• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

ВСТУП

Усе, що постає у людській свідомості, набуває форми слова. Система знаків, яку іменовано мовою, фіксує знання про світ, що оточує людину, є важливим чинником її самоусвідомлення, дає їй змогу виразити своє ставлення до навколишньої дійсності. Мова виражає думки і почуття людей, вона є основним засобом їх спілкування.

Отже, одна з головних функцій мови — комунікативна, тобто функція спілкування. Виступаючи публічно, людина виражає, утверджує себе, одночасно впливаючи на інших. Красномовство — сила, з допомогою якої вдається впливати на світ, змінювати його, реалізуючи власну волю. Той, хто добре володіє словом, здатен навіть своїх супротивників перетворити на друзів. Про величезну і часом небезпечну силу слова свідчить народна при­казка: "Шабля ранить тіло, а слово — душу". Бувало, що не лише окремі особи, а й цілі народи знаходилися під впливом обдарова­них красномовців, які мали владу над свідомістю інших. Давня цікавість людей до можливостей слова спричинилася до виник­нення спеціальної науки про красномовство. Але той, хто само-впевнено береться впливати на людей словом, не розрахувавши своїх можливостей, не може сподіватися на успіх. Отож, необхідно з'ясувати, що таке риторика і як вона допомагає людині в житті.

Термін походить від грецького рт|торііс_ч — наука про ора­торське мистецтво, красномовство. Латиною поняття „красномов­ство" як "мистецтво говорити" позначається словом е^иепіїа — елоквенція. Наука про красномовство виникла як спроба осмис­лити закономірності гарного мовлення прозою, що в античному суспільстві цінувалося значно менше, ніж художнє, поетичне слово. І все ж поруч з поетами, які говорили про речі високі, викорис­товуючи віршову форму, поставали оратори зі словом на полі­тичні теми, промовами в судах тощо. Доброму промовцеві здебі­льшого вдавалося переконати аудиторію, виграти справу. У зв'я­зку з цим постала потреба вивчати закони ораторства, яке вже в античності стало справжнім мистецтвом.

Отже, риторика — це наука про способи переконання, ефек­тивні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з ураху­ванням її особливостей.

Без риторики не може обійтися ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Чим розвиненіше сус­пільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недарма у народі здавна живе вислів „золоте слово". Отож, мав рацію старогрецький філософ Арістотель, коли говорив, що дар мовлення має характер загальності й виявляється у найрізнома­нітніших обставинах.

Інтерес до риторики в різні часи був різним. В останні два століття він знизився, що дало підставу одному французькому науковому журналу в 1836 р. зазначити: якби риторику за тради­цією не продовжували вивчати в навчальних закладах, вона б да­вно вмерла. Бо, наприклад, увага філологів була зосереджена пе­реважно на художніх творах, на поетиці, а не на риториці. Водно­час поетика й риторика мають немало спільного (особливо коли йдеться про використання риторами поетичних прийомів). Харак­терний аспект ситуації простежується в романі російського пись­менника І.Тургенєва „Батьки і діти": Базаров з відразою каже своєму товаришеві: „Друже мій, Аркадію, не говори красиво!"

Найвидатніший поет Франції кінця XIX ст. Поль Верлен теж закликав „зламати шию красномовству", пориваючись до мови „вивільненої", розкутої, незалежної від будь-яких „правил". У поезії це дало чудові наслідки: Верлен зачаровує відтінками свого по­етичного слова, передаючи (зародження руху душі, коли він ще, власне, у стале слово не оформився:

І спогади, і зблиски вечорові Горять-тремтять на обрії палкім Надії, що в огнистому покрові Ховаються за муром пломінким, Де в'ються, викохані хтозна-ким, Лілеї і тюльпани буйнокрові...

{Переклав МЛукаш)

Але якщо в поезії двозначність та мінливість змісту слова відіграє неабияку роль, то в повсякденному житті людина з „роз­двоєним язиком" викликає недовіру. Від ритора чекають, що він назве чорне — чорним, а біле — білим.

Таким чином, слово художнє і слово повсякденне не тотожні. Якщо в поетичному слові важлива полісемія (багатозначність), то в повсякденному житті — точність вислову. Тому теорію ху­дожньої мови вивчає поетика, а закони елоквенції (красномовс­тва) — риторика. Художнє слово створює побудований на емо­ційному переживанні образ дійсності. Слово риторичне, не уни­каючи часом образу, ґрунтується здебільшого на точному, конк­ретному значенні.

