• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ЕЛЕМЕНТИ ХУДОЖНОСТІ ТА ЛІТЕРАТУРНІ ПРИЙОМИ В МОВІ ОРАТОРА

3.5.1. Художньо-словесний образ і закони його створення

3.5.1.1. Поняття про художній образ

Вище ми говорили про логіку оратора як могутній засіб переконання аудитори. Але не будемо забувати й про те, що повноцінна психічна діяльність базується на використанні можливостей обох півкуль мозку: "логічної" і "художньої". Це значить, що без емоцій, без хвилювання годі й думати про повноцінну промову. Але хвилювання має бути не стихійним сплеском, який розбурхує і промовця, і слухачів. Немов річку вводять у гранітні береги, щоб плин води було приборкано й випрямлено, аби вода не піднялася її не затопила площі і вулиці, так і оратор тримає свої емоції під контролем, "дозує" їх вияв. Нагадаємо: Феофан Прокоповнч вчив не занадто віддаватися почуттям, приборкувати будь-яке хвилювання. Навіть якщо вас щось глибоко хвилює, ви маєте донести до своїх слухачів не тільки почуття трагедії та власний розпач, але й пробудити надію на світле, щасливе розв'язання ситуації.

Для того, щоб емоції легше було приборкувати, надавати їм естетичного виразу, використовується художній образ. Це знали вже античні ритори, які щедро запозичували поетичні прийоми.

Відмінність образу від силогізму полягає в тому, що образ наче показує, малює вашу думку. Образи ґрунтуються на конкретно-чуттєвих переживаннях дійсності: зорових, слухових чи тактильних враженнях. Так, мистецтво живопису (живописний образ) спирається на те, що бачать наші очі. Музика використовує те, що здатні відчути наші вуха. Слово ж містить у собі можливості всіх видів мистецтва.

Ось поет змальовує жнива, коли над полем дзижчать серпи, перетинаючи сухі й пружні, нагріті сонцем стеблини жита:

Між межами жваво, жваво Жовте жито жнуть женці. " (Д.Загул)

Що створює тут враження отого дзижчання? — Повтор звуку "ж" в кожному слові вірша.

А можна словом і "малювати":

"Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси" (М.Коцюбинський).

Ми наче бачимо в уяві своїй оті "мокрі коси", що їх спускають клубивологого мороку нагорі — хмари, бачимо дощ немов живу істоту, породження осені.

Отож, переконати можна й шляхом логіки, й шляхом отакого малювання засобами художнього слова. Створений вами образ буде не менш переконливий, ніж будь-який умовивід. Народ здавна користувався художнім словом, навіть коли не знав грамоти: "Насупився, мов чорна хмара!" — говорилося про лихого, непривітного чоловіка, від якого чекаєш щомиті "грому й блискавки".

Нехтувати такими можливостями слова промовцеві не годиться. Отож, розглянемо шляхи створення словесного образу.

Як відомо, в мові виділяються звуки, слова, словосполучення(також речення). Образ твориться переважно на рівні звука (фоніка) та слова (художня лексика). Однак художня гра може спостерігатися й на рівні синтаксису, хоча традиційне вчення про синтаксичні фігури до поетики не відноситься.

3.5.2. Звуковий рівень тексту

Звуки мови з точки зору лінгвістики вивчає такий розділ мовознавства, як фонетика. Але нас ця наука зараз не ціка­вить: ми поміркуємо лише, як можна "малювати звуком". Цим займається фоніка (літературознавчий термін), яка вивчає

засоби створення образу самими лише звуками. Отой звук "ж" у вірші Д.Загула і є приклад фоніки, художнього використан­ня звука з метою створення образу. Водночас треба пам'ятати, що випадкові співзвуччя можуть викликати небажаний ефект. Був час, коли радянський автомобіль "Жигулі" за кордоном ніхто не купував, доки його не перейменували на "Ладу" — справа в тому, що в західних мовах словом "жигало" називають чоловіка, який торгує своїм коханням. Може виникнути неба­жаний "додатковий" образ і при накопиченні таких "невин­них" форм, як, скажімо, дієприслівникові форми на -вши: ска­завши, спитавши та ін.; або: "Чи є борошно?" (можна почути "Чиє борошно?").

Використання з метою створення образу груп приголос­них називається алітерацією (від лат. асі — "до" + ііНега — "літера"), голосних — асонансом (від лат. аззопо — "повто­рюю"). Наприклад, напружене повторення звуків "с", "з", "ч" з метою створення психологічної атмосфери дискомфорту: "У причі­льне вікно світе світ. Боляче він урізується в очі,., а одвести очей, одірвати від того світу — вона не зможе" (П.Мирний). Чи повторення голосного звуку "і" ("ї"), що створює інтонацію туж­ливого голосіння: "Мов батько та старший брат, ходив він біля неї, виніс і подушку з спальні, підсунув під голову і сам сів коло неї. Наче квітка біля білої лілії, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда, затягнена у чорне плаття" (П.Мирний).

