• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Волюнтативна

ЕТИЧНА

ПЛАН

ПЛАН

Державний борг та його види

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту (що включає матеріальне забезпечення громадян у визначених законом випадках) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також за рахунок бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Примітка: зростання видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення (без урахування видатків на покриття дефіциту коштів Пенсійного фонду для виплати пенсій) у звітному періоді проти аналогічного минулорічного періоду за зведеним бюджетом на 14,6відсотка до 56751,5 млн. грн., за державним бюджетом – на 8,1 відсотка до 29815,7 млн. гривень;

16. Пенсійне забезпечення громадян в Україні. Пенсійний фонд. Основні завдання його діяльності та функції.

Досить помітна роль у будь-якій державі належить пенсійному за­безпеченню. Гарантом пенсійного забезпечення в Україні є держава -головна складова системи соціального захисту населення. Реалізацію державної політики у сфері пенсійного забезпечення здійснюють Міністерство праці та соціальної політики України і Міністерство фінансів України. Управління фінансовими ресурсами пенсійного за­безпечення здійснює Пенсійний фонд України.

Пенсійне забезпечення здійснюється через виплату пенсій, надба­вок і підвищення до пенсій, компенсаційних виплат, додаткових ви­плат непрацездатним громадянам похилого віку, інвалідам, особам, що втратили годувальника. Формування коштів на реалізацію Дер­жавної пенсійної програми забезпечується за рахунок таких надход­жень:

- обов´язкових внесків суб´єктів господарювання;

- обов´язкових внесків громадян;

- додаткових і обов´язкових зборів;

- коштів Державного бюджету;

- інших надходжень.

Згідно із Законом «Про загальнообов´язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV система пенсійного за­безпечення в Україні складається із трьох рівнів.

Перший рівень — солідарна система загальнообов´язкового дер­жавного пенсійного страхування (солідарна система), що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій, надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду.

Другий рівень — накопичувальна система загальнообов´язкового державного пенсійного страхування (накопичувальна система пенсій­ного страхування), що базується на засадах нагромадження коштів за­страхованих осіб у Накопичувальному фонді та здійснення фінансу­вання витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат.

Третій рівень — система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об´єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, які передбачає законодавство про недержавне пенсійне забезпечення.

Перший і другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять загальнообов´язкове державне пенсійне страхування. Дру­гий і третій рівні пенсійного забезпечення становлять систему нако­пичувального пенсійного забезпечення.

Суб´єктами солідарної системи виступають:

- застраховані особи, а в окремих випадках — члени їх сімей та інші особи;

- страхувальники;

- Пенсійний фонд;

- уповноважений банк;

- підприємства, установи, організації, що здійснюють виплату і доставку пенсій.

Суб´єктами системи накопичувального пенсійного забезпечення виступають:

- особи, від імені та на користь яких здійснюється накопичення та інвестування коштів;

- підприємства, установи, організації та фізичні особи, що здій­снюють перерахування внесків до системи накопичувального пен­сійного забезпечення;

- Накопичувальний фонд;

- недержавні пенсійні фонди;

- юридичні особи, які здійснюють адміністративне управління Накопичувальним фондом і недержавними пенсійними фондами та Управління їхніми пенсійними активами;

- зберігач;

- страхові організації.

За рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призна­чаються такі пенсійні виплати:

- пенсія за віком;

- пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у то­му числі каліцтва, не пов´язаного з роботою, інвалідності з дитинства);

- пенсія у зв´язку із втратою годувальника.

За рахунок коштів Накопичувального фонду, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснюються такі пенсійні виплати:

- довічна пенсія із встановленим періодом;

- довічна обумовлена пенсія;

- довічна пенсія подружжя;

- одноразова виплата.

Мінімальна пенсія – це державна соціальна гарантія. Порядок виплати і розмір мінімальної пенсії в Україні регулюється Законом № 1058-IV від 09.08.2003 "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Цей закон поширюється на тих громадян, хто платять внески до Пенсійного фонду, або за кого внески платять працедавці. Мінімальна пенсія в Україніналежить тим, хто вийшов на пенсію за віком, а також у зв'язку з втратою годувальника на одного утриманця. Мінімальний розмір пенсії за віком нараховується за наявності необхідного страхового стажу. Необхідний страховий стаж для чоловіків складає 25 років, а для жінок - 20 років. Мінімальна пенсія за віком встановлюється у розмірі одного прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність, за наявності необхідного страхового стажу.

