Закон: поняття і ознаки

У більшості сучасних демократичних державах основним джерелом права є закон. Під останнім слід розуміти нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий за особливою процедурою вищим представницьким органом державної влади або безпосередньо народом, який регулює найважливіші ділянки суспільних відносин. Тут і далі маємо на увазі закон саме як парламентський акт або рішення, схвалене в ході всенародного голосування, а не як нормативні акти, прийняті іншими органами, котрі за силою прирівнюються до закону (делеговане законодавство).

У країнах, де права людини поважаються, ставляться підвищені вимоги до змісту закону, який має бути правовим. Останнє зараз означає, в першу чергу, те, що закон своїми положеннями не порушує міжнародно-правових стандартів в галузі прав людини.

Закон відрізняється від інших джерел права такими специфічними ознаками:

1) цей правовий акт завжди є нормативним, тобто містить норми права, тоді як, наприклад, підзаконні акти можуть бути і нормативними, і індивідуальними. Закон в силу своєї природи поширюється на невизначену кількість суб'єктів та підлягає застосуванню невизначену кількість разів. Разом з тим, закон може поширюватися не на всю територію країни, а лише на окрему частину. Наприклад, законом може бути створено спеціальну економічну зону в межах певної адміністративно-територіальній одиниці.

2) закон є наслідком правотворчої діяльності парламенту або приймається через референдум. У монархічних формах правління такі повноваження може мати й глава держави-монарх. Навіть демократичні держави передбачають можливість так званого "делегованого законодавства", тобто права для урядів приймати акти із силою закону;

3) закон приймається лише в особливому порядку, який називається законодавчим процесом (процедурою). Сама така процедура закріплюється на рівні закону, її порушення є підставою для нечинності даного закону. В Україні, правда процес законотворення на рівні закону врегульований лише частково - положеннями Конституції України;

4) закон регулює не будь-які, а лише найважливіші суспільні відносини з танки зору, звичайно, самого суспільства і держави. Такий стан речей має місце у більшості країн. Разом з тим, не можна не погодитися з українським дослідником Г.Дуткою, котрий стверджує, що сама категорія "найбільш важливі суспільні відносини" має оціночний характер, оскільки до цього часу критеріїв "найбільш важливих суспільних відносин" не вироблено. Складність вирішення цієї проблеми полягає в тому, на думку вказаного вченого, що суспільні відносини дуже динамічні, вони змінюються відповідно до змін економічної, політичної, соціальної ситуації. Отже, піддається зміні і ступінь їх важливості. Відомі випадки, коли законом регулювались менш важливі суспільні відносини, ніж постановами уряду і указами Президента, чи навпаки - закон і постанова уряду регулювали суміжні суспільні відносини, однакові за своєю значимістю. Наприклад, Закони України "Про насіння", "Про карантин рослин", "Про племінне тваринництво", "Про пестициди і агрохімікати" і Указ Президента "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України". Більш того, досвід законотворчості показав, що поняття важливості і суттєвості суспільних відносин має досить умовний характер. Врешті-решт, ступінь важливості визначається самим законодавцем, за яким останнє слово.

Відзначимо, що в Україні відповідно до ст.92 Конституції України виключно законами України визначаються, наприклад, засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної

168

Загальна теорія держави і права

Глава 20. Правотворчість і форми (джерела) права

169

відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання підзаконними нормативно-правовими актами.

5)^9ШШ!^лає вищу юридичну силу порівняно з іншими джерелами права. Це означає, що в разі невідповідності останніх закону вони можуть визнаватися недійсними. В Україні механізм забезпечення верховенства закону має складається з двох складових: а) конституційного правосуддя, котре передбачає, що Конституційний суд вправі розглянути закони та інші нормативно-правові акти вищого рівня на предмет їх відповідності повністю чи в частині Конституції України; б) суди загальної юрисдикції та господарські суди, які вправі розглянути справу про невідповідність нормативно-правових актів закону. В разі визнання таких актів неконституційними чи незаконними, вони визнаються нечинними.

6) закон є базовим елементом правової системи, дороговказом для інших суб^єктів правотворчої діяльності. На основі законів здійснюється правотворча діяльність органів управління, на основі них здійснюється діяльність усіх юридичних установ.

Визначити місце закону в системі джерел права тої чи іншої країни інколи буває складно, бо декларативне проголошення "верховенства закону" може бути далеким від реалій. У такому випадку, на думку французького компаративіста Р. Давида, необхідно відповісти на такі три запитання:

1) хто є законодавцем і хто ще вправі видавати закони?

2) які закони приймаються суб'єктами законотворчості і в яких сферах?

3) в якій мірі верховенство закону здійснюється насправді? Чи не викривляються наміри законодавця внаслідок тлумачення закону?

Розрізняють кілька видів законів: конституції (основні закони), конституційні^ закони (вносять зміни до конституцій, приймаються за ускладненою процедурою) і звичайні закони.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття форми (джерела) права	\|	Підзаконні акти

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.