Розділ 10

Лихе передчуття насправді виявилося віщим. Нова біда, як то завше буває, прийшла звідти, звідки ніхто на неї й не сподівався. І ймення тій погані Переплут. Вселившись у Чуба, бісове поріддя перемінило останнього до невпізнання. В очах “малюка” палав шал, зіниці світилися потойбічними вогниками у надвечірньому присмерку. Очманілий взявся він виривати дерева з корінням, біситися…

– Вороги! Тривога! – кричав оскаженіло. – До бою! Так, наче з бузини вискочив. Голос його то гримів, мов гірська лавина, то раптом зривався на дитячий писк, то рикав пораненим звіром, то видавав звуки, ніколи ніким не чуті, вочевидь, не від світу сього…

Кілька воїнів кинулися вгамовувати навіженого. Не впізнавав своїх. Розкидав їх урізнобіч, і з такою легкістю, наче то були якісь дрібні комахи, а не люди. Шаленець так пожбурив Лановим батьком і Одином, що обоє порозліталися на відстань декількох кроків, коли й вони спробували його вгамувати. Рудий залетів до якоїсь яруги і зламав собі при цьому гомілку лівої ноги, а батьків політ перепинив старий граб. Він так гепнувся об нього спиною, аж, наче раптом, світ хруснув і обсипався уламками до підніжжя дерева.

– Згинь, іменем Бога, – наказав Сута… – Що Боже – займати не гоже! – заклинав бісову силу. І те, що заволоділо Чубом, заклякло на мить, ошелешене Словом. Цією миттю розгубленості воїни скористалися, щоб накинути пута на біснуватого. Потім Скригун так огрів Чуба ззаду по макітрі навідліт, як усяку нечисту силу, що той втратив свідомість. Тоді швиденько, поки не отямився, перевернули на ньому сорочку навиворіт й тричі розлили лихого з Чубом студеною водою з джерела.

Очунявши, Чуб сидів, розгублено лупаючи очима. З нього смердючими потічками стікало чортовиння.

– Що ж я накоїв? – бідкався сердега. – Грім би мене побив, руки б мені повідсихали за таку кривду побратимам. Хай вирвуть мені чорне моє серце й викинуть вовкам. – Друзі, забийте в кров дурного недоріку, най Бог простить вам, а мене скарає.

А в цей час батько відходив на синових руках.

Він лежав важко дихаючи, Наче після виснажливого забігу наввипередки, і, оце щойно першим досягнув кінцевої відмітки та й впав знесилений, засапаний, змокрілий. Лан витер хустиною піт із батькового чола.

– Послухай мене, – звернувся той до своєї рідної кровинки.

– Говоріть, говоріть я слухаю вас, – прошепотів Лан, тамуючи сльози.

– Пам’ятаєш, що оповідав колись у гончарні вуйко Палій про глину? – запитав старий, долаючи задуху. – Ох щось мене морозить, синку…

Тим часом обрій вже торкнувся краєм сонця. Ось-ось і сховає його за собою. Останні промені, що ще пробивалися крізь тремтливе листя лісу, рябіли в очах блискучими лелітками.

– До чого це ви? – запитав Лан, вкриваючи неня покривалом. – Так тепліше?

– Не перебивай, батька запитаннями. Кажи, пам’ятаєш чи ні?

Палій, – то найстарший з татових рідних братів, Ланові вуйко. Благословенні руки у цього чоловіка. З його вуст Лан дізнався про те, чим по суті є глина: порох, ніщо інше. Пил, що тримається купи завдяки воді… Правдиво, саме з пороху, яким властиво є глина, гончар ліпить свої вироби. Первинно усі вони однакові за своїм складом, але в залежності від задуму творця глина проходить різні види обробки, умілець вкладає у неї свою душу, і лише тоді народжуються гарчики, миски, тарелі, глечики, дзбанки, гладуші, макітри, а то й дитячі забавки; відтак кожна річ має своє характерне призначення.

