МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТОРІН ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ

На відміну від дисциплінарної матеріальна відповідальність сторін трудового договору має взаємний характер. Переважна більшість працівників сумлінно та свідомо виконують трудові обов'язки, вимоги правових норм. Але трудовий процес — явище багатогранне, і його порушення може призвести до матеріальної відповідальності як працівника, так і власника підприємства.

Саме це випливає із закону, де записано, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Разом з тим і другу сторону трудового договору — власника підприємства — закон зобов'язує створювати працівникові умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого йому майна (ст. 131 КЗпП України).

Із сукупності обов'язків сторін трудового договору випливає висновок, що матеріальна відповідальність — це обов'язок працівника відшкодувати в установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов'язків. Таке визначення має не лише теоретичне, а й практичне значення, оскільки вказує на суб'єкти матеріальної відповідальності — працівника і власника, їх обов'язки, а також на те, що порядок і розмір шкоди визначається законодавством. Відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода й лише через наявність вини працівника, протиправність його поведінки, що зумовлює її суттєву відмінність від майнової відповідальності за нормами цивільного права, адміністративної та кримінальної.

Сукупність правових норм інституту матеріальної відповідальності сприяє: а) поновленню майна; б) вихованню у працівників дбайливого ставлення до майна; в) зміцненню гарантій збереження заробітної плати. Як самостійний інститут в особливій частині трудового права матеріальна відповідальність включає: 1) своєрідний суб'єкт (лише працівників, які заподіяли шкоду майну підприємства); 2) певні підстави та умови (підстави — порушення працівником трудових обов'язків і заподіяння шкоди, а умови — вина, протиправність поведінки і причинний зв'язок); 3) певні види та межі відповідальності (види — обмежена, повна і підвищена відповідальність, межі — лише пряма дійсна шкода); 4) специфічний порядок покриття (адміністративний порядок у разі обмеженої і судовий — у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності).

Своєрідними суб'єктами матеріальної відповідальності є працівники, котрі перебувають у трудових правовідносинах з підприємством і заподіяли його майну шкоду внаслідок порушення трудових обов'язків. Але оскільки працівниками можуть бути й неповнолітні громадяни, то їхня трудова праводієздатність не обмежується, а діє в повному обсязі незалежно від того, з якого віку вони уклали трудовий договір — з 14, 15 чи 16 років (ст. 188 КЗпП України), бо вони у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а отже, мають повну трудову право дієздатність і внаслідок заподіяння шкоди майнові підприємства несуть матеріальну відповідальність за нормами трудового законодавства.

Другим суб'єктом матеріальної відповідальності є власник або уповноважений ним орган. У цьому разі підприємство обов'язково повинно мати статус юридичної особи (ст. 1-3, 5 Закону України "Про підприємства в Україні")1. У разі заподіяння шкоди працівникові підприємство несе перед ним матеріальну відповідальність відповідно до законодавства про працю.

Згідно зі ст. 130 КЗпП України є дві підстави та три умови матеріальної відповідальності. До підстав належать: а) порушення працівником трудових обов'язків; б) наявність факту заподіяння шкоди майну підприємства. Умови матеріальної відповідальності: а) вина працівника в заподіянні шкоди; б) протиправність дії чи бездіяльності; в) наявність причинного зв'язку між діями чи бездіяльністю працівника та заподіяною шкодою. Характерно, що й підстави, й умови матеріальної відповідальності діють лише в сукупності. Відсутність однієї з них звільняє працівника від обов'язку покриття матеріальної шкоди.

Окремого пояснення потребує друга підстава, оскільки закон передбачає, що матеріальну відповідальність працівник несе не за будь-яку шкоду, а тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законом (ч. 2 ст. 130 КЗпП України).

Що таке пряма та дійсна шкода? Пряма шкода — це зниження, погіршення якості або знецінення майна підприємства й усього, що оцінюється грішми, і самі гроші. При цьому до прямої шкоди не належать: а) вартість майна в межах природних збитків та в межах відсотка зношення; б) нормальні витрати майна, нестримані прибутки, доходи, вигоди; в) виплати працівникові за фактично виконану роботу без відповідного оформлення тощо. Дійсна шкода — це фактична наявність матеріальних цінностей, якими підприємство володіє на час заподіяння шкоди.

