• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

Література: Л1, Л2, Л7, Л6, Л4, Л12.

Форми і методи поточного контролю: письмове опитування

Методи навчання: розповідь, пояснення ,бесіда

Форми навчання: лекція – розповідь

Лекція 5. Тема 5. Сімейні правовідносини

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. На які основні групи поділялось римське населення ?

2. Що таке суб 'єкт права ?

3. Що таке правоздатність ?

4. Що таке дієздатність?

5. Який правовий статус римського громадянина ?

6. Чим різняться правове становище латина, перегріла від правового становища римського громадянина ?

7. Що таке рабський пекулій?

8. Хто такі вільновідпущеники і який їхній правовий статус?

9. Хто такі колони і який їх правовий статус?

10. Що таке юридична особа?

Мета заняття: розкрити студентам види римського споріднення та дати характеристику правових відносин подружжя

План

1. Римська патріархальна сім`я, загальна характеристика.

2. Агнатичне та когнатичне рідство.

3. Шлюб. Види шлюбу

4. Умови укладення та припинення шлюбу Розлучення.

5. Правові відносини подружжя.

6. Правові відносини батьків та дітей.

1. Римська патріархальна сім`я, загальна характеристика

З найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене об'єднання вона виникає з роз­кладанням родового ладу. Перша історична форма моно­гамії вже заснована на владі батька сімейства. Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єд­нання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства (pater familias). До складу сім'ї, крім глави сімей­ства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном familia познача­лась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Припускається, що спочатку цей термін охоплював тільки рабів, що належали певній сім'ї, а згодом і все інше майно, робочу силу (дружину, дітей, кабальних, інших осіб). Це об'єднання засновувалось не на кровному зв'язку (його на ті часи ще не знали), а на владі домовладики, яка на той час мало чим відрізнялась від влади над рабами. Під владу домовладики підпадали не тільки дружина, діти та їх потом­ство, а й невістки, чоловіки дочок, якщо вони переходили жити в сім'ю дружини (приймаки), а також всі інші особи.

Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). До перших відноси­лися домовладики, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної правоздатності вимагалося, щоб особа займала в сім'ї незалежне, самостійне станови­ще, а її мали тільки домовладики. їхні сини незалежно від віку, сімейного і громадського стану за життя батька чи діда завжди були підвладними з досить обмеженими приватни­ми правами, тобто з обмеженою дієздатністю. Вони не мали права навіть спочатку бути власниками майна. Набуття ними майна виключалось, оскільки воно відразу ставало власністю батька — домовладики. Підвладні могли укладати при­ватно-правові правочини тільки від імені й на користь до­мовладики, влада якого над сім'єю практично не обмежува­лась. Він був єдиним носієм майнових прав сім'ї.

1. Агнатичне та когнатичне рідство

Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі домовладики, називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі од­ного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Кровний зв'язок на той час не мав правового значення. Тому дівчина, що виходила заміж і переходила жити до свого чо­ловіка, займала становище в цій родині дочки його батьків, тобто ставала сестррю братів і сестер свого чоловіка, втрача­ючи при цьому родинні зв'язки зі своїми кровними батька­ми з усіма наслідками, що з цього випливали, наприклад вона вже не могла стати спадкоємницею після їхньої смерті. Агнатське споріднення зберігалося й після смерті домовла­дики.

Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'яз­ком, як, наприклад, батько й діти, проте юридичне значен­ня мало лише підпорядкування владі домовладики. При цьо­му агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого домовладики. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по боковій лінії, а послідовно один від одного — родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського споріднення визначав­ся числом народжень, що утворювали це споріднення (син — агнат батька першого ступеня, онука — агнат другого сту­пеня). Ступінь споріднення по боковій лінії також обчис­лювався кількістю народжень від спільного предка до дру­гого родича. Наприклад, рідні брати й сестри — агнати дру­гого ступеня по боковій лінії, оскільки їх розділяє одне на­родження від спільного предка; дядько й племінник — агна­ти третього ступеня по боковій лінії, бо дядько з батьком племінника — агнати другого ступеня плюс племінник — третє народження.

Після смерті домовладики його дорослі сини були носія­ми влади в сім'ї, а дружини й діти підпадали під їхню владу Згідно з цим вільний від батьківської влади римський громадянин, навіть той, що не мав сім'ї, вважався домовлади­кою. «Домовладикою (батьком сімейства) вважався той, кому належала влада в сім'ї, і правильно він так називався, хоча б у нього не було сина», — писав Ульпіан (Д.50.16.195). Домо-владика — носій сімейної влади не тільки наявної, а й по­тенціальної.

