• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Стиль ораторського твору

Поняття "стиль" (від лат. "зіуіш" — стрижень для письма) означає спосіб викладу своїх думок. Ще в античності помітили, що один пише легко й вільно, а інші — невправно, з труднощами; тоді й виникли поняття "легкого стилю" й "важкого стилю" (ма­лося на увазі, хто як вміє писати). Потім це поняття стало зага­льним визначенням ораторської вправності.

Сучасна філологія надзвичайно ускладнила поняття стилю. Достатньо сказати, що немає згоди між мовознавцями та літера­турознавцями в тому, як розуміти стиль. Не бажаючи занурюва­ти читачів у теоретичні дискусії, ми подаємо найпростіші й най-загальніші настанови, які покликані допомогти оратору-початків-цю дотриматися певної єдності в стилістиці тексту, навчитися оперувати різними стилями мови.

Основна ідея, яку треба засвоїти, — стильові принципи та системи не є чимось мертвим і застиглим. Вони функціо­нальні: залежно від свого завдання оратор може використати принципи одного чи іншого стилю, або й скомбінувати їх у своє­му тексті. Так само він може уникати певної стилістики, якщо вона небажана. Наприклад, виступаючи в студентській аудито­рії, оратор дотримується нейтрального, книжного, сухуватого сти­лю. Але коли він бачить, що слухачі стомилися, він намагається розважити аудиторію, пожартувати, або, навпаки, вдатися до гнів­них інвектив проти тих, хто не дозрів до сприйняття його висту­пу. А ось вживання просторіччя чи вульгаризмів в академічній аудиторії зовсім небажане. Слід розрізняти усно-розмовний стиль та писемно-книжний.

Очевидно, що до усно-розмовного належать ті мовні явища, які ми спостерігаємо в побуті, але це не означає, що усно-розмов­ний стиль будується на вульгаризмах, табуйованій лексиці або діалектизмах. Слід розуміти його як літературно-розмовний стиль, що базується на літературній нормі.

Писемно-книжний стиль — це стиль наукових досліджень та лекцій, ділових паперів, журналістики, радіо і телебачення. Він також ґрунтується на літературній нормі. Проте є певні і очеви­дні відмінності між стилістикою канцелярії та стилістикою ака­демічного дослідження, між стилістикою газетярства і стилісти­кою живого слова, яке ллється через засоби масової інформації.

Певною мірою цей розподіл відповідає диференціації в ста­рих підручниках "мови уривчастої" та "мови плавної"'.

Хочеться застерегти читачів від однієї поширеної помилки, яку часто допускають. Йдеться про виділення в статусі особли­вого стилю т. зв. стилю художньої літератури. При цьому худо­жність розуміється як суто формальна прикраса мови тропами та фігурами. Насправді ж письменник лише в старовинні часи був пов'язаний якоюсь стильовою системою, і то лише в рамках одного твору (наприклад, "високий", "середній" та "низький" стилі класицизму). Розкріпачення індивідуальної манери письменника, ускладнення структури художнього тексту, яка дедалі частіше включає в себе не лише "голос авто­ра", але й голоси персонажів, поліфонічність сучасної літерату­ри роблять поняття "стиль художньої літератури" достатньо беззмістовним. Адже письменник, мов живописець з палітри, бере з багатства загальнонаціональної мови (та й з інших мов) ті кольори, які йому потрібні для вирішення художніх задач. У письменника треба вчитися саме вмінню виробляти власний, індивідуальний стиль, і водночас використовувати "чужу" стилістику. Однак треба уникати безпринципної мішанини стилів, еклектики. Наприклад, змішування своєї і чужої мови здавна визначено іронічною назвою "макаронічний стиль" (від італ. слова "тасспегопі" — макарони; страва, в яку прийнято додавати різні домішки). Наш сумнозвісний "суржик" — без­принципне змішування української та російської мов — типовий макаронічний стиль; до нього ж слід віднести т. зв. язичіє — суміш церковнослов'янської мови з елементами живих польсь­кої, російської, української мов, що колись культивувалося в західноукраїнських землях.

¹Львов Л. Злементарньїй курс теорин словесности. — Одесса, 1914. — С.48-49.

Урешті-решт важливо не пристосовуватися до якоїсь стильо­вої системи чи систем, а вміло їх використовувати. Індивідуаль­ність оратора — ось що має бути головним.

Базові поняття:

стиль оратора: усно-розмовний, книжно-писемний, індивідуа­льний, макаронічний;

літературна норма, культура мови оратора, мовні помилки: тавтологія, плеоназм;

фоніка, алітерація, асонанс;

лексика:

1) автологічна лексика: а)нейтральпі слова; б)слова з підвище­ною експресивністю: просторіччя, канцеляризми, діалектизми, жаргонізми, вульгаризми, неологізми, архаїзми, варваризми, соле-

цизми;

2) тропи: порівняння, епітет, метафора, уособлення, персоні­фікація, алегорія, символ, метонімія, синекдоха, гіпербола, літота, перифраз, евфемізм, амфіболія;

синтаксис (фігури): а)синтаксичні (полісендитон, асин­детон, зевгма, синтаксичний паралелізм, хіазм, симплока), б)стилістичні (риторичний вигук, риторичне звертання, ритори­чне питання, антитеза, іронія, каламбур, парадокс, еліпс, апасіо-пеза, паралепсис, алюзія, ремінісценція, аномінація, градація).

Переглядів: 1778