• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Деліктні зобов'язання

До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних зобо­в'язань —тобто зобов'язань, що виникали з цивільних правопорушень. На відміну від квазіконтрактних зобов'язань, в основу яких переважно покладено дозволені дії, в основу делікт­них зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії.

Цей вид зобов'язань сформувався ще з Законів XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже тоді було визнано, що при­ватне правопорушення породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням , на відміну від кримінального злочину, вважалася непра­вомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. До неї належали також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі, як крадіжка, дія, що призвела до каліцтва).

Деліктні зобов'язання в давні часи несли за собою відпові­дальність у вигляді кровної помсти «зуб за зуб», «око за око». З часом ця санкція трансформувалася в систему штрафів. У таб­лиці VIII Законів XII таблиць ми знаходимо відлуння давніх ча­сів: «Якщо вчинить каліцтво членів і не помириться з (потерпі­лим), то хай і йому самому буде заподіяно те ж саме». Проте тут же встановлені й інші правила: «Якщо рукою або палицею пере

дача боргової роз­писки в передбаченні одержання позики, встановлення приданого ломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф в 300 асів, якщо рабу— 150 асів. Якщо вчинить кривду, хай штраф буде 25». Однак вже в ті часи започатковується і майнова відповідальність за заподіяну власнику шкоду. Ця ж таблиця проголошує: «Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина вчинила збитки, то слід або видати (потерпілому) тварину, що вчинилашкоду, або від­шкодувати вартість нанесених збитків».

Пізніше застосування помсти було заборонено, а штрафи все частіше замінювалися майновим відшкодуванням заподіяної шко­ди. Однак певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їх давнім походженням. Так, на відміну від договірних зобов'язань, деліктні не завжди переходили в спадщину. Спадкоємець борж­ника взагалі не відповідав за деліктними зобов'язаннями. До них закладався позов тільки в тому випадку, коли вони мали певну ви­году внаслідок делікту.

Деліктна відповідальність, на відміну від договірної, формува­лася зовсім за іншим принципом, а саме за принципом кумуляції. Договірна відповідальність могла бути пайовою чи солідарною, тобто кожен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частку, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, тим самим звільняючи від цього решту співборжників. Деліктна відповідальність при вчинені делікту кількома особами ніби по­множувалась на їх число. Кожен з тих, хто заподіяв шкоду, від­повідав повною мірою (наприклад, за позовом із крадіжки штраф зобов'язані оплатити в повному обсязі всі злодії, які брали участь в крадіжці).

Не співпадала дієздатність осіб в договірному праві і делікт­ному зобов'язанні. Неповнолітні за римським правом не могли вступати в договірні відносини, і, отже, нести договірну відпові­дальність. Деліктна відповідальність наступала і для них.

З часу Законів XII таблиць зберігалась і так звана ноксальна відповідальність домовладики за шкоду, заподіяну його під­владними дітьми і рабами. Якщо делікт вчинявся підвладним або рабом, домовладиці надавалося право вибору—відшкодувати за­подіяні підвладним чи рабом збитки або видати винного для роз­прави, а пізніше для відробітку шкоди.

Проте в усі часи римське право розглядало делікт як позадо­говірне правопорушення. З цієї точки зору в римському приват­ному праві було два види правопорушень—договірні (що були порушенням умов договору) і позадоговірні, коли порушник і по­терпілий в договірних відносинах не знаходилися Римляни так і не прийшли до загального правила, за яким деліктна відпові­дальність наставала за будь-яке неправомірне вчинення шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів носила замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Делік­

том визнавалися і несли відповідальність тільки ті правопору­шення, що в законі визначалися як:

а) особиста образа;

б) кра­діжка;

в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність певного юридичного складу:

а) фактична шкода, що заподіяна про­типравними діями однієї особи іншій;

б) винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду;

в) зазначена протиправна дія визнана законом як приватноправовий делікт.

Особиста образа . Цим терміном позначалася будь-яка неправомірна дія, все, що вчинялося не по праву . Термін мав і більш спеціальне значення, більш вузьке— особиста образа. Вже в Законах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок люд­ського тіла), а також інші особисті образи дією (нанесення побоїв без поранень, образливих ударів).

Отже, особиста образа припускає посягання на тілесну недотор­канність вільної людини і несла за собою відповідальність у вигля­ді штрафів у конкретно встановлених розмірах. Посягання на честь і гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювалися поняттям особистої образи.