Глибока залежність підвладних від домовладики помітно стримувала цивільний оборот. Ніхто не бажав укладати правочин з підвладним, за яким все одержане переходило у власність домовладики, який за правочином ні до чого не зобов'язувався. Навіть за рабським пекулієм володар прий­мав на себе обов'язки за правочином, учиненим рабом. Підвладні самі несли відповідальність за угоди, не маючи ніякого майна. їхнє подвійне становище не сприяло розвит­ку продуктивних сил і господарського обороту.

Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї. Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потомками (нащадками), передусім за дітьми. Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків за­лишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перева­гу кровному спорідненню, що стало основою нової, когнат­ської сім'ї, яка пов'язувала групу людей кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, проте ког-натська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатську.

Когнатська сім'я і когнатське споріднення пережили Ста­родавню Римську державу. Кровне споріднення і тепер по­кладено в основу сімейно-правових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями. Розрізняють дві лінії пряму і бокову. Пряма поділяється на висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько, син, онука, правнук), це родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лінії, від яких походить конкретна особа, називаються роди­чами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід, мати, бабу­ся тощо). Родичі, що походять від цієї конкретної особи, Ступінь споріднення по крові визначається відповідно до тих самих правил. Споріднення однієї особи завжди встановлюється відносно якої-небудь іншої особи. Наприклад, Клавдій — двоюрідний брат Антонія. Оскільки обидва вони походять від одного спільного предка — діда, то є родичами по боковій лінії. Ступінь споріднення визначається кількістю народжень, які утворюють це споріднення, відліком від спільного предка (але без урахування його). Між дідом і його онуком Клавдієм — два народження. Так само між дідом та його другим онуком розділяють два народження. Отже, чо­тири народження утворюють споріднення між двоюрідними братами Клавдієм і Антонієм. Родичі дружини, з одного боку, й родичі чоловіка, з дру­гого, є між собою свояками. Брати й сестри, що мають спільного батька і спільну матір, є повнорідними братами й сестрами. Брати й сестри, які мають спільну матір, але різних батьків — єдиноутробні. Якщо ж у них спільний батько, про­те різні матері — вони єдинокровні. Ті й другі називаються неповнорідними братами й сестрами. Якщо ж у них різні батьки й різні матері, вони не знаходяться в кровному спорід­ненні і називаються зведеними.

Визначення лінії і ступеня споріднення має важливе зна­чення для встановлення прав на спадщину, оскільки в спад­ковому праві діє принцип: більш близький ступінь спорід­нення усуває від спадщини родичів більш дальшого ступе­ня.

1. Шлюб. Види шлюбу

Сім'я починається з шлюбу. Римські юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин,ви­вчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різно­видам.

Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. На­приклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки,спільність всього життя, єднання божественного і людського права» (Д.23.2.1). Між тим в усі часи рабовласницької дер­жави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чолові­ком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залеж­ності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували.

Римському праву відомі два види шлюбу: законний рим­ський шлюб (matrimonium justum) і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. Римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоло­вічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими грома­дянами, що мали jus conubii. Шлюби між римськими грома­дянами, з одного боку, і перегрінами (латинами, вільновід­пущениками, колонами), з другого, категорично забороня­лися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу збе­рігалися навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи се­наторського звання не могли брати шлюб з вільновідпуще­ницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обме­ження.

Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Латини, вільно­відпущеники, колони укладали між собою шлюб відповідно до свого правового статусу. Проте такі шлюби правових наслідків римського законного шлюбу не породжували. Ди­тина, народжена в такому шлюбі, не набувала статусу рим­ського громадянина.

Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступи­ти в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат. Йшлося про стійке співжиття чо­ловіка і жінки з наміром утворити сім'ю, а не короткочас­ний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з часів Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюбства, особ­ливо з боку жінки).

Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємцями після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в таких відносинах не поділяла громадського стано­вища і соціального стану свого фактичного чоловіка та ін.

У республіканський період законний римський шлюб з чоловічою владою — cum manu. За цим шлюбом жінка підпадала в повну залежність чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою бать­ка. Вона займала становище дочки батьків свого чоловіка, абсолютно позбавляючись агнатських зв'язків зі своїми бать­ками, братами, сестрами та іншими близькими родичами. Влада чоловіка при цьому шлюбі фактично була необмеже­ною. Проте вже Закони XII таблиць допускали можливість укладення шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановлен­ню влади чоловіка, тікаючи з дому на три доби наприкінці кожного шлюбного року, цим самим перериваючи перебіг давності. Таким способом вона зберігала незалежність.

