ВИСНОВКИ

У магістерській роботі здійснено системний аналіз феномена гри у філософсько-антропологічного вимірі, осмислено сутність і значення феномену гри для сучасності.

Мета та завдання дослідження дозволили обґрунтувати такі висновки.

Гра є обов'язковим елементом людської життєдіяльності як спосіб поєднання природного і духовного, дискретного і безперервного начал і гра, таким чином, виступає як основа соціального гомеостазу, одна з фундаментальних його характеристик. Гра присутня у різних сферах людської діяльності і виявляється необхідною передумовою гармонійного життя. Кожен стан індивідуума і суспільної системи в цілому може бути розглянутий як їх стан в ігровій взаємодії. Гра володіє високою самоцінністю і самодостатністю для суб'єкта. Вона є універсальним способом реалізації людського потенціалу. Гра є модус буття в момент невизначеності, розладу ситуації, спосіб підтримки соціальної системи в стані працездатності. Гра, як гармонія раціональних і ірраціональних начал життя, рятує від остаточності, від невідворотності життєвої ситуації. Гра утримує буття суб'єкта в рамках можливого, не дає відбутися остаточній десоціалізації та відходу в небуття. Гра одним своїм боком звернена до дійсності, а іншим – до умовного, ситуативного світу. У періоди переходу суспільства від одного світогляду до іншого, виникає стан хаотичної невизначеності гри; який саме буде остаточний результат, визначаються в грі позитивні і негативні сили, свідомі і несвідомі, можливості і дійсності. Гра, як потенція буття, виражає проміжне, нестійке становище самої людини з одного боку, а з іншого боку – сама наявність гри свідчить про зворотності процесів, що відбуваються в соціокультурній сфері.

Людина постійно прагне грати за саму себе, долаючи невизначеність і самовизначається суб'єктом хоча б для самої себе в момент гри. Гра є найважливіший спосіб буття, є єдність визначеності і невизначеності, випадковості і необхідності, стихійності і свідомості.

Філософію можна розглядати як продукт постійного конфлікту інтерпретацій, або їх гри, а постмодерністська філософія цілком знаходиться під владою ігрової стихії, оскільки порушила чимало дотепер існуючих заборон і табу, звільнивши місце для розгортання філософського ігрового дійства. Сама інтерпретація філософських смислів постмодерну одночасно є їх граїзацією.

Антропологія гри покликана і здатна виявити зазначені тенденції і розкрити їх екзистенційні витоки, вона посідає певну інтегральну позицію в царині теорії ігрових практик. Та чи інша міра присутності гри у структурі соціокомунікативної діяльності відображає те, які саме форми активності готова обирати людина, щоб ставати і бути самою собою, яким чином вона ідентифікує себе і наскільки здатна змінюватися. Саме філософсько-антропологічний ракурс осягнення гри, на відміну від інших підходів, дає можливість не тільки вибудовувати дескрипцію наявних форм гри, але й здійснювати діагностику і прогнозування ігрових феноменів сучасної культури.

Онтологічна невизначеність, тяжіння до децентрації, відмова від вищих дискурсів на користь малих оповідей, актуалізація іманентності як провідної характеристики постмодерну доводить його здатність генералізувати ігрові побудови. Наявність ігрової суті у таких провідних характеристик постмодерну як віртуальність (володіє ігровою природою і підтримує ігровий контекст), симулякр (є ігровим втіленням скепсису та іронії щодо будь-якої реальності) та поліонтологічність (не передбачає будь-якої константної реальності і проголошує множинну реальність, маніфестуючи граїзацію смислів, фрагментарність, дискретність, серійність) доводить неабияку актуальність феномену гри і його незаперечне домінування на постмодерністських обширах.

