Розділ 11

Протягом усього життя цей чоловік був таланливим, з будь-якої скрути вдавалося йому дивним чином виплутуватися. Про нього казали так: “Дарчин Дим і з води вийде сухим”. Дара чи, по-свояцьки, Дарка – Ланова бабуся – знана на всю округу відуниця, не одну Божу душу викараскала з лабет темряви. Усіх її дітей кликали не інакше як Дарчині. Мабуть, то вона й заговорила домашніх від лихого, та найудатнішим був саме Дим, її улюбленець.

Одного разу під ним тріснув поміст, коли оновлювали головну градську вежу, а він числився розпорядником на будівництві, хоча й сам був не проти того, щоб підсобити будівничим. Через чиюсь недбалість, трапилась трухлява дошка. Тоді він завалився із запаморочливої верхотури долі на кам’яну бруківку, та хоч би що йому: ні забою тобі, ні подряпини; підвівся струсонув із себе пил і знову подерся на гору зі своєю сокирою. Потім він, розповідаючи Ланові про той випадок, навчив його як пом’якшувати удар при зіткненні із землею під час падіння, підгинаючи ноги в колінах і перекочуючись назад через спину. До речі, саме в той час під будівельними лісами, не зважаючи на неодноразові погрози застосування лозини, в очікуванні, коли робітники підуть обідати, пустувала зграйка дітлахів серед яких був і малий Троян. Чомусь хлопчаки дуже полюбляють бавитись на будівельних майданчиках: лазити по підмостках, стрибати з висоти на купу піску, перескакувати на небезпечній висоті з рогу на ріг, розбігатися з криками врізнобіч від дрючка розлюченого сторожа; а потім вихвалятися один поперед одним, синцями, ґулями, розірваними штанями та своєю спритністю. Троян був серед своїх однолітків найпащекуватішим. Мало не до сліз доводив він бідолаху сторожа своїми витівками й дошкульними обрáзами. Того злощасного для нього дня малому Троянові боляче відгикнулося його розбишацтво й пискатість. Важезним брусом із обвалу вдарило його по голові так, що він відкусив собі язика.

А коли батькові ще не виповнилося й одного року, бабця охоче за кожної нагоди переповідає про цей трапунок, його мало не забрав із собою Бог. Тієї зими випала небачена кількість снігу. Навіть найстарші не могли пригадати чи бачили на своєму віку його так багато водночас. А весна, яка несла у збанку тепло для березня, що йому на цілий місяць мало б вистачити, та чи перечепилася, чи що там сталось – пролила його на землю враз усе. Відтак раптово скресла крига. Бурхливий розгніваний Бог зносив на своєму шляху і привласнював усе, що через слабкість свою не могло встояти перед його могутністю; крижані брили розбили на друзки міський частокіл і жодна із семи брам не встояла: в одні він запросто заходив, не звертаючи уваги на міцні засуви, крізь інші виходив не затримуючись; будівлі пішли за водою, чимало й разом зі своїми мешканцями. Люду тоді загинуло багацько, доброї третини не долічилися. Ті ж, кому з Божої волі судилося вижити, знаходили прихисток хто-де: більшість, як розповідають, на маківці високої могили званої кам’яною – місця за повір’ям зачарованого.

Так сталося, що поспіхом рятуючись, серед метушні не догледіли найменшого – Димка. Усе сталося миттєво, оком не встигли змигнути як немовля безслідно зникло у бурливому клекоті хвиль. Уже й не сподівалися побачити його знову, але у Бога, мабуть, був свій промисел щодо цього дитяти, – ночви у яких воно лежало дивом зачепилися за галуззя дуба, де їх потім і знайшли, коли зійшла вода. Та знаменита колиска і переказ про неї зберігалися у їхній родині, як священний човен Ману¹. Усі покоління Дарчиних нащадків випестувалися в ній…

Але всьому є свій початок і свій кінець на цьому світі і продовження в іншому. Тож і його земна стежина врешті вивела на широкий шлях вічності – Божу дорогу. Тут і Дара була б безпорадною.

Батька поклали до видлубаного з дубової колоди човна-деревища, який висадили потім на високий поміст, складений зрубом з дубових же кругляків, що зветься марами. У білій сорочці, тій самій в червоних і чорних барвах, що вишита була “в дорогу”, зі складеними вперетин на грудях руками: права на лівій, чекав тепер чоловік цей свого відплиття рікою достойних.