Згодом влада чоловіка послабляється. Це пов'язано з роз­витком індивідуалізації приватної власності. Дружина набу­вала певних прав на сімейне майно і водночас деяку особис­ту незалежність від чоловіка. Внаслідок цього на зміну шлюбу cum manu приходить новий шлюб — без чоловічої влади (sine manu). Вже в класичний період він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою

Утвердження шлюбу без чоловічої влади — визначний по­ворот в історії римського сімейного права. Дружина вихо­дить з-під необмеженої влади домовладики, а також свого чоловіка й формально стає незалежною особою. Такий шлюб істотно відрізнявся від шлюбу з чоловічою владою. Вони по-різному укладалися і припинялися. Однак утвердження но­вого шлюбу мало й деякі негативні наслідки. Незалежність дружини, свобода розлучення, накопичення величезних ба­гатств негативно вплинули на сімейно-моральні підвалини римського суспільства. Август змушений був прийняти ряд законодавчих актів з метою зміцнення шлюбних відносин і припинення зловживань свободою розлучень. Він намагався стимулювати укладання шлюбів і дітонародження. Встанов­люється кримінальна відповідальність за порушення шлюб­ної вірності, вводиться обмеження майнового порядку. Наприклад, чоловіки віком з 25 до 60 і жінки з 20 до 50 років, що не брали шлюбу, не мали права бути спадкоєм­цями за заповітом, а ті, що знаходилися в шлюбі, але не мали дітей, могли одержати тільки половину заповіданого майна. При цьому бездітність розумілась по-різному для чоловіків і жінок. Чоловіки не вважалися бездітними за наявності хоча б однієї дитини, а жінки — тільки трьох, вільновідпущеники — чотирьох. Ці заходи не принесли очікуваного успіху, сама сутність шлюбу без чоловічої вла­ди не похитнулась.

1. Умови укладення та припинення шлюбу. Розлучення

Укладення шлюбу. Укладення шлюбу з чоловічою владою зводилось до встановлення manus (руки) над жінкою. За цим шлюбом влада могла бути встановлена одним з трьох спо­собів:

а) здійсненням певних релігійних обрядів;

б) шляхом манципації; в) внаслідок набувальної давності, що втратило своє значення з виникненням і утвердженням шлюбу без чоловічої влади. Замість них все частіше застосовується прос­та угода осіб, що беруть шлюб, з наступним урочистим вве­денням дружини в дім чоловіка. Зрозуміло, угода молодих брати шлюб укладалася в присутності близьких родичів, в урочистій обстановці.

Умови вступу до шлюбу були такі:

а) вільне волевиявлення подружжя. В ранньореспубліканський період таку згоду могли дати домовладики наречено-' го й нареченої. Проте якщо з якої-небудь причини вони такої згоди не давали, молоді добивалися дозволу на вступ до шлюбу через магістрат;

б) досягнення шлюбного віку — 14 років для нареченого і 12 років для нареченої;

в) наявність права брати римський шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності, без якого не­можливо було вступити до шлюбу. Цим правом були на­ділені тільки римські громадяни. Тому в 212 р. це обмеження було знято, проте до цього ж року в законний римський шлюб мали право вступити тільки ті, хто мав jus conubii;

г) відсутність нерозірваного шлюбу у жениха чи нареченої на момент укладення нового шлюбу. Суворий моногамний характер римської сім'ї не допускав багатоженства. Ніяких перепон для вступу до другого шлюбу після розірвання пер­шого римське право не містило. Однак вдова повинна була дотриматися траурного року, тобто між смертю чоловіка і вступом до нового шлюбу мало пройти не менш як 10 місяців. Метою цього обмеження було, з одного боку, прояв певної поваги (пієтета) до пам'яті покійного, а з другого — усунен­ня сумніву, що міг з'явитися, у визначенні батьківства дити­ни, що народжувалася за цей час. Проте цей звичай майже не мав правового значення. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб не визнавався недійсним, однак сама вдова піддавалась безчестю;

д). відсутність близького споріднення. Споріднення по прямій лінії в усіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи шлюби між ро­дичами виключно до шостого ступеня не допускались. Ці обмеження були пом'якшені в республіканський і імпера­торський періоди. Крім того, не допускалися шлюби між опікуном і підопічною, між замужнюю жінкою, що допус­тила перелюбство, та її спільником.

Провінційний магістрат не мав право вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешко­дити виникненню сімейного впливу через магістрата. Не допускався вступ до шлюбу осіб, що знаходилися в близько­му свояцтві, яким визнавалося відношення між одним із подружжя і родичами другого з подружжя. Наприклад, мо­лодший брат не міг брати за дружину вдову померлого стар­шого брата.