Преторська практика істотно розширила поняття особистої образи, залучивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Однак претори практикували певні розміри штрафів на свій розсуд залежно від характеру особистої образи. Так, до поняття особистої образи відносилася не тільки будь-яка образа дією, а й будь-яке образливе ставлення до іншої особи, що принижувало її гідність.

Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходили до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, і імпе­раторське законодавство встановило за вчинення їх кримінальну відповідальність. Потім взагалі встановилося правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення винаго­роди за нанесення образи чи кримінального переслідування.

Крадіжка. Своєрідність римських деліктів виражала­ся в зарахуванні до них ще одного протиправного діяння, що визначається кримінальним злочином,— крадіжки. Проте термін не співпадає з теперішнім поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало собою як крадіжку в точному значенні цього слова, так і інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес—при­власнення, розтрату, не тільки крадіжку речі, а й користування або володіння річчю. Іншими словами, поняття , як більш широ­ке порівняно з сучасною крадіжкою, охоплювало ряд посягань на чуже майно.

На відміну від особистої образи об'єктом посягання крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відомий юрист Павло зазначав, що «крадіжка є привласнення собі або са­мої речі, або навіть користування нею, або володіння, що має намір створити для себе певні вигоди» . Отже, необхід­ним елементом визнання крадіжки було створення майнової ви­годи за допомогою протиправного впливу на чужу річ, тобто — намір вилучити вигоду протиправним способом і проти волі власника.

Тому римські юристи до furtum відносили не тільки таємне розкрадання речей, а й привласнення чужої знайденої речі. Навіть втеча раба розглядалася як furtum оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе крав у свого володаря.

Таким чином, furtum — це будь-яке протиправне і корисливе посягання на чужий майновий інтерес.

Відповідальність за крадіжку встановлювалася різними право­вими засобами. Можна було закласти віндикаційний позов про ви­требування краденого. Однак цей речово-правовий засіб був не­зручний тому, що покладав на позивача тягар доведення . Для більш простого і доступного захисту власника від посягань злодіїв був зобов'язально-правовий засіб, який мав на меті повернути крадене. Одним із зобо­в'язально-правових засобів захисту, передусім права власності від злодіїв, був позов про крадіжку . Він був підставою виникнення позадоговірного зобов'язання, за яким злодій зобов'я­зувався сплатити штраф. Відповідальність по ньому визначалась залежно від характеру крадіжки. Якщо злодія спіймано на місці крадіжки чи крадена річ в нього знайдена внаслідок спеціального урочистого обшуку, це якщо ж його затримано через певний час після крадіжки.

Злодій, спійманий на місці злочину, за Законами XII таблиць піддавався негайній екзекуції і міг бути навіть вбитий, якщо кра­діжка здійснювалася зі зброєю або вночі. В інших випадках зло­дія віддавали на розправу потерпілому. Він утримував його про­тягом 60 днів як боржника. Якщо злодія ніхто не викупляв, по­терпілий мав право за своїм вибором або вбити, або продати його в рабство.

Преторська практика змінила встановлену в різні часи систему штрафів за крадіжку, злодій якої був спійманий на місці зло­чину. В праві Юстініана визначається єдиний штрафний інфаміруючий позов ) проти злодіїв, пособників, співучасників і переховувачів.

Якщо злодія не спіймано на місці злочину, за Законами XII таблиць він за позовом зобов'язу­вався до сплати подвійної вартості крадених речей. Ця санкція зберігалась аж до Юстініана.

Спійманий на місці злочину злодій ніс більш сувору відпові­дальність — його присуджували до штрафу в чотирикратному роз­мірі вартості краденої речі. Всі співучасники і переховувачі від­повідали адекватно, мала місце кумулятивна відповідальність.

Отже, з факту крадіжки виникало два зобов'язання. Перше на підставі кондикції із крадіжки, за якою злодій присуджувався до повернення речі з усім її приростом; друге—на підставі позову про крадіжку , за яким злодій, спійманий на місці злочину, присуджувався до сплати штрафу в розмірі чотирикрат­ної вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочи­ну,— до її двократної вартості.

Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.В ранньореспубліканський період римське право не мало загального правила про відповідальність за непра­вомірне вчинення збитків чужому майну. В Законах XII таблиць встановлювалася відповідальність лише за окремі випадки по­шкодження або знищення чужого майна, зумовлені головним чи­ном землеробним характером господарства. Піддавався страті той, хто зі злим наміром підпалював чужий будинок чи скирди хліба, складені біля будинку, або вдавався до іншого таємного знищення врожаю. За злісну вирубку дерев накладався штраф.

Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно за­подіяну шкоду чужому майну були сформульовані пізніше в зако­ні Аквілія приблизно в III ст. до н. е. Проте і вони мали обмеже­ний характер.

Ульпіан писав, що закон Аквілія відмінив всі закони, видані раніше, в яких зазначалося про протиправне заподіяні збитки,— як правила Закону XII таблиць, так і інші . Цей закон був прийнятий плебсом за пропозицією плебейського трибуна Ак­вілія. Він складався із трьох глав, дві з яких (перша і третя) вста­новлювали деліктну відповідальність за заподіяння шкоди чужому майну. Гай відтворює зміст першої глави: «Якщо хто-небудь про­типравне вбив чужого раба або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власнику стільки міді, скільки було найвищою вартістю цього в даному році». Третя глава встановлювала відповідальність за поранення чужого раба чи тварини і за знищення чи пошкодження чужої речі.

Для настання відповідальності за вбивство або поранення ра­ба чи тварини, а також за знищення або пошкодження чужого майна необхідні були такі умови.

1. Смерть, поранення раба чи тварини, а також пошкодження або знищення чужого майна повинні бути вчинені тобто безпосередньо діями правопорушника. Раб або тварина, наприк­лад, повинні бути вбитими правопорушником, а не загинути, стрибнувши в прірву, злякавшись правопорушника.Не буде відповідальності й тоді, коли порушник уморив голодом раба чи тва­рину, зачинивши їх у хлів.

2. Відповідальність у цих випадках наставала також тоді, ко­ли шкода заподіяна , тобто матеріальним впливом на об'єкт посягання. Раб має бути вбитий або поранений, наприклад, лома­кою. Проте, якщо тварина загнана в ріку й там втопилася, відпо­відальність не наставала — тут немає безпосередньої матеріаль­ної дії. Не буде відповідальності, якщо правопорушник відчинив двері приміщення і тварини загинули від холоду, повтікали, чи пошкодив покрівлю і внаслідок цього вони загинули від дощу.

3. Деліктна відповідальність за законом Аквілія наставала тільки за наявності вини правопорушника, нехай самої легкої. За випадок відповідальність не наставала.

4. Заподіяний вбивством раба або його пораненням або тва­рини, знищенням або пошкодженням чужих речей збиток відшко­довувався тільки власнику. Інші особи, зацікавлені в збереженні зазначених речей (володільці, заставодержці, узуфруктуарії та ін.) користуватися захистом закону Аквілія не могли — на них він не поширювався.

Заподіювач збитків зобов'язаний був сплатити власнику вби­того чи пораненого раба чи тварини, пошкодженої або знищеної речі вищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо заподіювач шкоди ухилявся від відповідальності, сума стягнення подвоюва­лася.

Огже, закон Аквілія мав обмежене застосування і не встанов­лював відповідальності за будь-яке неправомірне вчинення шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність правопорушника мала штрафний характер, а не визначалася дійсним розміром збитку. В разі оспорювання смерті вона могла подвоюватись. Якщо зби­ток вчиняли кілька осіб, то позов закладався до кожного з них (кумулятивна відповідальність). У разі настання смерті право­порушника зобов'язання відшкодувати збитки на його спадкоємців у період республіки не переходили, проте в період імперії відпові­дали в межах збагачення.

Все зазначене свідчить про те, що позов, який випливав з фак­ту вбивства чи поранення чужого раба або тварини, пошкодження або знищення іншого майна, був за своїм характером штрафним. Між тим заподіяння збитків чужому майну не обмежувалися за­значеними вище способами, проте деліктами вони не визнавалися. Іншими словами, велика група позадоговірних правопорушень де­ліктами не визнавалася і не несла ніякої відповідальності. Претор ське право і практика почали застосовувати зазначений закон в усіх випадках неправомірного заподіяння шкоди чужому майну, а не тільки . З часом цей позов надавали не лише власнику вбитого чи пораненого чужого раба чи тварини, пошко­дженого чи знищеного майна, а й іншим зацікавленим особам (володільцям, детенторам, заставодержцям тощо) і навіть креди­торам власника вбитого або пораненого раба та іншого пошко­дження чи знищення майна Така практика забезпечувала від­шкодування будь-якого збитку, заподіяного неправомірними діями. Основні положення її були покладені в основу деліктної відпові­дальності в сучасних правових системах.