3.5.3. Лексичний рівень тексту

Основним матеріалом оратора є не звук, а слово. Словнико­вий запас культурної людини — багатий, гнучкий. Грамотна, чи­ста мова одразу створює враження освіченості, інтелігентності. Але не плутайте вираз "літературна мова" з виразом "мова худо­жньої літератури". Перший — означає: грамотна, нормована мова ораторів, учителів, проповідників. Другий — мова письменника, якою часто творяться художні образи. Але досвідчений оратор черпає з обох джерел. Ось чому ми розглядаємо тут суму літера­турних прийомів, які базуються як на літературній нормі, так і на відхиленнях від неї.

Літературна норма. Оратор як носій культури мусить спира­тися перш за все на літературну мову, нормовану правилами граматики. Промова, в якій багато помилок, не тільки створює негативне враження про самого оратора, але й утруднює сприй­няття самої промови, відволікає від теми.

Культура мови оратора — "це процес свідомого відбору та використання тих мовних засобів, що допоможуть лектору швидко та результативно досягнути мети в кожній конкретній ситуації публічного виступу"¹.

Найпоширеніші мовні помилки,яких слід уникати оратору: і) Неправильний наголос: іскра, статуя... Іноді від наголосу зале­жить і семантика (значення) слова, наприклад, орган-орган і т.п.

2) Неправильна вимова окремих звуків. Перш за все йдеться про фізичні вади — шепелявість, гаркавість тощо, для виправ­лення яких існує система спеціальних вправ. Але, крім того, іно­ді й люди, що не мають фізичних вад, неправильно вимовляють звуки, не дотримуючись норм орфоепії. Найчастіше в цьому ви­падку слова вимовляються так, як вони пишуться, що не завжди правильно. Наприклад, пишемо "яєчня", але вимовляємо "яєшня".

3) Неправильне вживання слів за семантикою (значенням). Наприклад, у деяких українських діалектах кріслом нази­вають стілець. Особливу увагу тут потрібно звернути на правильне вживання фразеологічних зворотів.

4) Невміння розрізняти окремі морфеми в слові. Наприклад, префікси: "Він обирав капелюх в магазині" (не "обирав", а "вибирав").

5) Вживання дієслова-зв'язки "буде" (майбутній час) в кон­тексті теперішнього часу. Наприклад: "Шевченко буде великий український поет" (не "буде", а "є").

6) Вживання зв'язки "це" перед словами "який", "котрий", "коли", "де". Наприклад: "Невстигаючий — це який має двійки" (правиль­но: "Невстигаючий — це той, хто має двійки").

7) Тавтологія — повторення однокореневих слів. Напри­клад: "Він переконливо переконав усіх у своїй правоті"; "В цьому образі автор зображує "маленьку людину".

8) Використання плеоназмів (слів одного значення). Напри­клад: "Поет у своїх віршах зобразив дійсність, реаль­не ж и т т я".

9) Слова-паразити: ну, скажімо, зрозуміло і т.п.

10) Невміння враховувати стилістичне (емоційне) забарвлен­ня слова (фрази), тобто невміння включати слово (фразу) в кон­текст. Більшість слів належить до нейтральної лексики (вода, море, струм, батько і т.п.), але є певні групи слів, які належать до емоційно чи стилістично забарвленої лексики, і ними потрібно користуватися дуже обережно. Наприклад: "Студенти прийшли побалакати з новим деканом".

11) Какологія — сполучення уламків стійких словосполучень у новий, неправильний зворот. Наприклад: "справив великий вплив" — від "мав вплив" + "справив враження".

Оратор мусить дотримуватися граматичних норм. Проте й досвід художника слова може бути для нього придатний. А май­стри слова, письменники, часто неначе "граються" усілякими не-правильностями й порушенням норм грамоти, аби створити яск­равий образ дійсності. Так, у письменника навіть тавтологія та плеоназм, які звичайно трактуються як помилки, можуть стати виразним засобом мови; те ж саме спостерігається і у досвідчено­го оратора¹.

Оскільки основною одиницею мови є с л о в о, то лексику з цього погляду можна поділити на два типи:

1) слова з прямим значенням (т. зв. автологічна лексика);

2) слова з переносним значенням (т.зв. тропи).

Наприклад, слово зірка може мати пряме значення — "небес­не світило". Але у виразі зірка моїх очей ми маємо справу з тро­пом, поетичним образом кохання.

Основу всякого тексту'становлять слова з прямим, автологіч-ним значенням. За стилістичним забарвленням вони нейтраль­ні. "Сонце світить в небі" — тут кожне слово означає лише яви­ще, що за ним стоїть.