Лан не плакав. Захоплено дивився на могутню батькову статуру, висвітлену загадковим сяйвом повного місяця, від чого здавалася втричі більшою. Домовина була вочевидь завузькою для такого здорованя і, здавалося, от-от розколеться навпіл од натиску, не видержить. “За Краком плакати годилося б.., – міркував юнак. – Покрив себе ганьбою нікчема. А батько помер гідно. Не сумувати, а пишатись треба. Лан крадькома глянув у вічі Сколота, образ якого раптом з’явився перед ним, і побачив у них мовчазне підтвердження своїх думок.

– Чужої сторони земля, друже, прийме прах твій, чужої.., а душа твоя, віримо, ще нині буде поруч з Господарем нашим, бо немає більшої любові, ніж покласти життя своє за друзів своїх, а хто любов’ю живе – Богу любий понад інших, бо і Сам Він – Любов велична й всеперемагаюча. Ще нині Матінка Божа пригорне тебе до серця свого, як рідного сина… З урочистою скорботою звучав голос Сути над тілом небіжчика. І так проникливо лилися слова із вуст його, що навіть дерева і трави, нічні птахи і звірі навколо заслухались і принишкли. Анішелест тобі, анічичирк, – шанобливо мовчали. А стрепенулися лише тоді, коли повітрям струсонуло триразове сколотське: Слава! Слава! Слава!

Коли вранішня зоря виглянула подивитись, що змінилося за ніч у світі, поховальне багаття обклали сухим хмизом і підпалили. Чотири вітри наразі дмухнули одночасно з різних сторін, підхопили полум’я і рвучко злетіли разом з ним високо до небес. А з димом і золою полинула душа Димова до ланів Божих на зустріч з предками.

Лан витягнув із вуха золотого колка, і кинув його до поховального багаття. Хай плавиться. Тепер він за суспільним станом уже не спадкоємець, а, як найстарший чоловік в родині – годувальник голова сім’ї. Воно йому більше не знадобиться. У тому ж гориві помітно танули і рештки Ланового юнацтва, переплавляючись натомість у твердіший сплав, з якого в подальшому викується й загартується у горнилі боротьби, характер дорослої людини-воїна.

Як тепер бути без батька? Хто, як звикле, порадить за тих чи інших життєвих обставин; хто вбереже доброю порадою від хибного кроку; хто підставить плече важкої години так, як це вмів робити лише він – Батько? Допоки рідна душа завжди знаходиться поряд, ніколи не замислюєшся, що може бути якось інакше. Та й у хвилину важкої втрати, ще не вповні відчувається та нестача… Це починає виявлятися пізніше. Коли, скажімо, назріє необхідність прийняття важливого рішення, і, якщо до цього часу можна було сміливо кидати виклик долі маючи за спиною захист твердого і мудрого батьківського слова, то тепер… Тепер, неначе, позбувся надійного провідника за допомогою якого легко долався шлях, і зостався самотнім перед роздоріжжям невідомості, за яким незнані стежки доведеться долати самотужки… Досі, якщо батька й не було поруч безпосередньо, усвідомлення його існування було достатнім для відчуття батьківської присутності, як людям, щоб не відчувати самотності у цьому світі, коли вони змушені обставинами залишаються на самоті, достатньо знати, що десь на земній кулі ті все ж існують. Те ж відчуття поєднує нас із Богом не видимим нашому окові. Цього досить. Те відчуття ще довго догорає у нас, і проходить багато часу, поки воно поволі згасає не підживлюване дровами прямого спілкування.

Коли вогнище догоріло і вистигла земля під ним, (дубова деревина згоряє швидше за інші види) зійшло усміхнене сонце – добрий знак, що Бог прийме звитяжну душу до своїх обіймів.

Тоді зібрали попіл від кострища й загорнули його в багряну хустку, розшиту золотом, туди ж всипали жменю рідної землі, кожен брав її з собою в дорогу. Потім згорток разом зі зброєю і з тим, що хто приносив переставленому востаннє, поклали до викладеного з каміння сховку, а понад ним насипали високу земляну могилу-курган. Ґрунт носили, за звичаєм, шапками, обходячи поховання по колу. На батькову честь справили похідну, щоправда без традиційного колива, Тризну, й за давнім звичаєм провели обряд вінчання воїна з могилою, з котрою звела його днесь кирпата сваха. “Відтепер землиця сира буде вірною дружинонькою прахові його”, – злетіли в повітря слова поховальної пісні. – Бо все тлінне з часом у тлін перетворюється, й подібне до подібного горнеться”.

У Ведах (ІІІ тисячоліття до Р.Х.) – описується всесвітній потоп після якого з людей живим залишився тільки Ману, якого Бог попередив і порадив побудувати перед тим човна.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 10	\|	Розділ 12

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.