Основні поняття спадкового права

Розділ XIV СПАДКОВЕ ПРАВО

Частина четверта

Інститут спадкового права в системі римського приватного права тісно пов'язаний з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого боку, спадкування — один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов'язальним правом. Тому інститут спадкового права і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах—один з найважливіших. Його значення зумовлено також тим, що об'єктом спадкування переважно е право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку і обсязі з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їх інтересів.

Для того щоб глибше зрозуміти значення спадкування, джерела його виникнення і розвитку, передусім звернемося до основних понять спадкового права.

Спадкування — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

Спадкове право — сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як правовий Інститут спадкування нерозривно пов'язане з правом власності.Зародовим ладом, тобто до поділу суспільства на стани і виникнення держави і права, існували родові звичаї, за якими речі померлого члена роду переходили до інших членів того самого роду, проте ще не було спадкового права. Воно, як і право власності, виникає після поділу суспільства на стани, коли інститут спадкування почав припускати вже приватну власність, а ця остання виникає тільки з появою обміну.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає.

Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса, або спадщина,— майно (права і обов'язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов'язків померлого,яка визначаєтьсянамомент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав—чи за заповітом, чи за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: не може бути спадкування в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще в Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстініана.

Разом з тим наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером — чи універсальним, чи сінгулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські юристи, розв'язуючи в такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець.

Разом з універсальним наступництвом в римському спадковому праві розвивалося й сінгулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби не захищеним, відкритим, яке нікому не належала. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини і закликати їх до прийняття спад

щини — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї.

Римське спадкове право в процесі тривалого шляху свого розвитку набуло ряд рис, які відповідали характеру римської власності і сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витисненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. В той же час римські юристи знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповіту.

Римському спадковому праву завжди був властивий надмірний формалізм, від якого поступово вивільнялися. І все ж деякі формальні вимоги зберігалися і в праві Юстініана, особливо це стосувалося таких питань, як форми заповідальних розпоряджень, порядок відкриття і прийняття спадщини тощо. Багато принципів римського спадкового права використовують у сучасному спадковому праві.

Римське спадкове право як право рабовласницької держави відображало і забезпечувало інтереси передусім рабовласника, було спрямоване на зміцнення і розвиток рабовласницької приватної власності. Воно залишало за спадкоємцем те право, яким покійний володів за життя, а саме право засобами своєї власності присвоювати продукти чужої праці. Проте, як і все приватне право взагалі, закони про спадкування є не причиною, а наслідком, юридичним висновком із існуючого економічного ладу суспільства. Так, право передавати рабів у спадщину не є причиною рабства,а, навпаки, рабство є причиною переходу рабів у спадщину.

Становий характер римського спадкового права проявлявся в багатьох приписах закону. Наприклад, деякі вільновідпущеники, звільнені римськими громадянами на певних умовах (латини Юніані), не вправі були лишати заповіти. Після смерті все їхнє майно переходило до володаря, який надав їм свободу. При цьому зазначене майно не обтяжувалося ніякими боргами померлого.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Деліктні зобов'язання	\|	Основні етапи розвитку римського спадкового права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.