• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття речового і зобов'язального права

Форми і методи поточного контролю: вибіркове опитування

Методи навчання: розповідь, пояснення

Форми навчання: проблемна лекція

Володіння в Стародавньому Римі

Лекція 6. Тема 6. Речове право

Мета заняття: довести студентам порядок виникнення та припинення

План

1. Поняття речового та зобов’язального права.

2. Поняття та види речей. Види речових права.

3. Поняття та види володіння.

4. Виникнення та припинення володіння.

5. Захист володіння.

Література: Л1, Л2, Л3, Л7, Л8, Л12.

Давньоримські юристи не розрізняли речових і зобов'я­зальних прав, а лише захист прав засобами речових позовів — actiones in rem і особистих позовів — actiones in personam. Якщо спір виникав з приводу права на річ, для захисту цьо­го права застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили із наявності позо­ву. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту і давав відповід­ний позов (речовий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права. Позов стає основою, а право тільки наслідком.

Пізніше позов почали виводити з наявності права. Спо­чатку з'ясовували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речових і зо­бов'язальних) розрізняють права речові й особисті.(Речове право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення.] Отже, римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоча розподіл майнових прав на речові і зобо­в'язальні зроблений не римськими юристами. Дане розме­жування розроблено пізніше вченими на основі матеріалів римських юристів, які звернули увагу на відмінність майно­вих прав: в одному випадку потреба в якій-небудь речі задо­вольнялася шляхом її набуття (при цьому встановлювався один обсяг прав), в другому — шляхом надання речі в тим­часове користування за умови повернення володільцю (ви­никають інші права з іншим обсягом прав). Ці способи за­доволення потреби, в речі породжують абсолютно різні пра­вові відносини: речові та зобов'язальні. Система майнових Поверхова відмінність цих двох правових інститутів при­ватного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права речі — речове право, об'єкт права дії — зобов'язальне право-Проте зовнішнього розрізнення інколи буває недостатньо для вста­новлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виник спір з приводу передачі будинку продавцем покупцю. Після укладення договору купівлі-продажу продавець відмо­вився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристу важко визначити, про яке саме право йдеться спір — речове чи зобов'язальне, оскільки встановлення характеру права має важливе значення для визначення способу захисту. В наве­деному прикладі покупець ще не став власником купленого будинку і тому речового права в нього ще не виникло. Мова йде про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для ґрунтовнішого осмислення характеру речово-право­вих і зобов'язально-правових відносин необхідно проаналі­зувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт ре­чового права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речових прав римське при­ватне право відносило такі правові інститути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітев-зис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права вини­кають з договорів та інших правомірних і неправомірних дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує дого­вірне право, деліктне право та інші зобов'язання, що вини­кають з позадоговірних правомірних дій.

2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зо­бов'язальні — відносним. Внаслідок цього випливає, що за­хист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних — віднос­ним. Ця відмінність зумовлена характером правових відно­син. Володілець речових прав у процесі здійснення їх всту­пає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — суб'єкт речового права, з іншого — абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речового права має певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, до­тримуватися їх і не порушувати. Порушником речового права може виявитися кожен із числа оточуючих, навіть якщо він цього не бажав і не знав. Отже, відповідачем за речовим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не по­рушував речових прав носія їх.- Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення своїх правомочностей вступає у правові відносини з усіма, з ким стикається. Якщо ж він втратить володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речового права на річ, а остання може виявитися в незакон­ному володінні будь-якої особи. Нею може виявитися і осо­ба, яка, набуваючи річ, не знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речового права на неї не набуває і, отже, буде відповідачем по закладеному до нього позову.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний харак­тер оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником цих відно­син може бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не можна ска­зати по речовому позову, відповідача за яким не можна на­звати навіть приблизно.

3. Більшість речових прав ніякими строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій — ці речові права набуваються назавжди. Тільки особисті сервітути обмежені часом життя суб'єкта їх (довічні). За договором позики предмет переходить у власність до по­зичальника на обумовлений строк. Усі зобов'язально-пра­вові відносини — це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, що виникають з таких відносин, при­пиняються одночасно з припиненням зобов'язань.- Наприк­лад, зі спливом строку за договором найму речей річ повер­тається наймодавцю і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речові і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зо­бов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприк­лад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речового права має безпосередній вплив на річ щодо здійснення своїх правомочностей (наприклад, влас­ник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю). Наймач речі сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Користуватися і володіти річчю він може від імені власника, а не від свого. Правомочності роз­порядження він взагалі не має. При цьому зазначені право­мочності істотно обмежені (наприклад, наймачу надано право користування не в повному обсязі, а тільки певною части­ною).

5. Суб'єкт речового права пов'язаний з річчю ніби неви­димою ниткою•— куди б річ не пішла від її володільця, він має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її неза­конно утримує. Римське приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона знаходилася. Наприклад, влас­ник передав свою річ у тимчасове користування своєму су­сідові, а той продав її третій особі. Тоді власник має право витребувати свою річ у третьої особи, навіть якщо вона не знала про те. що річ чужа. Заставодавець продав предмет застави третій особі, заставодержець має право витребувати річ для звернення на неї стягнення.

Переглядів: 2038