За кожен рік страхового стажу понад встановлений необхідний мінімум розмір мінімальної пенсії в Українізбільшується на один відсоток. Тобто, за кожен рік стажу понад норму передбачена доплата в один відсоток від фактичного розміру пенсії, яка вже була нарахована з урахуванням стажу і заробітку. Але ця сума не повинна перевищувати одного відсотка від мінімальної пенсії. Якщо ж страховий стаж не досягає необхідного мінімуму, то розмір пенсії встановлюється пропорційно наявному страховому стажу.

17. Система освіти в Україні. Джерела фінансування освіти.

Освіта — суспільне явище, яке впливає на всі сфери економічного життя суспільства та є вагомим елементом на шляху досягнення високих темпів економічного зростання і добробуту суспільства. Ця сфера займається формуванням знань і вмінь підростаючого покоління, його вихованням підготовки кадрів.

Головними джерелами фінансування витрат на освіту є:

— кошти державного та місцевого бюджетів;

— кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій, фондів;

— спонсорські та доброчинні внески і пожертвування;

— кошти галузей народного господарства, плата за додаткові освітні послуги та інші послуги, що надаються закладами освіти.

Фінансування освіти за рахунок вказаних джерел здійснюється наступними методами:

— кошторисне фінансування закладів освіти;

— бюджетне фінансування закладів освіти на основі показника вартості навчання одного учня (студента);

— індивідуальна оплата навчання за рахунок власних доходів, грошових коштів юридичних осіб;

— спеціальні кредити для здобуття освіти;

— отримання спонсорських і доброчинних внесків та пожертвувань;

— отримання додаткових доходів від різноманітних послуг неосвітнього характеру.

Система освіти і принципи державної політики у галузі освіти визначені у Законі України "Про освіту** від 23 травня 1991 р.

Видатки на освіту здійснюються за такими групами закладів і заходів:

— дошкільна освіта;

— загальна середня освіта (загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, вечірні змінні школи);

— заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги і реабілітації (загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки);

— позашкільна освіта;

— професійно-технічна освіта;

— вища освіта;

— післядипломна освіта;

— інші заклади та заходи у галузі освіти (методична робота, придбання підручників).

Принципи державної політики у галузі освіти:

— доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

— рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей;

— гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

— органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

— незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

Вища та післядипломна освіта фінансуються відповідно до суспільних і індивідуальних потреб. Суспільні потреби забезпечуються за допомогою державного замовлення з виділенням відповідних бюджетних асигнувань, які розподіляються на конкурсних засадах.

Розмір витрат на утримання шкіл визначається кошторисом доходів і видатків. Вихідною базою для визначення розміру асигнувань за основними статтями кошторису школи є кількість учнів і класів, яку відображають у кошторисі на дві дати: 1 січня та 1 вересня планового року. На основі цього розраховують кількість педагогічних ставок у школі за трьома показниками: кількість класів, кількість навчальних занять, норми навчального навантаження учителів на тиждень. Після цього розраховують витрати за економічними категоріями.

Фінансування середньої освіти в Україні здійснюється за рахунок коштів, які виділяються відповідно до нормативів нарахування на одного учня, але наявний дисбаланс між обсягом завдань, які визначаються державою перед освітою, та обсягами фінансового забезпечення цих завдань. З одного боку, г. тенденція до зростання обсягів навчального матеріалу і тривалості освітньої діяльності, а з іншого — наявне скорочення надходжень фінансових ресурсів на фінансування освіти. На сьогодні коштів, які виділяються державою для надання освітніх послуг на кожну територію, не вистачає на покриття базових статей витрат: заробітну плату, нарахування на заробітну плату, плату за енергоносії. Дефіцит бюджетних коштів, які виділяються щороку на середню загальну освіту в містах України, за останні три роки становить у різних регіонах 10— 20%.