Риторика не є замкненим у собі знанням. Це не тільки акаде­мічна дисципліна, предметом вивчення якої є теоретичні питан­ня ораторства. Це й прикладна дисципліна, що має на меті вихо­вання вмілого промовця, який би володів прийомами ораторсь­кого мистецтва. Тому риторика тісно пов'язана з практикою по­всякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Мовознавство, наприклад, озброює ЇЇ знанням законів, за якими формується й розвивається людське мовлення. Літе­ратурознавство відкриває ораторові закони творення художньо­го образу словесними засобами. Філософія вводить у світ інтеле­ктуально-духовного пошуку людства, а окремі філософські дис­ципліни знайомлять з цінностями моралі {етика), принципами розуміння і творення прекрасного {естетика), законами мис­лення {логіка). Психолінгвістика допомагає зрозуміти, наскільки вибір слова зумовлено емоційно-вольовим станом людини, які саме лексичні засоби варто використовувати в певних психологі­чних ситуаціях. Психологія дає змогу ораторові контролювати власний душевний стан та настрій аудиторії; зокрема, когнітив-на психологія (від со§пігіо — знання, пізнання) відкриває мож­ливості осягнення світу через слово. Фізіологія дає знання про мовний апарат, його можливості та принципи творення голосу. Очевидно, що й такі дисципліни, як методика виразного читан­ня, основи режисури й акторської майстерності, допомагають ора­торові оволодіти голосом і поставою, жестикуляцією й мімікою, без чого немислима ораторська діяльність.

Усе це означає, що оратор може розвинути свої природні здібності, а також те, що існує сума знань, яку необхідно засвої­ти, аби стати добрим промовцем. При цьому слід враховувати чимало чинників.

Оратор повинен зважати на те, чого від нього очікує конкрет­на аудиторія, а не просто виходити на кафедру, аби „самовира-зитися". Він мусить думати не лише про те, як він "сприймаєть­ся", чи матиме успіх; важливіше те, що відбувається у свідомості слухача, а не на кафедрі. Мета промови — досягти бажаної реак­ції аудиторії. Оратор не повинен відчувати себе „зверхньою істо­тою". Він мусить мати слухача „у власній голові", бути співбесі­дником, а не „бити аудиторію" високими словами. Тому промова в основному має бути подібна до звичайної бесіди.

Маючи на меті переконати людей, оратор повинен добре го­туватися до майбутнього виступу. Не кожен володіє даром ім­провізації, виступу без підготовки. Та й дар цей розвивається й шліфується завдяки ретельній системній праці над собою.

Щоб оволодіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опану­вати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями. Оратор мусить дисциплінувати думку (логіка), емоцію(не вар­то „плакати" чи „реготати" на кафедрі), жест(погано, якщо про­мовець нагадує незграбними рухами працюючий млин або ж, навпаки, подібний до нерухомого стовпа).

Оратор має чітко визначити тему свого виступу і не відхиля­тися від неї. Водночас вузький знавець свого предмета, „професі­онал" швидко надокучить аудиторії. Отож, треба ґрунтовно зна­ти фахову літературу. Але загальна ерудиція, знання філософії, художньої літератури, обізнаність в різних галузях науки ніяк не завадять.

Базові поняття: риторика, елоквенція, поетика.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. У чому полягає функція мови як засобу пізнання світу?

2. Що означають терміни "риторика" та "елоквенція"? Чи різнять­ся вони за змістом?

3. У чому полягає різниця між сферами риторичного та поетичного слова?

4. Чому в нашому суспшьстві інтерес до риторики зростає?

5. Як співвідносяться в риториці теоретичні та практично-прикла­дні моменти?

6. З якими науками пов'язана риторика і в чому простежується цей зв'язок?

7. Як ви розумієте проблему "Я і моя аудиторія"?

8. Що вирішує успіх промови — талант чи праця? 9- Чи потрібна ораторові широка освіта?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Апресян Г.З. Ораторское искусство. — М., 1982 (глава 2). Гнатенко В. Цариця наук — риторика //Літ. Україна. — 1993. — 25 берез. Гурвич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основи риторики. — К., 1978. — С.8-35, 75-102.

Зеленецкий К.П. Исследование о риторике. — М., 1991. — С.11-15. Саіач Г.М. Золотослів. - К., 1993. - С.3-6. Сопер Поль Л. Основи искусства речи. — М., 1995. — С.7-17. Шенберг В.А., Савкова З.В. Риторика. - СПб., 1997. - С.5-21.

2. ВИДИ КРАСНОМОВСТВА ТА СФЕРИ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Розрізняють п'ять основних видів красномовства: академіч­не, політичне, юридичне (судове), церковне та суспільно-побутове. Відомі спроби виділити до десяти його видів: соціально-політич­не, академічне, судове, соціально-побутове, дипломатичне, війсь­кове, лекційне, торговельне, церковно-богословське, дискусійне¹, але за такої класифікації деякі позиції дублюють одна одну. П.Сопер вважає, що існує лише два види красномовства — інфо­рмаційне та агітаційне, але очевидно, що такою класифікацією обмежитися не можна.

Переглядів: 911