Розповідаючи, вуйко Палій ні на мить не переставав вертіти гончарне коло. І воно розмірено крутитилося, крутилося, крутилося: круть-верть, круть-верть, круть-верть, поскрипуючи… Силоміць притягувало до себе погляд. Й під час тривалого споглядання запаморочувало голову й навіювало дрімоту. А що у гончарні завжди пашить теплом із печі, то боротися зі сонливістю годі. І вже чи не увісні, усміхнений Палій приємним заспокійливим голосом, продовжував баяти свою казку:

– Прийде час, і глиняні вироби знову стануть тим, з чого були створені, – звичайним пилом. Та доки в них існує потреба, гончарне коло вертітиметься знову і знову без упину. Новий посуд буде ніби іншим, проте, точнісінько таким, як і його попередники. Ті, в яких варився куліш сто років тому, і ті, в які наливатимуть молоко через двісті, по суті одне і те ж.

А коло знай вторить йому: – Одне і те ж, одне і те ж, одне і те ж…

– Може змінюватися оздоба, вміст, – продовжує гончар, не зважаючи на підтакування, – втім їхня нетлінна сутність залишатиметься незмінною. І та суть – задум, душа самого творця. Все, що ми бачимо навколо себе, складається з однаковісіньких невидимих для ока маленьких частинок, поєднаних між собою у різний спосіб. Цим досягається різноманітність у природі речей.

Людське тіло, як і, скажімо, сонце створені з однакових часточок. Одні з них згорають внаслідок цього з’являються тепло і світло, а місце відмерлих займають новонароджені, яких теж чекає доля попередніх.

Завдяки цьому нескінченному коловороту сонце не згасає. Людство живе за тими ж законами вічного відтворення, одні помирають – інші народжуються – рід людський живе, освітлюючи світлом досвіду дорогу для майбутнього. А все разом у своїй взаємодії складає видимий світ. Усе в ньому мінливе, все без винятку. І тільки світ божественний – невидимий – Душа Великого Гончаря – вічний.

– Вічний, вічний, вічний… – підспівує гончареві невгамовне гончарне коло.

Батько повторив зараз ті останні вуйкові слова приклавши свою долоню синові до щоки.

– Я пам’ятаю, – відповів Лан.

– Ніколи не забувай про це, сину, – тіло ніщо, а душа все. Бережи свій скарб. Як же ти схожий обличчям на матір. Кажуть такі люди щасливіші в житті, ніж ті, хто перейняв батькову зовнішність. Ну бувай здоров. Мені вже час.

– Не кажіть такого, батьку, ви житимете, чуєте? – житимете.

– Житиму, звісно ж…

Воєвода покликав хлопця до себе, а до батька, на його прохання, приступив Мудровид і нахилився низько над обличчям, так щоб ніхто більше не міг почути їхню розмову.

– Ти знаєш, що мені потрібно..!

– Здогадуюсь… Знаєш, люди живуть, під опікою, у такому стані до глибокої старості.

– Це не життя, коли навіть зад сам собі підтерти не можеш…

– Життя, ще й як життя. Скільки зиску міг би принести твій досвід, твої знання. Поки батьки воюють, діди виховують онуків, забезпечують зв’язок поколінь. Життя – це, коли з тебе є якась користь. Але, це все могло б бути саме так, якби не…

– Якби ми не були у поході, далеко від дому.

– Отож-бо, друже,…

– То ти допоможеш мені?

– На, випий ось це, – відун підніс до вуст побратима невеличкого капшука з трав’яною настоянкою і тремтливою долонею прикрив йому очі, бо міцний трунок вже підняв повіки тій, що досі дрімала в чоловічому тілі, а Мудровид не вельми прагнув зустрічі з тим поглядом… – Прощавай, друже, зустрінемось на луках Ирію¹. Гадаю і мені вже не довго лишилося…

Ирій – за уявленнями наших предків місце де перебувають душі праведників після смерті тіла.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 9	\|	Розділ 11

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.