Розрахунковий показник обсягу видатків на освіту визначається залежно від загального обсягу ресурсів місцевих бюджетів на освіту, фінансового нормативу бюджетної забезпеченості одного учня та приведеного контингенту учнів різних типів загальноосвітніх навчальних закладів станом на 5 вересня року, що передував поточному бюджетному періоду.

Школи-інтернати — це навчально-виховні заклади, які надають допомогу у навчанні і вихованні дітей сім'ям, які не мають для цього належних умов.

Згідно з бюджетною класифікацією виокремлюють такі типи шкіл-інтернатів:

— загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні санаторні школи-інтернати;

— загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків;

— дитячі будинки;

— спеціалізовані загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами фізичного чи розумового розвитку;

— загальноосвітні школи соціальної реабілітації.

Фінансово-господарська діяльність загальноосвітньої школи-інтернату здійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків, які за більшістю статей цього ж кошторису плануються так само, як і в загальноосвітній школі. Особливості полягають у штаті (передбачається вихователь, лікарі, працівники кухні) та у більших витратах на закупівлю меблів.

Дошкільна освіта є обов'язковою первинною складовою системи безперервної освіти в Україні.

До системи дошкільної освіти належать:

— дошкільні навчальні заклади;

— наукові і методичні установи;

— органи управління освітою;

— освіта та виховання в сім'ї.

Джерелами фінансування дошкільного закладу є кошти:

— засновника (власника);

— відповідних бюджетів;

— батьків або осіб, які їх замінюють;

— добровільні пожертвування та цільові внески фізичних і юридичних осіб;

— інші кошти, не заборонені законодавством України.

Рівень витрат на підготовку кадрів залежить від стану економічного розвитку країни і потреби галузей економіки у спеціалістах. Розміри бюджетних призначень на підготовку фахівців з вищою освітою, а також підготовку наукових і науково-педагогічних працівників через аспірантуру і докторантуру визначаються у законі про державний бюджет

В Україні діють такі види вищих закладів освіти III—IV рівнів акредитації:

— університет — багатопрофільний вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за широким спектром природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-природничими програмами всіх рівнів, має розвинену інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств та установ;

— академія — вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності;

— інститут — вищий навчальний заклад або підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури та мистецтва.

До вищих навчальних закладів І НІ рівнів акредитації належать:

— коледж — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох споріднених) напрямів підготовки чи спеціальностей;

— технікум — вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста.

Джерела фінансування витрат на підготовку кадрів є кошти державних і місцевих бюджетів, галузевих міністерств, відомств, організацій. Платні послуги у вищих навчальних закладах впроваджені на підставі Закону України "Про освіту". Вищі навчальні заклади самостійно використовують бюджетні та позабюджетні кошти відповідно до кошторису доходів і витрат.

Для планування видатків вищі навчальні заклади розраховують кількість студентів та аспірантів, а відповідно до цього і розраховують професорсько-викладацький склад.

Розмір плати за той чи інший вид послуги визначається на підставі її ціни. Базою для визначення ціни послуги є розрахунок валових витрат, пов'язаних з наданням послуги на підставі укладеного договору.

Штатні розписи державних та комунальних дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування і типу вста­новлюються відповідним органом управління освітою на основі Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів.

Педагогічне навантаження педагогічного працівника дошкільного навчального закладу на тиждень становить:

- вихователя групи загального типу — 30 год;

- вихователя групи компенсуючого типу — 25 год;

- соціального педагога — 40 год;

- практичного психолога — 40 год;

- музичного керівника — 24 год;

- вихователя-методиста — 36 год.

Оплата праці педагогічних працівників, спеціалістів, обслуговуючого персоналу та інших працівників дошкільних навчальних закладів (код 1110) здійснюється згідно з Кодексом законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.

У фінансуванні дошкільних установ існують певні особливості. Планування фонду зарплати здійснюється за спрощеною методикою: кількість робочих місць помножується на середню ставку зарплати. Кількість місць вихователів і їхніх помічників установлюється по нормативах на одну групу. Норматив залежить від тривалості перебування дітей в установі: більш розповсюджене – 12-ти годинне перебування дітей, по якому норматив включає 2 вихователя + 2 помічники. Кількість робочих місць допоміжного персоналу встановлюється по типових штатних розкладах, виходячи з чисельності дітей у дитячій установі.

