Запорозька Січ у ХVІІІ ст.

Запорозька Січз 1652 до 1709 р. знаходилася поблизу гирла річки Чортомлик неподалік сучасного села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Під час Визвольної війни 1648 – 1657 рр. Б. Хмельницький фактично усунув Січ на другорядні позиції у державі. Після його смерті Запорожжя не мало стабільної політичної орієнтації (серед запорожців існувало кілька угрупувань, які дотримувалися різних політичних поглядів), Січ брала участь в усіх складних подіях громадянської війни.

Основним завданням запорожців, особливо у 70 – 80-х рр. ХVІІ ст., була боротьба проти турецько-татарської агресії. Через це згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 р. Запорожжя до 1686 р. перебувало під контролем двох держав – Росії та Польщі, на користь яких козаки несли військову службу. Неодноразово запорожці ходили у морські походи на Крим, воювали з турками і татарами під час Чигиринських походів 1677 – 1678 рр., разом із правобережними козаками взяли участь у битві з турками під Віднем у 1683 р.

У цей же час відбувається жваве заселення і господарське освоєння Запорожжя. Інтенсивно розвивалося скотарство та промисли (рибальство, мисливство, бджільництво). На Січ приходили невдоволені своїм становищем утікачі з Правобережної України та Гетьманщини (Лівобережжя). Нерідко з Січі розпочиналися найрадикальніші соціальні та політичні рухи. Для контролю над діями запорожців російська влада збудувала низку фортець: Новобогородицьку (1688 р.), Новосергіївську (1689 р.), Кам’яний Затон (1696 р.) напроти Січі.

Після смерті кошового отамана І. Сірка (1680 р.) Запорожжя ще більше втрачає свою політичну самостійність. Вічний мир 1686 р. передав Січ під виняткове верховенство Російської держави. Запорожці взяли активну участь у невдалих для Росії Кримських походах 1687 та 1689 рр., а також в Азовсько-Дніпровській кампанії 1695 – 1698 рр. Після припинення воєнних дій запорожці, враховуючи економічні інтереси, укладали перемир’я з татарами і турками, щоб без перешкод займатися рибальством, мисливством, соляними промислами в пониззі Дніпра.

Під час Північної війни, яка почалася у 1700 р., запорожці разом з лівобережними козаками брали участь у військових діях на боці російських військ, частина підтримала противника Росії – польського короля Станіслава Лещинського. Деякі запорожці брали участь у внутрішніх конфліктах у Литві. Наприкінці лютого 1709 р. близько тисячі козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком, невдоволені політикою російської влади, перейшли на бік І. Мазепи, який ще в жовтні минулого року оголосив про свою підтримку шведського короля та боротьбу проти Російської держави за визволення України. Російські війська полковника П. Яковлєва жорстоко покарали повстанців: спалили низку містечок та фортець (Переволочну, Старий та Новий Кодаки), у квітні 1709 р. зруйнували укріплення Чортомлицької Січі, а козаків страчували, відправляли на заслання до Сибіру чи виводили з козацького стану.

Запорожці, які врятувалися, з дозволу кримського хана знайшли притулок в урочищі Олешки на лівому березі Дніпра між сучасними містами Гола Пристань та Цюрюпинськ Херсонської області. Олешківська Січ проіснувала 19 років (з 1709 р. до 1728 р.). Вже у 1711 р. тут налічувалося до 6 тис. неодружених козаків, також розпочалося будівництво оборонних укріплень, адміністративних споруд та куренів. Життя козаків було тяжким: вони брали участь у спільних з татарами походах, виконували земляні роботи на будівництві перекопських укріплень, не мали права ловити рибу, торгувати сіллю, було втрачено економічні зв’язки з українськими землями у складі Росії, через що запорожці бідували матеріально.