Відмежування матеріальної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності виражається й у тому, що поряд із зазначеним матеріальна відповідальність має певні види та межі. Види матеріальної відповідальності: а) обмежена; б) повна; в) підвищена. Перші два види зазначені в Кодексі законів про працю України, а підвищена відповідальність передбачена Законом України "Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей"1 від б червня 1995 р. Цим Законом передбачено відшкодування вартості пошкодженого майна у подвійному і потрійному розмірі.

Обмежена матеріальна відповідальність — обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду повністю, але не більше встановленої законом межі — його місячного середнього заробітку. Цей вид матеріальної відповідальності застосовується за відсутності повної та підвищеної відповідальності.

Повна матеріальна відповідальність — обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду в межах повного розміру, але з урахуванням прямої дійсної шкоди. На відміну від обмеженої, повна матеріальна відповідальність настає лише у безпосередньо визначених законом випадках. До таких випадків належать: 1) наявність письмового договору між працівником і власником про повну матеріальну відповідальність; 2) одержання працівником майна під звіт за дорученням; 3) заподіяння шкоди діями працівника, які переслідуються у кримінальному порядку; 4) заподіяння шкоди працівником, який перебував у нетверезому стані; 5) заподіяння шкоди недостачею, умисним знищенням чи зіпсуванням матеріалів, продукції тощо; 6) коли спеціальним законом на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за заподіяння шкоди (касири, працівники підприємств зв'язку тощо); 7) заподіяння шкоди в разі невиконання трудових обов'язків (використання транспорту підприємства у власних цілях); 8) незаконне звільнення чи переведення працівника на іншу роботу власником; 9) несвоєчасна виплата заробітної плати понад один місяць за певних умов (ст. 134 КЗпП України). Повна матеріальна відповідальність залежно від організації праці поділяється на колективну (бригадну) та індивідуальну. У разі колективної відповідальності розмір шкоди розподіляється між членами колективу пропорційно до місячної тарифної ставки (окладу) і фактично відпрацьованого часу за період від останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди, а в разі встановлення винної особи обов'язок відшкодування покладається на неї за правилами індивідуальної матеріальної відповідальності.

Правове забезпечення покриття матеріальної шкоди реалізується двома способами: 1) добровільним покриттям заподіяної шкоди; 2) примусовим стягненням заподіяної шкоди (ч. V ст. 130 і ст. 136 КЗпП України). Добровільний спосіб стосується будь-якого виду матеріальної відповідальності. Примусовий має два різновиди: 1) адміністративний порядок покриття шкоди, що застосовується лише в разі обмеженої матеріальної відповідальності з обов'язковим виданням наказу не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної шкоди та його виконанням не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові; 2) судовий порядок покриття шкоди, який застосовується у разі незгоди працівника з відрахуванням із його заробітної плати або з розміром такого відрахування; у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились про добровільне відшкодування.

Другою стороною трудового договору є власник підприємства. Згідно з КЗпП України власник також є стороною матеріальної відповідальності у разі заподіяння шкоди працівникові. Відповідно до КЗпП України і судової практики власник зобов'язаний відшкодувати працівникові майнову шкоду за наявності таких підстав: 1) незаконного звільнення, переведення чи відсторонення працівника; 2) неправильного запису формулювання у трудовій книжці під час звільнення працівника, що унеможливлювало б влаштування його на роботу; 3) затримки видачі трудової книжки або розрахунку під час звільнення з роботи; 4) псування, знищення чи крадіжки особистих речей працівника під час виконання ним трудової функції та в інших передбачених законодавством випадках.

Власник зобов'язаний відшкодувати працівникові втрачений заробіток, допомогу на членів сім'ї, які перебувають на його утриманні, а також витрати на соціальну та медичну допомогу (протезування, харчування, сторонній догляд тощо). У разі заподіяння потерпілому працівникові моральної шкоди вона також підлягає відшкодуванню.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТРУДОВА ДИСЦИПЛІНА	\|	ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.029 сек.