Отже, гра як прагнення до мудрості є вільна, духовна діяльність. Спостерігаючи сучасної людини і ігрові ситуації, логічно сказати, наскільки вкорінене в особистість прагнення грати. Людина продовжує грати, навіть перебуваючи в найтяжких матеріальних умовах, грає наперекір логіці життя, кидаючи виклик самій долі і нагоді. Гра є родова ознака людини, вона грає постійно протягом усього життя, грає свідомо чи під впливом зовнішніх по відношенню до нього обставин, грає самозабутньо, ніколи не насичуючись грою. Закінчивши одну гру, він вступає в наступну. Гра спрямована в майбутнє, вона реалізує творчі потенції суб'єкта. Духовність ігрового акта пов'язується з духовними здібностями людини як носія унікального мікрокосмосу, його ідеального граючого «Я». Нав'язана гра часто настільки відокремлюється від природи людини, що перетворюється на примітивну механічну дію, позбавлену цілісності і краси. У грі людина виявляє власну унікальність, гра виступає як зразок, норма буття людини, як сфера зразків конструктивного відтворення світу. Людина, звичайно, являє собою зосередження можливостей, але творити саму себе безпосередньо не в змозі. Повноцінна людська гра і є відкриття вічності, і навпаки, безглузда гра значно звужує людські можливості, несе моменти фальші і несвободи. Мета життя не перебуває у перетворенні його тільки у гру, а гра не може стати підставою всього людського буття, а становить окрему форму буття, яка зберігає культурний досвід людини. Гра виступає як потужний генератор емоцій, як свого роду джерело необхідних для життя потрясінь душі і не тільки тому, що справжні емоції знаходяться біля витоків творчих поривань людини, спонукаючи розум до нових починань, а волю - до наполегливості та зосередженості в досягненні мети. У грі людина творить саму себе як цілісність, проявляє себе в повноті свого «Я», розкриває себе як мудрість. Однак вона не повинна пов’язнути в бутті гри, вfн повинен завжди залишати за собою право, можливість повернення в точку вибору. У цьому, в принципі, і складається прояв мудрого початку в грі. Абсолютність гри проявляється в її прагненні бути гранично справедливо. і ізотропною щодо свіх суб'єктів у ній. Тому в якості обов'язкового елемента в грі виступає позиція ігрового рівності, що передбачає не повний збіг духовних сутностей граючих, не їхну абстрактну тотожність, оскільки, на нашу думку, не існує повної всеосяжної рівності. Більше того, людина не тільки грає в нав'язані їй соціальні ігри, а виявляється здатною формувати відповідний для її «Я» ігровий космос, прийнятий своїм соціокультурним виглядом в різноманітті варіантів життєвого сценарію. Отже, гра людини виступає і як негативна, і як позитивна по відношенню до неї самого сила. Якщо в грі людина «повертається» до своїх сутнісних сил, то така гра, безумовно, позитивна в плані примноження її особистого буття. У скарзі суб'єкт досягає повноти самореалізації, духовного становлення. Людський світ без гри реалізуватися не може, так як гра постійно обурює соціум, створює нові комбінації, ролі, стратегії, реалізуючи багатовимірність, мозаїчність людини. У грі людина не тільки ховається, а й розкривається; граюча людина для самої себе багато в чому впорядкована і прогнозована, хоча, поза всяким сумнівом, в грі завжди присутні елементи випадковості, що роблять її непередбачуваною, неповторною і привабливою для повторення. Гра завжди є якоюсь певною умовністю, але ця умовність є достатньо прозорою. Це допущення призводить до значних втрат, коли індивід гру приймає за дійсність і, навпаки, коли дійсність починає повністю програватися і відтворюватися. Гра – особлива міра перетворення сутності «Я» в явище і навпаки. Гра – специфічний вимір характеру «зняття» явища, віртуалізації початково феномену. А оскільки існують різні рівні глибини сутності, то в грі слід розрізняти її внутрішні і поверхневі шари прояву онтологічного і трансцендентального (гносеологічного). Сама граюча людина залежить від досягнутого рівня ігрової культури суспільства. В цілому ж при переході від традиційного суспільства до посттрадиційного суспільства посилюється штучність ігрових проявів.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Висновки до третього розділу	\|	РОЗДІЛ 1

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.