Основною особливістю планування фонду зарплати є виділення засобів на заміщення працівників, що знаходяться у відпустці. Сума цих витрат планується шляхом множення загальної кількості днів відпустки даного робочого місця на середньоденну зарплату.

Часткова оплата витрат у дитячих дошкільних установах здійснюється також за рахунок батьків.

Загальною особливістю для шкіл-інтернатів і дитячих дошкільних установ є встановлення часткового покриття витрат за рахунок оплати батьків. Ця оплата зараховується не на рахунки даних установ, а до бюджету. Вся сума витрат за кошторисом фінансується з бюджету.

Утримання та розвиток матеріальної бази дошкільних навчальних закладів у межах Типового переліку обов'язкового обладнання фінансується за рахунок коштів засновників.

Основним напрямком витрат по школі єфонд зарплати, що складається з 3 елементів:

ºпедагогічного персоналу;

ºадміністративно-управлінського персоналу;

º обслуговуючого персоналу.

Фонд зарплати вчителів планується в розрізі 3 вищезгаданих систем зарплати. Планування фонду оплати педагогічного навантаження здійснюється на підставі 2 показників:

ºкількості педагогічних ставок;

ºсередньої ставки зарплати.

Педагогічна ставка – це умовна розрахункова ставка, що відповідає нормативові педагогічного навантаження. Кількість педагогічних ставок розраховується по кожній групі класів шляхом загальної кількості годин педагогічного навантаження по даній групі на норматив навантаження. Загальна кількість годин зафіксована в тарифікаційному списку і визначається, виходячи з кількості класів у кожній групі й обсягу годин за планом. Крім того, враховується розподіл класів на групи по окремих предметах – праця, фізкультура, іноземна мова.

Середня ставка зарплати визначається шляхом розподілу суми оплати навчальних годин (з тарифікаційного списку) на кількість педагогічних ставок по даній групі класів.

Розрахунок річного фонду зарплати проводиться в розрізі періодів – за січень – серпень і вересень – грудень. Це пов’язано з тим, що з початком кожного навчального року, як правило, змінюється кількість класів у кожній навчальній групі. У січні-серпні кількість педагогічних ставок визначена положенням на 1 січня і на 8 місяців (у сільських школах на 8,5 місяців). За вересень-грудень кількість педагогічних ставок на 1 вересня збільшується на середню ставку зарплати положенням на 1 січня і на 4 (3,5) місяці.

Фонд зарплати на перевірку зошитів планується в розрізі груп класів шляхом помноження середньорічної кількості класів у даній групі на середні витрати по перевірці зошитів на один клас. Середні витрати визначаються розподілом суми доплат за перевірку зошитів по тарифікаційному списку на кількість класів на 1 січня.

Додаткові доплати плануються в розрізі кожного виду доплат шляхом множення відповідних показників по встановленому нормативові доплат:

ºза класне керівництво – середньорічна чисельність класів, помножена на норматив доплат;

ºза керівництво кабінетами – кількість кабінетів на норматив доплат;

ºза проведення позакласної фізкультурної роботи – у залежності від чисельності класів у школі.

Фонд зарплати адміністративно-управлінського персоналу:

ºдиректор;

ºзаступники;

ºорганізатори масової роботи.

Кількість місць заступників і організаторів залежить від кількості класів у школі, а ставка зарплати директори і його заступників – від кількості учнів у школі. Планування фонду заробітної плати визначається шляхом помноження кількості посад на ставку зарплати.

Фонд зарплати обслуговуючого персоналу планується шляхом помноження кількості місць на ставку зарплати. Кількість робочих місць визначається по встановлених нормативах. Наприклад, кількість прибиральниць установлюється по нормативах площі школи на 1 прибиральницю.