Здавалося б, автологічна лексика мусить завжди вкладатися в рамки літературної норми. Проте існує велика група слів, що, маючи пряме, автологічне значення, водночас виходять за рамки літературної норми. Письменники охоче вживають їх, напри­клад, в мові персонажів, щоб створити відповідний образ. Це — просторіччя, канцеляризми, діалектизми, жаргонізми, неологіз­ми, архаїзми, варваризми, солецизми.

Просторіччя. Є така ненормована лексика, якою люди широко користуються: скиглити, гамселити, ушкварити, глига-ти, верзти тощо. Як правило, вживання такого слова оратором викликає сміх, гумористичний ефект. Це т.зв. просторіччя. Вони дають певний образний ефект: глигати — не те ж саме, що "жадібно ковтати"; це образ "живоглота", людини тваринних інстинктів. Отож, ввести 1-2 просторічних слівця можна, якщо ви до такого ефекту прагнете.

Але відвертої безграмотності намагайтеся уникати. Наприклад, вирази на зразок "схожий до" (замість "подібний до" або "схожий на" й т.п.) засмічують мову.

Канцеляризм и. Засмічують мову також канцеляриз-ми, що прийшли в нашу мову від часів Петра І з російських імператорських указів. Вже у XVIII ст. І.Котляревський глузу­вав з людей, що будують свою мову на канцеляризмах, створив­ши образ бездушного бюрократа Возного: "до формального опре-делепія о моей участі, открой мнг, хопгя в терміні, партикулярно, резоліцію, могу лі — теє-то як його, без отсрочек, волокити, про-торів й убитков получити во вічное і потомственное владеніє тебе — движимоє і недвижнмоє імініе для душі моей..." Не треба пояснювати, яке враження виникає у слухачів, якщо ви користу­ватиметеся таким убогим лексиконом.

Д і а л є к'т и з ми — від грец. "бібЛєктос;" (говірка, місцева мова). Відомо, що національна мова не зводиться до літератур­ної, грамотної мови. її творить також сума діалектів, якими ко­ристуються жителі окремих місцевостей (часом в двох селах, розташованих поряд, говорять по-різному). Наприклад: сарака (нещасний), файно (гарно) — це діалектизми з говірок Західної України. Діалектизми можуть бути й "фонетичними": на Поліссі слова "віл", "кінь", "дощ" вимовляють як вул, кунь, дорщ.

Часом діалектизми (як і просторіччя) є дуже виразними, кра­сивими. Якщо ви виступаєте перед носіями даного діалекту, вар­то показати, що ви з ним знайомі, це зміцнить довіру до вас. Але з точки зору норм літературної мови повний перехід на діалект або надмірне його вживання можуть створити враження провін­ціала, людини неосвіченої.

Ж а р г о н і з м и — від франц. "аг§ої" (жаргон) — означає мову якоїсь вузької групи (студенти, торгівці, злодії тощо). Кри-міналізація життя в наші дні призвела до справжньої біди: за­смічення мови "блатним" жаргоном. Тільки й чуєш повсюди: "Козьол!", "Бабки" й т.п. Судіть самі, чи годиться інтелігентному ораторові підкреслювати, що він стоїть з тим, хто цей жаргон уживає, на одному щаблі. Це не означає, що для змалювання відповідного образу-персонажа чи середовища не можна вжити колоритного жаргонізму. Тим більше, що є жаргон студентів, лікарів тощо — тобто цілком пристойних груп людей. Але ора­тор, якщо він не хоче підкреслити свою приналежність саме до такої групи, мусить уникати жаргонізмів.

В у л ь г а р и з м и — від лат. "уиІ£агІ5' (простий, низький). Це, як правило, лайливі слова. З їх допомогою теж можна ство­рити яскраві образи: брехуха! пащекуха! сука! Не треба довго думати й над тим, якими фарбами буде змальовано одночасно й ваш образ, ваш культурний рівень.

Н є о л о г і з м и — від грец. "уєос;" (новий) + "А.буос;" (слово). Слова-неологізми — це нові слова, що створюються са­мим автором, якому іноді хочеться вжити таке слівце, якого ще "не було". Правом творення нових слів користуються звичайно письменники. В.Антоненко-Давидович якось ужив замість зви­чайного слова "щупальце" ним самим винайдене слово мацок (від "мацати"). Образ виникає живий та виразний, але судіть самі, що вийде, якщо послідовно заміняти всі знайомі слова нео­логізмами. Вас перестануть розуміти.

