• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Емфітевзис І суперфіцій

Виникнення, втрата і захист сервітутів

Сервітути встановлювалися різними способами. На початку рес­публіки сервітут міг бути придбаний за давністю — здійснення протягом двох років призводило до встановлення права на нього. Проте цей спосіб швидко був відмінений.

Частіше сервітути встановлювалися в заповіті спадкодавця. Право користування чужою річчю могло бути встановлено судо­вим рішенням при розділі, наприклад, земельного наділу між дво­ма братами. У класичний період знову почали встановлювати сер­вітути за давністю, проте були обумовлені інші строки— 10 років між «присутніми» і 20 років «відсутніми». Сервітути встанов­лювалися також договором і законом.

Сервітути припинялися такими ж самими способами, як і набувалися. Право користування чужою річчю могло припинятися в разі тривалого невикористання — шляхом погашальної давності. Суб'єкт сервітута міг сам відмовитися від свого права користуван­ня чужою річчю. Сервітут міг припинитися і в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого наділів. Особис­ті сервітути припинялися смертю правомочної особиабо зменшен­ням його правоздатності.

Для захисту сервітутів існував спеціальний позов, що надавав­ся суб'єкту сервітута проти будь-кого, хто заважає йому здійсню­вати сервітутні права. Цей позов протилежний негаторному по­зову. Позовні вимоги спрямовувалися на поновлення сервітутних прав.

Утвердження права приватної власності на землю і концентра­ція її у небагатьох землеволодільців призвели до виникнення ще двох видів прав на чужу землю. Виникнення великих приватних землеволодінь зумовило розвиток довгострокової і успадковува­ної оренди, оскільки землеволодільці не могли лише самі оброб­ляти землю. Проте договірна оренда не могла достатньою мірою забезпечити захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб. Тому преторська практика виробила спеціальні позови для захис­ту прав орендарів, які фактично перетворили договірну оренду в речове право користування чужою землею. При цьому використо­вували досвід сусідніх народів (Греції, Єгипту, Карфагена), де вже широко застосовувалися речові права користування чужими землями. На основі цих двох інститутів Юстініан створив новий правовий інститут користування чужою землею — емфітевзис. Одночасно одержує розвиток передавання місь­ких земель під забудову в довготривалу оренду — суперфіцій. Відмінність між цими двома інститутами полягала в то­му, що за емфітевзисом земля передавалася для обробітку в разі виробництва сільськогосподарської продукції, а за суперфіцієм міська земля передавалася під забудову.

Емфітевзис. Остаточне усталення цього інституту в римсько­му праві було зумовлено прагненням перетворити необроблювані великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Він мав відбиток італійського і східного емфітевзису і вважався вічною орендою, яка надавала право на річ, що захищалось спе­ціальним позовом. Отже, емфітевзис — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею сільськогоспо­дарського призначення. Це право не було обмежене ніякими стро­ками, тому його називали вічним правом. Проте в першоджерелах зустрічаються висловлювання, що емфітевзис не може бути вста­новлений на строк понад двох тисяч років. Встановлювався емфі­тевзис договором та іншими правочинами. Так, між римськими юристами йшли жваві спори про те, чи є емфітевзис договором купівлі-продажу чи найму. В імператорський період дійшли ви­сновку, що це відносини особливого роду, які встановлювалися спеціальним договором — емфітевзисним контрактом.

Спочатку емфітевзис установлювався у формі емфітевтичного продажу», за яким наймачу передавалося право користування зем­лею. Останній сплачував помірну ціну і зобов'язувався щорічно виплачувати орендну плату грошима або натурою. Емфітевзис міг установлюватися також й іншими правочинами.

Суб'єкт емфітевзиса (емфітевта) мав досить широкі права. Формально він не був власником землі, мав тільки право корис­

тування нею. Однак фактично він здійснював усі правомочності власника (володіння, користування і розпорядження в повному обсязі) в межах повного сільськогосподарського виробництва, тоб­то не був обмеженим ніякими рамками. Емфітевта міг змінювати господарське призначення землі (тільки не погіршувати), вста­новлювати на неї заклад і сервітути. Як володілець він користу­вався володільницьким захистом, тобто володільницькими інтер­диктами, і одночасно як правомочний власника — петиторними по­зовами.

Права емфітевзису переходили в спадщину як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг бути подарований будь-якій тре­тій особі. Проте емфітевта повинен був повідомити про це влас­ника землі, оскільки останньому належало переважне право на ку­півлю емфітевзису. Якщо власник землі відмовлявся від свого переважного права, то емфітевта міг продати свої правомочності будь-якій третій особі, але 2 % ціни землі йому належало переда­ти власнику її.

Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, якісному обробітку землі. Він зобов'язаний був платити всі належні податки, виконувати інші державні й гро­мадські повинності. Основний обов'язок емфітевти — виплата що­річної ренти (грошима або натурою), яка, як правило, була ниж­чою від плати за наймом.

Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевта істотно по­гіршував земельний наділ, протягом трьох років не сплачував рен­ти та публічних податків. Для захисту своїх прав він мав спеці­альний вектигальний позов. Власник землі також мав позов про­ти емфітевти.

Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею на­лежить власнику землі. Відповідно до цього будівлі та інші спо­руди, зведені на чужій землі, належали власнику земельної ді­лянки. Однак розширення міст вимагало нового будівництва, для якого вільних земель не було. Для розв'язання цього протиріччя римляни за аналогією з емфітевзисом міські й державні, а потім і приватні землі почали передавати в довгострокову оренду для забудови. За Юстініаном, суперфіцій — довгострокове, відчужува­не і успадковуване право користування чужою землею для забудо­ви. Право власності на споруджену будівлю належало власнику земельної ділянки за правилом — будівля слідує за землею. Суперфіціарій мав право користуватися і роз­поряджатися зведеним на чужій землі будинком чи іншою спо­рудою на свій розсуд: право продати, подарувати, обміняти, здати в найм тощо переходило в спадщину і ніякими строками не було обмежене.

Суперфіцій зобов'язаний був виплачувати власнику землі поземельну ренту, а в державну скарбницю — встановлені податки та інші платежі.

СуперфІцій припинявся так само, як і емфітевзис. Захищалось право суперфіція всіма засобами захисту прав власника. Крім то­го, був створений ще спеціальний інтердикт для захисту супер­фіція.

Переглядів: 1340