Вихідною основою для визначення розміру витрат за основними кодами кошторису школи є кількість учнів і класів. Оскільки бюджетний рік не збігається з навчальним, середньорічні показники кількості учнів і класів розраховуються за такою формулою (вона використовується для підрахунку контингенту в усіх видах освітніх закладів):

К=К₁*8:12+К₂*4:12,

де К — середня кількість учнів (класів);

К₁ — кількість учнів (класів) на початок календарного року;

К₂ — кількість учнів (класів) на початок навчального року (на 1 вересня).

Кількість учнів на 1 січня планового року приймається на рівні контингенту на 1 вересня поточного року. Водночас кількість учнів на 1 вересня планового року визначається на основі плану прийому. Граничне наповнення для I—IX класів становило донедавна 30, а для X—XI класів — 35 осіб. Кількість обов'язкових годин навчання учнів на тиждень становить: для I—IV класів — 24 год, для V—IX — 36, а для X—XI — 32 год. Норма навчального навантаження вчителя на тиждень ста­новила донедавна для І—IV класів — 20 год, для V—XI —18 год, нині — для всіх класів — 18 год.

Кількість педагогічних ставок за певною групою класів (К) у середніх школах визначається за формулою

К=К_г:Н_г

де К_г—загальна кількість годин навчальних занять за тиждень за планом;

Н_г — норма навчального навантаження вчителя на тиждень. Відповідно, місячна заробітна плата вчителя за навчальні години (ОН_г) розраховується за формулою

ОН_г=С*К_г:Н_г,

де С — встановлена тарифна ставка з урахуванням підвищень;

К — фактична кількість годин роботи вчителя на тиждень;

Н_г— норма навчального навантаження вчителя на тиждень.

До вищих навчальних закладів (ВНЗ) в Україні належать заклади освіти І—II рівнів акредитації (коледжі, технікуми, училища), а також заклади освіти ІІІ—IV рівнів акредитації (університети, академії, інститути). Джерелами фінансування ВНЗ згідно із Законом України "Про вищу освіту" є кошти державного та місцевого бюджетів, галузевих міністерств, відомств, організацій, кошти фізичних та юридичних осіб. Аналіз Міністерства освіти і науки структури доходів ВНЗ показує, що в них висока частка позабюджетних фондів, тому поставлено завдання зменшити її до 49 %.

Розмір плати за весь період навчання або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між ВНЗ та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання, і не може змінюватися протягом усього строку навчання.

Для визначення витрат на утримання ВНЗ III—IV рівнів акредитації розраховують середньорічний контингент студентів та аспірантів за формами навчання. Причому при перерахуванні кількості студентів заочної форми навчання використовують коефіцієнт 0,25, а при перерахуванні кількості студентів вечірньої форми навчання — коефіцієнт 0,5 (стосовно стаціонару).

Фонд заробітної плати ВНЗ (код 1111) планується за такими групами персоналу: професорсько-викладацький склад, навчально-допоміжний персонал, адміністративно-господарський персонал.

Основними виробничими показниками ВНЗ І—IV рівнів акредитації є кількість студентів і груп різних форм навчання, що розраховуються як середньорічні.

Як правило, одна ставка викладача встановлюється на 10— 15 студентів стаціонару. Кількість груп визначають на основі кількості учнів та студентів і норм наповнення груп. Для денної форми навчання наповненість груп становить 20—30, а для заочних відділень — 15—20 осіб. Рентабельними вважаються групи зі студентів-платників, у яких вчиться не менше 15 учнів чи студентів.

Ставки заробітної плати у ВНЗ ІІІ—IV рівнів акредитації залежать від посад (завідувач кафедри, проректор, ректор та ін.), вченого звання (доцент, старший науковий співробітник, професор), наукового ступеня (доктор, кандидат наук) і стажу педагогічної роботи (більше 20 років стажу у ВНЗ — доплата становить 30 % посадового окладу).

Посадові оклади працівників, які мають вчене звання про­фесора, збільшуються в 1,33 раза.

Вагому частку у витратах державних і комунальних ВНЗ ста­новлять стипендії (код 1342). Як правило, їх виплачують сту­дентам, які мають середній бал успішності 4 і вище. В цілому стипендію отримує 80 % студентів-бюджетників.

