Е. Релігія.

Д. Традиції.

У культурній спадщині нації є таке поняття, як національні традиції. Вони все частіше стають об’єктом наукових досліджень. Розпочато з’ясування їх сутності, природи і механізмів функціонування; простежуються зв’язки між традиціями і соціально-економічними умовами .

Проаналізувавши наукову літературу, можна виділити три основних підходи до розуміння традиції.

Представники першого підходу трактують традицію як соціокультурну наступність узагалі. Представники другого підходу обмежують обсяг поняття “традиція” сферою суспільної свідомості. І, нарешті, прихильники третього підходу тлумачать традицію як соціальний зв’язок індивідів і груп у суспільстві, як засіб соціалізації й вираження відносин між людьми, а не свідомість. На думку О.К. Уледова, традиції - це соціальні механізми закріплення, відтворення, узагальнення й передачі суспільного досвіду, що акумулюється в стійких, повторюваних загальнозначущих формах життєдіяльності людей.

Критерієм соціальної природи традицій є також їхня нормативність, що дає можливість направляти поведінку особистості відповідно до цінностей суспільства, нації.
А. Чотонов визначає національні традиції як звичаї, які склалися історично, відзначаються наступністю, стійкістю й захищені правом, силою суспільної думки, характерними для конкретної нації правилами поведінки. Інше визначення належить І.Ф. Дроздову: національні традиції - це складний комплекс історично сформованих, повторюваних елементів суспільних відносин, звичаїв, психологічних рис, характерних для окремих націй.

На думку автора, визначення І.Ф. Дроздова є найбільш прийнятним для застосування в нормотворчій практиці, однак щодо національної безпеки воно також потребує певних уточнень. Національні традиції - це історично сформовані, відносно стійкі, повторювані суспільні відносини, які виникають у різних сферах національного життя, властиві національним особливостям, ментальності, психології тієї чи іншої нації, які передаються з покоління в покоління й закріплюються за допомогою права та суспільної свідомості.

Існує ще один чинник формування самосвідомості українців, засвоєння й прийняття якого свідчить про повноту національної самосвідомості - релігія. Релігія не послаблює національну самосвідомість, оскільки існує поза тим, що Гегель назвав “національним духом ”.

На відміну від суспільно-діяльнісної філософії та науки релігія є адекватною життю духовною формою. Саме вона повністю охоплює життя в усій його складності й цілісності. Релігія не покладається на розум людини. Для цього є вагомі підстави: адже життя досить часто вносить корективи в “проекти” людей. Тому соціальні потенції віри набагато потужніші, ніж можливості розуму.

Релігійні вірування не є одвічним феноменом. Але вони, поряд із мистецтвом, літературою та наукою, складають усвідомлену національну самобутність. Для українців - це християнство. Зрозуміло, що багато громадян України не можуть прийняти християнство як свою релігію, тому що історично пов’язані з іншими конфесіями: ісламом, буддизмом, іудаїзмом і т.д., але поважати християнство, знати його історію, основи віровчення, роль у житті родини та суспільства повинні всі - віруючі і невіруючі, етнічні українці і представники інших етносів.

Релігійний компонент національної самосвідомості надзвичайно важливий, тому що тільки з позиції вищої Божественної істини кожна нація може усвідомити свою правоту, свої гріхи й своє призначення на землі. Українську національну самосвідомість не можна уявити без покаянного прийняття своєї долі. Смиренність і покаяння - вищі релігійні переживання, які є передумовою для спокути гріхів, для морального вдосконалювання, для розвитку в усіх сферах людської діяльності. Це стосується й окремої людини, й нації в цілому.

В умовах відсутності ідеології, зниження рівня життя багато хто повертається до віри у Бога. В наше століття наростаючого духовного зубожіння релігія може стати моральною основою для об’єднання нації. Зараз, як ніколи раніше, потрібне відновлення духовного здоров’я суспільства.

Крім того, на думку автора, там, де на національній території функціонують релігійні громади чи церква, держава повинна здійснювати заходи щодо консолідації національних і релігійних чинників. З іншого боку, церква завжди прагнула бути “націоналізованою”, тобто посилатись у своїй пропаганді на власну невід’ємність від культури, території та населення.

Саме національно-духовні цінності та самобутність окремих етносів українського народу надають йому необхідний для розбудови національної ідеї духовний потенціал. Подальше об’єднання нації повинно відбуватися при дотриманні законів моральності й на основі визнання національної самобутності, унікальності всіх проживаючих в Україні етносів.

У сфері міжетнічних стосунків на зміну суб’єктно-об’єктним відносинам повинні прийти міжсуб’єктні. М.С. Каган вводить поняття діалогу як духовної форми міжсуб’єктної взаємодії, відрізняючи її від комунікації як способу передачі інформації .

Розвиваючи цю думку, можна сказати, що відносини діалогу - відносини з позиції рівних надають менше можливостей для маніпуляції свідомістю порівняно з комунікативними відносинами, які припускають підпорядкування об’єкта, що отримує інформацію. Діалог повинен стати основою відносин між етносами в Україні.

Сучасні міжрелігійні відносини на теренах СНД уже мають досвід співпраці різних конфесій - створена Міжрелігійна рада СНД. У цю громадську організацію входять і християни, і мусульмани, і іудеї, і буддисти. Митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило у своєму виступі на II Міжрелігійному миротворчому форумі заявив, що ця організація далека від прагнення створити єдину квазірелігію, сформувати “глобальну етику”. Відзначено необхідність шанобливого і дбайливого ставлення до традицій, які формувались у наших народах тисячоліттями. Кожен із цих народів, кожна національно-культурна громада має право на свій спосіб життя, на свої принципи побудови соціуму. Ніхто не повинен нав’язувати їй іншу суспільну модель, особливо за допомогою сили.
Майбутнє світового устрою, на думку митрополита Кирила, не в “плавильному казані цивілізацій”, який руйнує традиційні цінності, в тому числі й релігійні, а у взаємоповажливому співіснуванні й співробітництві всіх культурних моделей. Дуже важливо, щоб жодна з цих моделей не претендувала на універсальність і не придушувала інші політичною, економічною або військовою силою.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Г. Культура.	\|	Є. Національна ідея.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.044 сек.