• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Заставне право

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутність застави залишалась постійною — забезпечувати виконання певних зобов'язань. форми застави постійно удосконалювались.

Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення заставного права, укладався па­ралельно з будь-яким основним договором як доповнення до ньо­го. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Як­що умова не наставала, він (заклад) не діяв.

Виникнення заставного права було зумовлене саме прагнен­ням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Наприклад, Тіцій звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму гро­шей. Клавдій, не відмовляючи в проханні, все ж ставив умову, аби Тіцій гарантував (забезпечив) повернення грошей за спливом строку договору позики. Форми такої гарантії були різні. Одна з них — застава. Сторони при укладанні основного договору (пози­ки) одночасно укладали додатковий (акцесорний) договір, яким встановлювалося право кредитора на певну річ боржника в разі невиконання ним зобов'язання.

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Тіцієм, одночасно домовлявся про заставу. Тіцій визначав певну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія. В разі непо­вернення грошей в обумовлений договором строк Клавдій одержу­вав право продати заставну річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов'язан­ня, який встановлює речове право заставодержця на предмет за­стави. Речове право заставодержця полягало не в користуванні чу­жою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в пра­ві розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону. Право розпорядження заставодержця було обмежене лише правом про­дажу .При деяких формах застави кредитору нале­жало право володіння предметом застави, інколи право на прису­дження власності, користування й одержання прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заста­водавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержцю. Зміст цього права мав такі правомоч­ності.

1. У разі невиконання боржником в установлений договором строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор одержував право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ або сукупність речей. Якщо виручка від продажу була більшою від суми боргу, кредитор зобов'язаний був поверну­ти різницю боржнику, а якщо менше, то він мав право звернути стягнення в розмірі непогашеної частини боргу на інше майно боржника на загальних умовах. У деяких обумовлених випадках кредитор мав право вимагати присудження йому права власності на заставлену річ.

2. Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власни­ка предмета застави, незалежно від того, де і в якого знаходила­ся заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речовий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому випадку. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість виконання зобов'я­зання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало положення кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3. Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, за­безпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредито­рів по дві тисячі динарій. Проте тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав як заставу землю вартістю три тисячі ди­нарій. При настанні строку платежу боржник ні одному з кредито­рів боргу не сплатив. У кожного з них виникло право вимагати відшкодування боргу за рахунок майна боржника, яке складалося лише з заставленого земельного наділу вартістю три тисячі дина­рій, У цьому випадку передусім і в повному обсязі задовольнялася вимога, забезпечена заставою, тобто третій кредитор одержував свої дві тисячі динарій від продажу землі, а тисяча, що залиши­лась від виручки, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів в установленому порядку.

Отже, заставне право — це право кредитора в разі невиконан­ня боржником зобов'язання звернути стягнення на раніше визначе­ну річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно перева­жав інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях свого розвитку.

Відомі три форми застави: фідуціарна угода, ручна застава та іпо­тека .

Фідуціарна угода—найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кре­дитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу в строк обов'язок кредитора повер­нути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, ос­кільки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сумління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави—угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

Умови зазначеної форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся пра­ва на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання зобов'язання різницю також одержував креди­тор. Пізніше претори почали надавати позов проти кредитора, як­що той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'я­зання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище боржника.

Кабальні умови застави не сприяли Її розвитку. Преторська практика вишукує шляхи удосконалення застави. Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержцю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — ручний заклад . Він швидко поширюється, замінюючи фідуціарну угоду. При ручному закладі власником застави лишався заставодавець (боржник), І якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержець (кре­дитор) юридично був зобов'язаний повернути заставу її власни­кові, тобто боржнику. Заставодержець для захисту своїх інтересів мав володільницький інтердикт. Заставодержець за загальним правилом позбавлявся можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він був зобов'язаний тримати її в схоронності, вона в деяких випадках користування допускалось на засадах прекарія або найму .

Ручний заклад більше відповідав вимогам цивільного обороту, проте й він не міг повністю задовольнити його. Положення заставодержця як володільця застави не було усталеним. При втраті застави він не завжди міг захистити свої інтереси. Положення ж боржника (заставодавця) було значно вигіднішим, ніж при фідуціарній угоді, але також належно не забезпечувало охорону його економічних інтересів. Наприклад, якщо предметом застави бу­ла земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодерж­цю боржник позбавлявся можливості обробляти її, вилучати з неї доходи, щоб розрахуватися з боргами. Він взагалі міг бути ви­кинутий зі свого володіння. Ручний заклад також швидко перестав застосовуватися.

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлен­ня правила, за яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, во­лодінні й користуванні самого боржника. Ульпіан писав: «У влас­ному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до креди­тора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння» ). Так виникла іпотека—одна з форм заставного пра­ва, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців.

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не переда­вав заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберіга­ли свої старі назви). Боржник—заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне положення. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробни­цтва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби на­віть не відбивалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав можли­вість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг од­ночасно або послідовно закласти декільком кредиторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ можна було одержати значно більший кредит, ніж за старими формами застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне положення боржника, не обтяжуючи його господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник зо­бов'язаний був попередити покупця про це, оскільки застава пе­реносилась на нового власника.

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поширенню і витісняли старі форми застави.

Основним для заставодержця за іпотекою було право продати річ в разі невиконання зобов'язання боржником. Договір закладу міг мати й інші побічні умови.

Вважалися недійсними угоди, за якими заставодержцю не до­зволявся продаж застави або передбачався її перехід у власність кредитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його про­ханням суд), але він не мав змоги сам її купити. При відсутності ви­гідного покупця, після триразового попередження заставодавця про обов'язок сплатити борг кредитор міг просити імператора при­судити йому право власності на заставну річ.

Як відзначалося раніше, одна і та сама річ могла бути застав­лена кільком кредиторам. В цьому разі можлива була колізія за­ставних прав. Колізії не було у випадку, коли кожному із креди­торів надавалася застава лише на певну частину заставної речі. Проте, якщо одна і та сама річ повністю йшла в заставу кільком кредиторам одночасно, перевагу мав заставодержець, який попе­редив інших про існування заставного права. Якщо ж застава на одну і ту саму річ встановлювалась кільком кредиторам послі­довно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинст­ва , хто перший в часі, той сильніший в праві, тобто право продажу мав перший кредитор. Виручка використовувалась насамперед на задоволення вимог пер­шого кредитора, а сума, що залишалась, йшла на погашення бор­гів наступних кредиторів у порядку черги. Другий, третій і на­ступні кредитори могли викупити в першого кредитора право про­дажу застави з тим, щоб продати її в найсприятливіший момент і в такий спосіб по можливості максимально задовольнити свої вимоги,

Договором закладу могли бути встановлені й інші принципи розрахунків в разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також запо­вітом, судовим рішенням або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави; б) поєднанням в одній особі заставодержця і заставодавця; в) припиненням зобо­в'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
4. V. Класифікація і внесення поправок
5. А. Правобережну Україну.
6. А/. Право власності.
7. Аграрне право
8. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії
9. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
10. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
11. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
12. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства

Переглядів: 1539