Стипендія — це грошове забезпечення, що регулярно на­дається особам, які навчаються на денних відділеннях за рахунок бюджетних коштів, а також особам, які проходять підготовку в аспірантурі та докторантурі.

За іншими статтями кошторису ВНЗ III—IV рівнів акреди­тації видатки планують так само, як і в інших бюджетних установах.

Професійно-технічні навчальні заклади (ПТНЗ) фінансуються переважно за рахунок державного бюджету, а також за рахунок позабюджетних коштів.

Робочий час педагогічного працівника ПТНЗ визначається згідно з обсягом навчального навантаження та позаурочної навчально-методичної, організаційної та виховної роботи серед учнів і слухачів.

Основними обліковими одиницями навчального часу в ПТНЗ є: 1) академічна година (45 хв); 2) урок виробничого навчання (не більше 6 академічних годин); 3) навчальний день (не більше 8 академічних годин); 4) навчальний тиждень (не більше 36 академічних годин); 5) навчальний рік (не більше 40 навчальних тижнів).

Чисельність навчальних груп у ПТНЗ для теоретичного навчання становить 25—30 учнів, а для виробничого навчання — 12—15 учнів.

Фонд заробітної плати у ПТНЗ визначається відповідно до середньої кількості педагогічних годин на групу, середньорічної кількості груп і розміру оплати за педагогічну навчальну годину.

У кошторисі доходів і видатків ПТНЗ у деяких випадках передбачаються витрати на харчування (код 1133), обмундирування учнів (код 1134), а також видатки на виплату стипендії (код 1342).

Для матеріального заохочення учнів, слухачів у ПТНЗ створюються фонди матеріального заохочення (ФМЗ), які формуються за рахунок коштів бюджету, доходів від виробничої діяльності та залучення коштів підприємств, установ, організацій, громадян.

У цілому надання платних послуг державними навчальними закладами регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 38. Відповідно до неї не можна надавати інші платні послуги, не передбачені цією постановою, що інколи роблять деякі державні навчальні заклади.

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі призводить до формування державного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.

Державний борг — загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення.

Гарантований державою борг - загальна сума боргових зобов'язань суб'єктів господарювання - резидентів України щодо отриманих та непогашених на звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено державними гарантіями.

Розрізняють:

Поточний борг — це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році разом з належними до сплати в цей період процентами з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг — це загальна сума заборгованості і процентів, що мають бути виплачені за позиками. Управління державним боргом полягає у забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Це відноситься як до поточного, так і до капітального боргу. Щодо поточного боргу, необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Відповідно для капітального боргу важливо встановити такі терміни його погашення, що будуть співвідноситися з наявністю належних для цього джерел. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від валютних надходжень.

Внутрішній борг http://www.minfin.gov.ua/file/link/296220/file/borg.pdf — це заборгованість кредиторам всередині даної держави; зовнішній борг — кредиторам за межами даної країни.

До складу державного внутрішнього боргу України належать позики уряду України й позики, здійснені при безумовній гарантії уряду для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Державний внутрішній борг України складається із заборгованості минулих років та заборгованості, що виникла за борговими зобов'язаннями уряду України. До боргових зобов'язань уряду належать випущені ним цінні папери, інші зобов'язання у грошовій формі, гарантовані урядом України, а також одержані ним кредити.

Зовнішній державний борг України складається з: позик на фінансування державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу; позик на підтримку національної валюти; позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів; державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено Державним бюджетом України; інших гарантій.

Характер розрахунків платежів за позиками залежить від інструменту запозичення (облігації державної позики, кредитні угоди), так і від кредитора (Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнародний банк реконструкції та розвитку та ін.), кожен з яких має власну методику розрахунку платежів за позикою.

Внаслідок державних та муніципальних запозичень складаються боргові відносини, які визначаються поняттям державний борг та борг місцевого самоврядування. Формами запозичення муніципального органу є: випуск облігацій внутрішніх позик; укладання угод про отримання позик, кредитів, кредитних ліній у фінансових установах. Державні запозичення здійснюються шляхом: випуску цінних паперів; укладанням кредитних угод; наданням гарантій третіх осіб.