Репресії кримського хана проти запорожців у 1728 р. змусили проросійсько налаштованих козаків залишити Олешки і повернутися на Чортомлик, але російська влада цю Січ не визнавала і козаки перейшли на правий берег річки Кам’янка. Кам’янська Січ (1730 – 1734 рр.) розміщувалася у межах Кримського ханства (південь сучасного села Республіканець Бериславського району Херсонської області).

У 1734 р. з дозволу російського уряду (через загрозу війни з Туреччиною) запорожці змогли повернутися у свої колишні володіння під російський протекторат. Останню – Нову Січ запорожці заснували в урочищі Базавлук на річці Підпільна неподалік Чортомлицької Січі. Січ отримувала щорічне грошове жалування і підпорядковувалася російському командуванню (у часи правління К. Розумовського (1750 – 1764 рр.) Січ підпорядковувалася гетьманові, а з 1764 р. – другій Малоросійській колегії).

У Новій Січі проживало близько 20 тис. боєздатних козаків, а все населення земель Коша Запорозького становило близько 200 тис. осіб. Підданими Війська Запорозького було багато селян („посполитих”), які мешкали в слободах чи працювали у зимівниках. Територія Вольностей Війська Запорозького поділялася на паланки (у різний час нараховувалося від 5 до 11 паланок). На чолі паланки стояли полковник та старшина. Основу населення паланок становили козаки (в основному одружені), які володіли зимівниками (хуторами), де розводили худобу, мали пасіки, млини, вирощували зернові для ринкового продажу. Наприкінці існування Запорозької Січі налічувалося понад 4 тис. зимівників. У цей час значно відчутним стає соціальне розшарування: збагачується козацька верхівка, а бідні козаки нерідко перетворюються на наймитів.

У 50-х рр. ХVІІІ ст. посилюється втручання царського уряду у справи Запорожжя, територія якого була оточена російськими військовими укріпленнями, а також наступ російської влади на запорозькі землі.

Долю Нової Січі визначила перемога Росії у війні з Туреччиною 1768 – 1774 рр. Ліквідація Запорозької Січі у 1775 р. тривала кілька місяців: 4 червня 1775 р. російські війська під командуванням П. Текелії оточили січову фортецю, наступного дня січовиків було приведено до присяги на вірність Катерині ІІ, з Січі було вивезено боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності, архів, зруйновано козацькі будівлі; реформовано адміністративно-територіальний устрій Січі, паланки перетворено на повіти, проведено перепис населення у запорозьких зимівниках та слободах. Кошового отамана П. Калнишевського, військового писаря І. Глобу та суддю П. Головатого було засуджено на довічне ув’язнення до монастирів Півночі та Сибіру, а їх майно конфісковано.

Близько 5 тис. козаків втекли в пониззя Дунаю в турецькі володіння і заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. У другій половині 1770-х рр. запорожці переселяються в Очаківський степ, Буджак, до Молдавського князівства. У 1792 р. близько 25 тис. колишніх запорожців було переселено на Кубань – створено Кубанське козацьке військо.

Землі Запорозької Січі роздавалися російським дворянам, розпочалася колонізація степового Причорномор’я іноземними переселенцями. Основна частина козацтва була переведена у розряд державних селян, а козацьку старшину у 1785 р. було зрівняно у правах з російськими дворянами.

Отже, період 1764 – 1785 рр. був часом остаточної ліквідації автономії на Лівобережній Україні, Слобожанщині та Запорожжі. Наприкінці ХVІІІ ст. українські землі перетворилися на звичайну провінцію Російської імперії. У 1783 р. до її складу увійшли відвойовані у Туреччини території Кримського ханства, розпочалася активна колонізація Південної України (Новоросії). Разом з приєднанням Правобережної України це мало позитивне значення для більшості українських земель, майже 80 % яких було об’єднано в межах однієї держави. Етнічне возз’єднання правобережних і лівобережних українців, поновлення позицій православної церкви сприяли консолідації української нації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суспільно-політичний устрій та управління Слобідської України	\|	СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.