Архаїзми — від грец. "архаіос;" (стародавній). Це заста­рілі слова {кирея, жупан — одежа; мортира ~ стародавня гарма­та; пернач — знак полковницької влади в запорізькому війську). Вживання їх допомагає змалювати давню епоху. Наприклад, проповіднику важливо вміти користуватися біблійними архаїз­мами, що відбивають реалії давнього життя у Святій Землі: хи-тон — одежа; дипарій, лепта — гроші; Синедріон — Рада Єруса­лимського Храму. Але зловживати цим жанром лексики не радимо.

В а р в а р и з м и — від грец. "[ЗарІЗарос;" — чужоземець. Греки колись зневажливо називали "варварами" (бороданями) інші народи. Звідси й "варваризм" — слово, запозичене з чужої мови. Таке слово здатне одразу "намалювати" образ чужої, дале­кої дійсності.

У нашій мові сьогодні в основному це церковно­слов'янізми (зі старої церковної мови, давньоболгарської за походженням, яку з Балкан нам принесли св.Кирило й Мето-дій та їхні учні): отче, доми, сущий та ін. В російській мові після відомої реформи М.Ломоносова церковнослов'янська лексика склала разом з корінними російськими словами урочистий стиль ("Восстань, пророк, и виждь, и внемли, Исполнись волею Моей...", О.Пушкін). У нас, навпаки, існує тенденція повністю звільнити­ся від "слов'янщини" й перейти на живу сучасну українську мову. Проте в обмеженій кількості слов'янізми сприяють неповторній окрасі мови (особливо церковної). Інша справа — русизми. Засміченість запозиченнями з російської мови — наслідок трьох­сотлітньої русифікації України — справжня біда, особливо ж зва­жаючи на близькість двох мов. Буває, що українець наче "ліну­ється" вжити рідне слово.

Солецизми— від грец. "ооХоііао|л6с;" (від назви м.Сол, грецької колонії в Малій Азії, де грецька мова була засмічена). Солецизми — це свідоме вживання граматично неправильних форм з метою створення певного образу. Наприклад: "Вона ста­ра собака — зуби з'їла на цій справі". Тут іронія полягає в тому, що слово "собака" (чоловічого роду) спеціально віднесено до жін­ки, при зовнішній нейтральності використання прислів'я.З а п а м' я т а й т є: всі ці групи лексики — досить сильні засоби створення образу.

Як на палітрі вправного маляра не занадто багато яскравих, "гучних" фарб, так і ораторові не варто зловживати ані просто-річчями, ані жаргонізмами, ані архаїзмами.

Нагадуємо: у всіх тих випадках значення слова не змінюєть­ся {мушкет є "мушкет", старовинна вогнепальна зброя, а не, ска­жімо, "автомат"). Тобто це автологічна лексика.

Але трапляється й використання слів у переносному значен­ні (з гр.цєта — перенесення); звідси вираз "металогічна лекси­ка" (або тропи).

Тропів ми знаємо чимало: епітет, порівняння, метафора, уособлення, персоніфікація та чимало інших.

Троп— від грец. "тролод" (зворот) — вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні. Виникнення тропів, очевидно, збігається зі становленням людської мови як такої, коли первісна людина ще не відокремлювала себе від довкілля, намагаючись осягнути взаємозв'язок речей у світі. Троп саме і встановлює ці зв'язки, знаходячи аналогії, порівняння. Напри­клад, залізна брама— брама, зроблена з заліза (у прямому зна­ченні). Якщо ж ми кажемо "залізний характер'¹, то це вже пере­носне значення. В основі переносу — якості металу.

Троп є обов'язковим елементом поетичної мови і нерідко — красномовства, його можна назвати формою художнього мис­лення.

Тропи поділяють звичайно на два розряди: прості (епітет та порівняння) і складні (всі інші).

Порівняння. Це — зіставлення одного предмета з іншим на основі їх спільної ознаки; своєрідний живопис словом, спря­мований на те, щоб розбудити уяву слухача (читача): "Зорі — то людськії душі" (П.Куліш).

Я втомлена, як квіти восени,

котрі вже часом хочуть залишитись лише в далекій пам'яті дощів...

(Л.Костенко)

Порівняння відіграють дуже важливу роль при описах, вони допомагають уявити об'єкт розмови.

Е п іт є т — від грец. "єгсШєтоу" (додаток). Епітет образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найбільш характер­ну чи вражаючу якість. "Чи слід молодиці світити грішнимволос­сям проти Божогосонця?" (І.Нечуй-Левицький).

З видів епітета можна виділити оксюморон¹ — з'єднан-

ня нез'єднанного. Наприклад, гарячийлід, холоднесерце, бла­китнакров і т.п.

Метафора — від грец. "цєтафора" (перенесення) — перенесення значення (ознаки) слова за принципом подібності на інше. Наприклад: чаша терпіння, печать мовчання, у чужу душу не влізеш, випити гірку чашу та ін. Метафори охоче вико­ристовують поети:

Переглядів: 2181