Формування державного боргу має як об’єктивні так і суб’єктивні аспекти. До перших можуть належати такі: несприятливий інвестиційний клімат; трансформаційний спад виробництва; звуження на цій основі податкової бази; наявність від’ємного сальдо торговельного балансу; переважання застарілої технологічної бази зі значним ступенем морального і фізичного зносу основного капіталу; уповільнені темпи виробничого відтворення. Суб’єктивні ж пов’язані із ситуативними прорахунками в тактиці впровадження реформ та фактичною відсутністю стратегії розвитку фінансового ринку, зі спробами пожежного вирішення поточних проблем.

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.

Державні запозичення – залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності та повернення.

Державна гарантія – зобов'язання держави в особі Кабінету Міністрів України, що діє через Міністерство фінансів України, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником, іншим німе Україна, зобов'язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

5. Управління державним боргом

Виникнення державного боргу і накопичення заборгованості зумовлюють необхідність забезпечення ефективного управління ним. Управління державним боргом — комплекс заходів, що здійснюються державою в особі уповноважених органів щодо визначення обсягів та умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, а також забезпечення платоспроможності держави.

У широкому розумінні управління державним боргом передбачає формування одного із напрямів фінансової політики держави, пов'язаної з її діяльністю у ролі позичальника і гаранта, що потребує комплексного підходу, координації грошово-кредитної (монетарної) та фіскальної політики, узгоджених взаємовідносин уряду та Національного банку з питань боргової політики; розроблення ефективних форм і методів зниження боргового тягаря у контексті переходу від антикризового менеджменту (тобто реструктуризації боргових зобов'язань) до стратегічного боргового менеджменту із застосуванням інструментів активного управління державним боргом. Управління боргом у вузькому розумінні варто розглядати як сукупність дій, пов'язаних з підготовкою до випуску, розміщенням боргових зобов'язань держави, наданням гарантій, а також проведенням операцій з обслуговування та погашення боргових зобов'язань.

Державну політику у сфері управління державним боргом можна поділити на боргову стратегію і боргову тактику. Під борговою стратегією у світовій теорії та практиці розуміють систему дій і заходів щодо уникнення (або врегулювання) боргових проблем держави та забезпечення (чи відновлення) її платоспроможності, окреслює кінцеву мету політики управління державним боргом, яка зводиться до отримання найвищого ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів та забезпечення платоспроможності держави. Боргова тактикавизначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу, акцентує увагу на врегулюванні поточних проблем, зумовлених труднощами щодо обслуговування боргових зобов'язань і визначає основні завдання, які вирішуються у процесі управління державним боргом.

Принципи управління державним боргом:

1. Мінімізація вартості державного боргу – у т.ч. за рахунок довгострокового викупу боргових зобов'язань держави з дисконтом.

2. Оптимізація структури – підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань за строками обертання і погашення, згладжування “пікових”платежів.

3. Прозорості – дотримання відкритості і повної прозорості запозичень, починаючи від розгляду доцільності їх залучення до остаточного погашення, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до інформації про економічний стан у державі.

4. Збереження фінансової незалежності – підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави між резидентами і нерезидентами, поступове заміщення зовнішніх запозичень внутрішніми.

5. Мінімізація ризиків – оптимізація джерел запозичень т.ч., щоб максимально знизити вплив коливань кон'юнкутри світового ринку капіталів і спекулятивних тенденцій РЦП на ринок державних зобов'язань.

6. Безумовності – безумовне виконання державою всіх взятих на себе зобов'язань перед інвесторами і кредиторами.

Управління державним боргом варто розглядати як циклічний і багатостадійний процес, що послідовно включає три стадії: залучення — використання — погашення.

На етапі залучення позик управління державним боргом здійснюється в контексті бюджетного процесу. Зокрема, Законом України "Про державний бюджет України" на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу, вказуються обсяги державних запозичень із чіткою класифікацією на внутрішні і зовнішні. У період залучення позик необхідно основну увагу акцентувати на мінімізації затрат при погашенні боргу, враховуючи такі основні аспекти:

— обсяги позик;

— форми і умови запозичення (відсоткові ставки і валюта; строки погашення і пільговий період; можливі загальноекономічні і політичні умови);

— структура позик (за кредиторами й формами позик).