§ 3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделікти)

Позадоговірні цивільні правопорушення, що вчиняли шкоду будь-кому І не підпадали під ознаки делікту, дістали назву ніби делікти (квазіделікти). Це четверта група підстав виникнення зо­бов'язань (квазіделіктних). Загального визначення квазіделікту римські юристи не залишили, а перелік неправомірних дій, що охоплювалися цим поняттям, досить широкий. Найпоширенішими серед них були кілька недозволених дій.

1. Відповідальність судді за постанову несправедливого виро­ку Навмисне неправильне або недбайливе вирішення судової справи, а також порушення інших суддівських обов'язків визна­валося неправомірною дією — ніби деліктом і несло майнову від­повідальність. Суддя, який виніс явно несправедливий вирок або не з'явився в призначений день для розгляду справи, був зобов'я­заний відшкодувати заподіяну його неправомірними діями шкоду потерпілій стороні. В разі навмисних дій суддя відшкодо­вував усю суму закладеного позову, а за наявності вини — штраф, що призначався судом.

2. Відповідальність господарів житлових будинків за викину­те або вилите. Господар чи інший житель житлового приміщення, з якого було щось викинуто або вилито на дорогу, площу або тро­туар, де звичайно ходять або їздять люди, відповідають за заподія­ну шкоду. Не мало значення, ким була особа, що викинула або вилила,— власником будинку чи наймачем, володільцем чи утриму­вачем. Проте той, хто тимчасово знаходився в будинку, відпові­дальності не ніс. Мешканці, що проживали разом, несли солідар­ну відповідальність.

Позов, що випливав з такого недозволеного вчинку, не був де­ліктним, оскільки відповідальність за ним наступала без вини, а деліктна відповідальність мала місце лише за наявності вини, про­те він наближався до деліктного. Цей позов був введений претор­ським едиктом для забезпечення безпеки руху на вулицях та в ін­ших громадських місцях міста. Його застосовували і у випадках, коли що-небудь викидалося або виливалося й з інших приміщень або споруд, наприклад з воза, корабля, хліва, якщо в місці, куди воно попало, знаходилися люди . Відповідальність на­ставала в розмірі подвійної суми заподіяної шкоди. Заподіювач шкоди звільнявся від відповідальності тільки в разі нездоланої сили.

3. Небезпечне для пішоходів виставлене, підвішене або виві­шене що-небудь, що може впасти на людей. Недбало прикріплена вивіска, небезпечно виставлені на вікні вазони, підвішені на стіні будинку предмети, виставлені або підвішені на балконах речі то­що—все це, знесене вітром або за будь-яких інших причин зірва­не зі свого місця, може впасти на перехожих і завдати їм певної шкоди. Будь-хто, що помітив подібне, міг закласти позов до гос­подаря будинку, в якого що-небудь підвішено або виставлено, по­зов про сплату штрафу в розмірі 10 тисяч сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини і наяв­ності шкоди.

4. Неправомірні дії працівників готелів, заїжджих дворів і ко­раблів, які завдавали шкоди майну жильців і пасажирів. В цьо­му разі несли відповідальність господарі, які зобов'язані були відшкодувати заподіяні працівниками збитки в подвійному розмі­рі. Отже, жильці й пасажири мали достатньо дійовий правовий захист своїх інтересів проти господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів в разі заподіяння їм будь-яких збитків. При пропажі зданих на схов речей жильці могли заявити кондикційний позов до господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів. За шкоду, за подіяну працівниками господарів заїжджих дворів, готелів і ко­раблів, жильцям і пасажирам потерпілі могли закласти квазіделіктний позов безпосередньо до тих, хто вчинив шкоду, а в разі їх неплатоспроможності — до їхніх господарів.

1. Шкода, заподіяна рабом або твариною чужому майну або особі. І в цьому разі наставала квазіделіктна відповідальність їх­нього господаря. Виною власника раба чи тварини, що заподіяли шкоду, вважалась відсутність належного нагляду за тваринами і рабами. Власник раба чи тварини, що заподіяли шкоду, був зобо­в'язаний відшкодувати її чи за ноксальним позовом видати твари­ну чи раба.

Переглядів: 2658