Припинення шлюбу. Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті прирівнювалася втра­та свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до вічної каторги).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення пород-¹ жує певні негативні наслідки. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною зго­дою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонароджен­ня, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з по­дружжя. При розлученні без поважної причини накладався штраф.

1. Правові відносини подружжя

Відносини подружжя носили особистий і майновий ха­рактер. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чоловічої влади і при шлюбі з чоловічою владою.

Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі cum nana (з чоловічою владою). Як уже зазначалося, особисті відносини подружжя при шлюбі з чоловічою владою відзна­чалися патріархальною суворістю. Дружина не мала юри­дичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбав­лені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Міру покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась, є така думка, з родичів дружини. Проте чо­ловік не був зв'язаний її рішенням і міг вчинити на свій розсуд.

Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала яким не-будь чином за час шлюбу (наприклад, одержувала спадщи­ну), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дру­жина не могла бути власницею майна, отже, укладати ци-вільно-правові правочини. Повне безправ'я дружини пев­ною мірою пом'якшувалось лише одним — вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяти громадське становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.

Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі sine manu (без чоловічої влади). Цей шлюб зовсім по-новому будував особисті й майнові відносини подружжя між собою. Чоло-, вічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Якщо вона була під владою домовладики (свого батька), тобто була особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого домовладики, залишалася вільною. Влада чоловіка на неї також не поширювалася — вона була незалежною від нього. Чоловік уже не мав права на її життя і свободу — продати її в рабство і вчинити інше свавілля. Якщо дружина з якоїсь причини йшла від чоловіка, він не міг її витребувати назад, як це було раніше, не мав ніякої дисциплінарної влади над дружиною. У сфері деяких внутрішньосімейних взаємин гла­венство чоловіка зберігалося (наприклад, питання вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).

Так само регулювалися й майнові відносини подружжя, в основу яких покладено принцип роздільності майна чоло­віка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власністю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, не питаючи дозволу чоловіка.

Характерною особливістю майнових відносин подружжя при шлюбі без чоловічої влади була заборона дарування між ними, щоб недопустити матеріальної залежності жінки від чоловіка, з одного боку, забезпечити їй цілковиту майнову свободу, а з другого — зберегти щирість шлюбної угоди, яка має бути заснована на сердечному коханні, а не на матері­альній заінтересованості. Ульпіан писав: «Наші предки за­боронили дарування між жінкою і чоловіком; вони оціню­вали гідну поваги любов лише на основі душевного настрою і піклувалися про репутацію подружжя, аби (подружня) уго­да не мала вигляду набутого засобом ціни і аби кращий не впадав в бідність, а гірший не збагатився» (Д.24.1.3).

Крім дарування, подружжя могло укладати будь-які ци­вільно-правові правочини між собою — купляти, наймати тощо. Дружина мала право доручити чоловікові управління своїм майном. Оскільки між подружжям могли виникати будь-які майново-правові відносини, — зрозуміло, ці відно­сини підлягали позовному захисту. Проте він мав певні об­меження.

Подружжя відповідали один за одного лише у випадках, коли один з них виявляв стосовно майна другого менше піклування, ніж за своє. Між подружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.

Характеристика майнових відносин подружжя була б не­повною без аналізу ще двох шлюбно-правових інститутів: придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).

На початку становлення шлюбу без чоловічої влади ввійшло в звичай в момент його укладення передавати чоловікові певне майно — придане (dos). Приданим було не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою дружиною, її домо-владикою чи іншими особами. Спершу мета приданого по­лягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утриман­ня сім'ї, а пізніше забезпечення непохитності шлюбного союзу.

У республіканський період придане відразу переходило в повну власність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу воно не поверталось дружині ні за яких умов. Це породило ряд негативних наслідків. Внаслідок повної свободи розлу­чення і знівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб починає на­бувати форми безсоромного збагачення, що обурювало ба­гатих батьків наречених. Вони вимагають від женихів перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припи­нення, які поступово перетворюються в шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні детальні поло­ження.

Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу в зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чолові­кові. Проте, якщо воно було встановлено батьком дружини, який був живий на момент смерті дочки, придане по­верталося йому. Якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане в усіх випадках поверталося дружині. При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні ви­нен чоловік, придане поверталося дружині, якщо винна дружина, придане залишалося чоловікові. Проте Юстініан ще більше обмежив права чоловіка на придане, встановив­ши положення: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках по­верталося спадкоємцям дружини чи їй самій. Права жінки на придане зростали, при цьому римські юристи зазнача­ли: «Хоча придане перебуває в майні чоловіка, воно нале­жить жінці» (Д.23.3.75).

