Поняття та види речей. Види речових права

Римські юристи широко користувалися категорією «річ», ретельно регламентували правовий статус речей, види їх. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самому римському приватному праві, і в давньоримській юриспруденції. Багата казуїстика римських юристів щодо речей дає змогу сформулювати загальну уяву про речі.

Річ — певна частина природи, що є якоюсь цінністю для її володільця. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина і будинок). З точки зору римського приватного права речами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом речового права і містило в собі певну вартість. Проте ці ознаки не обов'язкові для визнання того чи іншого об'єкта річчю. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не мали матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як те, що створене самою природою, так і те, що створене людською працею. Однак поняття товару й речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути об'єкт, який в момент продажу в природі ще не існував (наприклад, майбутній врожай, річ, яка ще буде зроблена), а річчю визнається тільки те, що наявне на даний момент

Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. Різноманітність їх настільки велика, що встановити які-небудь критерії для розмежування неможливо і недоцільно. З приватно-правової точки зору речі поділяються на евні відособлені види, що зумовило їх різний правовий режим. Це має важливе значення. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережили римське право (мал. 10). Розглянемо деякі з них.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nee mancipi), що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумовлений цінністю речей в господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути — найважливіші і найцініші речі в господарстві. По суті, це основні засоби виробнщдва. Враховуючи їхню важливість для господарства і цінність при здійсненні правочинів, для них встановлено спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження. Наприклад, для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5—7 свідків і вагар з терезами. Передача права власності проходила в урочистій обстановці в присутності свідків з виконанням певних ритуальних дій. В давні часи купівля-продаж таких важливих речей проводилась рідко і виконання урочистих обрядів не обтяжувало оборот. Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалося виконати манципацію, почали називати манципними. Неманципні складали групу речей, для відчуженню яких виконання манципації не вимагалося.

Важливе правове значення цього поділу полягало ось в чому. Якщо при відчуженні манципних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто покупець землі, не дивлячись на сплату вартості і одержання землі у фактичне володіння і користування, власником землі не ставав. Формалізм переважав над сутністю, що часто призводило до зловживань з боку продавця, який формально залишався власником землі і мав право на цій підставі витребувати її назад від покупця. Республіканські суди задовольняли такі позови.

Однак суть манципації полягала у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність. В класичний період манципацію не застосовували.

2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальнусубстанцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що не мали такрї субстанції, безтілесними (res incorporates). До першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися_(дио tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо. Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.

3. Первісний поділ речей на pyxoмі та нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже не мав правового значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом правовий режим рухомих речей почав відрізнятися від правового режиму нерухомих.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати_р. рросторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна-було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих речей також відносили все, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали положенню superficies solo cedit — зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно з цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його і за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визначився в період імперії, хоча відмінності між ними помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначає, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних наділів та інших речей: «Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) в два роки, а щодо всіх інших речей — один рік». За часів домінату прийняті різні положення з передачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манципних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципації.

4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом право-чинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обігом, тобто була вилучена з нього.

Вилученими з обігу речами вважалися повітря, проточна вода, моря з усім вмістимим. До цієї ж групи римляни відносно щодо індивідуально-визначених речей застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в усіх випадках, незалежно від того, у кого втрачена річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе власник.

5. Виходячи з викладених положень, позичальник, який, наприклад, випадково втратив гроші, не звільняється від обов'язку повернути одержану за позикою суму. Водночас позичальник за договором позички чи наймач за договором найму за випадкову втрату речі відповідальності перед власником не несуть.

6. Римські юристи вважали речі діkbмими — divisae, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими — indivisae, якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран).

Ділимими вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися тільки по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі.

Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі розділяли між власниками. Значно складніше було розпорядитися річчю неділимою. При спільній власності на неї кожний співвласник мав право на ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.

7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали, називалися „спожитими, (resiquae usucbnsumuntur) — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Вони й називалися споживчими, слугували для задоволення потреб людини і використовувалися шляхом споживання: для вгамування голоду існували продукти, для зведення будівлі використовували пісок, цеглу тощо. До споживчих речей відносили гроші, оскільки скористатися ними -можнії тільки при витрачанні їх.

Pечі які служили людям триваліший час, вважалисяне-споживчими{res quae usu non consumuntur). В процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Предметом договору позики були тільки споживчі речі, а в найм передавалися неспоживчі речі.

8. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються на три види:

1) такі що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо,

2)штучніі утворення, створені при поєднанні різнорідних речей (будинок, корабель, віз тощо);

3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними — summae. В свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних речей. Інколи в складних виділяли головну річ та її приналежності (скрипка і футляр до неї). Вони існували і незалежно одна від одної, проте лише при спільному їх використанні досягався найбільший ефект.

Приналежності поділяють правову долю головної речі. Так само менша частина сукупних речей поділяє правову долю їх головної частини. Отже, у випадку виникнення спору про приналежність окремих книг з бібліотеки, що належать особі, питання вирішуються однозначно — чия бібліотека, того й книги. Частини речі юридичної самостійності не мали.

Римські юристи розрізняли плоди природні (ftuctus naturales) і цивільні (fructus civiles). Плоди, вирощені природою, тобто „самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), називалися природними. Плід який проиносить річ внаслідок використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, проценти, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).

Правове значення поняття плодів і розрізнення їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Згодом римські юристи розширюють поняття плодів, включивши до нього будь-який прибуток (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виник термін доходи.

Сукупність різноманітних речей, з'єднаних єдиним господарським призначенням чи приналежністю, римські юристи розглядали як одне ціле — майно дому, двору, сім'ї тощо. Воно складалося з різних предметів, де речі взаємопов'язані, ніби доповнюють одна одну і в сукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники. До нього почали відносити все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна відносили те, що залишалося після відрахування боргів кредиторів. З часом поняття майна почали трактувати як сукупність прав і обоє 'язків. Отже, майно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. Завжди слід мати на увазі, що до складу майна входять борги, а вони можуть складати значну і навіть більшу його частину. Ця обставина інколи примушує спадкоємців відмовлятися від спадщини. Таке визначення складу майна має значення при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття речового і зобов'язального права	\|	Поняття та види володіння.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.