Стиль ораторського твору

Поняття "стиль" (від лат. "зіуіш" — стрижень для письма) означає спосіб викладу своїх думок. Ще в античності помітили, що один пише легко й вільно, а інші — невправно, з труднощами; тоді й виникли поняття "легкого стилю" й "важкого стилю" (малося на увазі, хто як вміє писати). Потім це поняття стало загальним визначенням ораторської вправності.

Сучасна філологія надзвичайно ускладнила поняття стилю. Достатньо сказати, що немає згоди між мовознавцями та літературознавцями в тому, як розуміти стиль. Не бажаючи занурювати читачів у теоретичні дискусії, ми подаємо найпростіші й най-загальніші настанови, які покликані допомогти оратору-початків-цю дотриматися певної єдності в стилістиці тексту, навчитися оперувати різними стилями мови.

Основна ідея, яку треба засвоїти, — стильові принципи та системи не є чимось мертвим і застиглим. Вони функціональні: залежно від свого завдання оратор може використати принципи одного чи іншого стилю, або й скомбінувати їх у своєму тексті. Так само він може уникати певної стилістики, якщо вона небажана. Наприклад, виступаючи в студентській аудиторії, оратор дотримується нейтрального, книжного, сухуватого стилю. Але коли він бачить, що слухачі стомилися, він намагається розважити аудиторію, пожартувати, або, навпаки, вдатися до гнівних інвектив проти тих, хто не дозрів до сприйняття його виступу. А ось вживання просторіччя чи вульгаризмів в академічній аудиторії зовсім небажане. Слід розрізняти усно-розмовний стиль та писемно-книжний.

Очевидно, що до усно-розмовного належать ті мовні явища, які ми спостерігаємо в побуті, але це не означає, що усно-розмовний стиль будується на вульгаризмах, табуйованій лексиці або діалектизмах. Слід розуміти його як літературно-розмовний стиль, що базується на літературній нормі.

Писемно-книжний стиль — це стиль наукових досліджень та лекцій, ділових паперів, журналістики, радіо і телебачення. Він також ґрунтується на літературній нормі. Проте є певні і очевидні відмінності між стилістикою канцелярії та стилістикою академічного дослідження, між стилістикою газетярства і стилістикою живого слова, яке ллється через засоби масової інформації.

Певною мірою цей розподіл відповідає диференціації в старих підручниках "мови уривчастої" та "мови плавної"'.

Хочеться застерегти читачів від однієї поширеної помилки, яку часто допускають. Йдеться про виділення в статусі особливого стилю т. зв. стилю художньої літератури. При цьому художність розуміється як суто формальна прикраса мови тропами та фігурами. Насправді ж письменник лише в старовинні часи був пов'язаний якоюсь стильовою системою, і то лише в рамках одного твору (наприклад, "високий", "середній" та "низький" стилі класицизму). Розкріпачення індивідуальної манери письменника, ускладнення структури художнього тексту, яка дедалі частіше включає в себе не лише "голос автора", але й голоси персонажів, поліфонічність сучасної літератури роблять поняття "стиль художньої літератури" достатньо беззмістовним. Адже письменник, мов живописець з палітри, бере з багатства загальнонаціональної мови (та й з інших мов) ті кольори, які йому потрібні для вирішення художніх задач. У письменника треба вчитися саме вмінню виробляти власний, індивідуальний стиль, і водночас використовувати "чужу" стилістику. Однак треба уникати безпринципної мішанини стилів, еклектики. Наприклад, змішування своєї і чужої мови здавна визначено іронічною назвою "макаронічний стиль" (від італ. слова "тасспегопі" — макарони; страва, в яку прийнято додавати різні домішки). Наш сумнозвісний "суржик" — безпринципне змішування української та російської мов — типовий макаронічний стиль; до нього ж слід віднести т. зв. язичіє — суміш церковнослов'янської мови з елементами живих польської, російської, української мов, що колись культивувалося в західноукраїнських землях.

¹Львов Л. Злементарньїй курс теорин словесности. — Одесса, 1914. — С.48-49.

Урешті-решт важливо не пристосовуватися до якоїсь стильової системи чи систем, а вміло їх використовувати. Індивідуальність оратора — ось що має бути головним.

Базові поняття:

стиль оратора: усно-розмовний, книжно-писемний, індивідуальний, макаронічний;

літературна норма, культура мови оратора, мовні помилки: тавтологія, плеоназм;

фоніка, алітерація, асонанс;

лексика:

1) автологічна лексика: а)нейтральпі слова; б)слова з підвищеною експресивністю: просторіччя, канцеляризми, діалектизми, жаргонізми, вульгаризми, неологізми, архаїзми, варваризми, соле-

цизми;

2) тропи: порівняння, епітет, метафора, уособлення, персоніфікація, алегорія, символ, метонімія, синекдоха, гіпербола, літота, перифраз, евфемізм, амфіболія;

синтаксис (фігури): а)синтаксичні (полісендитон, асиндетон, зевгма, синтаксичний паралелізм, хіазм, симплока), б)стилістичні (риторичний вигук, риторичне звертання, риторичне питання, антитеза, іронія, каламбур, парадокс, еліпс, апасіо-пеза, паралепсис, алюзія, ремінісценція, аномінація, градація).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Стилістичний рівень тексту	\|	ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.