Дарування з боку чоловіка. Внаслідок категоричної забо­рони дарування між подружжям дарування з боку чолові­ка могло мати місце тільки до вступу в шлюб — дошлюбне дарування. Дарування майбутнього чоловіка майбутній дру­жині ввійшло в звичай, а згодом набуло досить чітких кон­турів після того, як визначилася забезпечувальна функція приданого. Якщо дружина у випадку безпідставного роз­лучення зі свого боку ризикує втратою приданого, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи придане, виділяв певну (приблизно рівну приданому) частину сво­го майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо дотримувалися внаслідок моральних засад. В епо­ху Юстініана зазначені норми набули подальшого розвит­ку. Це дало змогу у відповідь на передане чоловіку прида­не здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Таке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обі­цяв дружині замість приданого, користувався ним, як і раніше, однак при розлученні з його вини це майно пере­ходило у власність дружини як штрафна компенсація. Найімовірніше, це був заклад на випадок розлучення, при якому дружина не тільки мала право вимагати назад при­дане, а й могла домогтися передачі цього умовного дару­вання з боку чоловіка.

1. Правові відносини батьків та дітей

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім'ї характерна практично безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вираження володарювання. Інститут батьків¹-ської влади — це суворо національний інститут римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни» (Гай, Д. 1.1.55).

Батьківська влада. Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, бать­ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для ньо­го.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходить­ся у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична-презумпція — положення, що не потребує доказів. Юрист Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д.2.4.5).

Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлен­ня.

Узаконення — встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узако­нення провадилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужи­ми дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний. Усиновлення провадилось в формі арогації (arrogatio) чи адопції (adoptio). Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правово­му плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. Внаслідок цього існу­вали різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійсню­вали на основі заяви перед судом чи імператором.

Узаконення і усиновлення дітей повністю прирівнювало­ся до народження їх в шлюбі, тобто вони повністю при­рівнювалися за правовим статусом до дітей, народжених в шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім'я свого уси­новителя, право взаємного спадкування, поділу його соці­ального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей;

б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька. Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманцжації, форми якої були різноманітні^ Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської само­стійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження швидко вщпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько збе­рігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберег­ти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом без­межне свавілля зменшується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. За­конна заборона вводиться лише в період імперії (Д.9.16.9). Продаж у рабство обмежується трьома разами. В період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: синовбивство прирівнювалося до звичайного вбивства з кри­мінальною відповідальністю. Встановлюється контроль над дисциплінарною владою батька.

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь­но володарював батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, авто­матично було власністю батька. При цьому майнова за­лежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і В цьому наближалися до станови­ща рабів. Для ведення господарства вони наділялися певг ним майном батька — пекулієм. У зв'язку з гоподарською діяльністю пекулія діти Здійснювали деякі приватно-правові правочини. Однак, все, одержане за цими правочинами, пег реходило у власність батька. Таким чином, наступала відпо­відальність батька за здійснені правочини.

З часом майновий патріархат обмежується. За Августа було встановлено, якщо син воїн набував майно на війні, воно залишалося в його власності. В період імперії вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одер­жане в спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька над дітьми, про­те не усувало її повністю. На деяке майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак май­нова самостійність дітей стає загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, індиві­дуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці факто­ри зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

Відносини між матір'ю і дітьми. Правові відносини між ма­тір'ю та її дітьми також існували (хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи його домо-владики. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чо­ловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

В ранньореспубліканський період при шлюбі без чолові­чої влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з точки зору права членом сім'ї чоловіка.

Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала пра­ва бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона отримує право на спільне проживання зі свої- . ми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх бать­ком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося закладати до матері позови, що ганьблять її, притягати до суду без дозво­лу магістрату. Розширюється взаємне спадкування дітей і матері.

1. На чому засноване агнатське споріднення?

2. Що таке когнатська сім'я?

3. Як визначалося кровне споріднення?

4. Що таке шлюб?

5. Умови вступу до шлюбу.

6. Способи припинення шлюбу.

7. У чому полягала батьківська влада?

8. Як припинялася батьківська влада?

Читайте також:

1. III. Повторення вивченого матеріалу.
2. III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
3. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
4. IV. Вивчення нового матеріалу.
5. IV. Вивчення нового матеріалу.
6. IV. Виклад інформаційного матеріалу
7. IV. Виклад інформаційного матеріалу
8. IV. Повідомлення теми та мети уроку V. Сприймання і засвоєння нових знань, умінь та навичок.
9. IV. Подання нового матеріалу
10. IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
11. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
12. V. Вивчення нового матеріалу.

Переглядів: 1281