустріалізму. Мало того, дедалі частішими стають непорозуміння між постмодерністами у визначенні суті цих трьох фаз і доречності такого розрізнення взагалі. Одна група вчених обстоює думку про докорінну відмінність модерніті від постмодер# ніті, інша, не менш впливова, — наголошує, що суттєвої різниці між цими двома станами нема і що постмодерніті є «незавершеною модерніті». За словами провідного сучасного західного соціолога Е.Ґідденса, «ми не виходимо за межі модерніті, але переживаємо епоху її радикалізації».

Тому нині практично неможливо чітко розмежувати модерніті й постмодерніті; до того ж частішають спроби ототожнити премодерніті й модерніті. Власне тому подамо загальне розуміння доби чи ситуації постмодерну, його характерні риси, важливі насамперед для соціології.

Пост2 модернізм про оточуючий світ

як про хаос

Постмодернізм про недовіру

до традиційної науки

Постмодернізм визначається як динамічно рухливий (залежно від національного контексту) комплекс уявлень, для якого найкращими відповідниками є поняття певної ментальності, особливого погляду на світ, специфічного способу світосприйняття, світовідчуття й оцінки суспільства та людини в ньому, сучасного відчуття духу своєї епохи — епохи кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Поняття «ментальність» краще відповідає ускладненій структурі внутрішнього світу особи, ніж поняття «стиль мислення» через те, що в перше поняття входить так зване «позасвідоме», яке є важливішою складовою і прикметою постмодернізму. Всередині цього комплексу ментальності, суперечливого і постійно змінюваного, все ж можливо віднайти певні складові компоненти, які й стають предметом дослід# ження соціології.

1. Насамперед це суперечлива сукупність відчуттів і уявлень про світ у цілому, які стали реакцією на нову ситуацію у природничих науках 70—80#х років ХХ ст. Учені#природознавці дедалі більше переко# нувалися, що багато природних явищ принципово не піддаються точному статистичному обліку і, відповідно, прогнозуванню можливих змін. Найхарактернішими прикладами такої непередбачуваності є погода (хаотична в принципі й така, що легко спростовує всі метеорологічні прогнози), феномен турбулентності в повітряних і водяних течіях, броунівський рух частинок і навіть Сонячна система як така (1987 р. вийшла друком книжка Дж.Віздома«Хаотична поведінка в Сонячній системі»). Як відображення таких явищ, у добу постмодерну виникає й спеціальний напрям думок, оформлений Ж.Баландьєу вигляді хаології, тобто нової дисципліни про принципову хаотичність світу. Останній почав розглядатись як хаос, позбавлений причинно#наслідкових зв’язків і ціннісних орієнтирів. З’являється так звана постмодерна чутливість з її відчуттям хаотичного світу, з кризою віри в усі цінності, які будь#коли існували.

2. Наслідком стає переосмислення науки в її традиційному розумінні. Основними складниками такого нового бачення і відчуття світу в науці вважають наступне.

2.1. Укорінення недовіри до всіх «метаоповідань» (або «метана- ративів»), тобто до всіх традиційних систем пояснення світу, до будь# яких позитивних знань, та їх заміна, внаслідок роздроблення «великих історій» природничих і гуманітарних наук, множинністю простих, локальних, дрібних «історій#оповідань». Світ стає доступним і відкри# вається для людини лише у вигляді таких маленьких оповідань про нього.

Принцип децентрації та відмови від «імперіа2 лізму розуму»

Принципи

«методо2 логічного сумніву», релятивізму та плюралізму

Тому весь світ для постмодерніста — це один нескінченний безмежний текст (Ж.Дерріда), або космічна бібліотека (В.Лейч), або енциклопе2 дичний словник (У.Еко). Відповідно будь#яка спроба сконструювати модель світу позбавлена сенсу. Якщо ж така модель колись і буде створена, то лише за умови рівної ймовірності та рівноцінності всіх її конструктивних елементів. Таке бачення дістало назву «децентрації», або вимоги відмови від усіх можливих спроб зорганізувати наше знання довкола єдиного центру.

2.2. Децентрація (вираз Ж.Дерріди) також означає руйнацію одного

з основоположних принципів модерної європейської культурної свідо# мості — принципу центризму. Останній пронизував усі сфери розумової діяльності європейської людини: у філософії та психології він призводив до раціоцентризму з його культом розуму; в культурології — до європо2 центризму і нехтування всіма іншими, неєвропейськими формами культури; в історії він проявлявся у футуроцентризмі з його впевненістю у більшій прогресивності сучасності порівняно з минулим тощо. Усі ці

«центризми» Ж.Деррідазводить до одного узагальненого поняття

«логоцентризму», або, іншими словами, «імперіалізму розуму», і закли# кає до безжальної боротьби з ними. Старий принцип раціональності з його суворою логікою та науковістю має бути переможений принципом ірраціональності, інтуітивно#поетичним мисленням, глибоко емоційною, внутрішньо відчутою реакцією сучасної людини на навколишній хаотичний, невизначений, нестабільний, суперечливий, фрагментарний, випадковий світ.

2.3. Негація будь#яких спроб раціонального обґрунтування феноменів дійсності з необхідністю означає панування принципу «методологічного сумніву» щодо всіх «позитивних» істин, установок та переконань, а також принципу релятивізму, тобто відносності всіх знань. Невизна# ченість світу відбивається на невизначеності в науках, коли нема чого сказати про кінцеві істини. Тобто під питанням опиняється сама проб# лема істини, що втілилося у вислові «істина незбагненна», у переконанні, що існує лише перехід від однієї істини до іншої. Отже, традиційне поняття істини в сучасних умовах розсипається і втрачає свою цілісність, натомість набуває плюралістичного (множинного) характеру. Тому постмодерн (постмодерніті) є станом радикальної плюральності, а пост# модернізм — його основною концепцією. Своєю чергою, це означає заперечення об’єктивності (і навіть нейтральності) знання; за М.Фуко, воно завжди є продуктом владних відносин.

Дискретність історії

та ставлення до прогресу

Суспільство як мутопія, люди

як кіборги

Два підходи до постмодерної людини

3. Наступною складовою постмодернізму є сукупність уявлень про

Переглядів: 1433