Використання позик може бути:

- фінансовим, коли державні позики та кредити виступають джерелом фінансування інвестиційних проектів і використовуються на розвиток національного виробництва. Цей спосіб є найпрогресивнішим видом використання державного боргу. При цьому надзвичайно важливим є відбір конкурентних високоефективних інвестиційних проектів, які б забезпечували повернення одержаних ресурсів;

- бюджетним, за якого залучені ресурси спрямовуються на поточне споживання, шляхом фінансування поточних бюджетних витрат, у тому числі на покриття дефіциту бюджету. Цей спосіб використання ресурсів є найменш ефективним з існуючих;

- фінансово бюджетним, коли запозичення використовуються як на фінансування поточних бюджетних потреб, так і на інвестиційний розвиток економіки в цілому.

В Україні більшість державних позик спрямовується на: фінансування бюджетного дефіциту — 84 % державних запозичень, формування валютних резервів і підтримку національної валюти — 14; інвестиційні проекти — 2 %. Тому стратегічна мета політики управління державним боргом в Україні має бути зорієнтована на досягнення оптимальної структури та найвищого ефекту від використання позикових коштів.

Останнім етапом управління державним боргом є його погашення та обслуговування, яке здійснюється шляхом проведення платежів з виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодо погашення основної суми боргу, сплати відсотків та супутніх витрат, передбачених умовами випуску державних цінних паперів, угодами про позику, державними гарантіями та іншими документами. Важливо враховувати суттєву відмінність між:

— погашенням боргу, яке варто розглядати як виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодо сплати основної суми боргу, тобто суми позики, визначеної угодою про позики або номінальної вартості державних цінних паперів;

— обслуговуванням боргу, що передбачає виплату відсотків за позиками (доходу, що сплачується на користь кредитора згідно з умовами угоди про позику або про випуск державних цінних паперів).

На етапі погашення позик проводиться ранжування усіх можливих варіантів між повним погашенням боргу і абсолютним дефолтом (відмова від погашення і обслуговування боргу).

Обслуговування і погашення державного боргу здійснюється у процесі виконання державного бюджету. Безпосередню оплату здійснює Державне казначейство України через банківську систему.

Фінансово-правові і бюджетно-процедурні засади управління державним боргом регламентуються чинним законодавством України. Правовою основою управління державним боргом є Конституція, в якій передбачено, що лише законами України встановлюються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та типи. Основні параметри та граничні розміри державного боргу визначено у проекті Закону України "Про державний борг" - щорічний граничний розмір державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього на кінець року, розміри надання державних внутрішніх та зовнішніх гарантій упродовж року не повинні перевищувати відповідних граничних розмірів, затверджених Верховною Радою України у Законі України "Про державний бюджет України" на відповідний рік. Натомість граничний обсяг величини основної суми державного боргу регламентується ст. 18 Бюджетного кодексу України, а права та обов'язки органів управління державною заборгованістю визначені в Конституції України.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні й уповноважена затверджувати:

— державний бюджет України та вносити зміни до нього в частині внутрішнього та зовнішнього боргів;

— рішення про надання Україною позики та економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Законом України "Про Державний бюджет України", здійснення контролю за їх використанням.

Управління державним боргом здійснюється за тісної взаємодії і співпраці різних міністерств і відомств, які несуть відповідальність за розроблення та реалізацію ефективної боргової стратегії держави. В Україні в управлінні державним боргом беруть участь:

— Кабінет Міністрів України;

— Міністерство фінансів України (Департамент державного боргу);

— Національний банк України;

— Державне казначейство України.

У залученні та розміщенні коштів беруть участь Міністерство фінансів України та Національний банк України, а функцію погашення та обслуговування державного боргу безпосередньо виконує Державне казначейство України.

На Департамент державного боргу Міністерства фінансів України покладено такі функції:

— розроблення стратегії та боргової політики держави;

— розрахунок планових показників, а також проведення моніторингу державного боргу;

— визначення доцільності залучення коштів на внутрішніх та зовнішніх ринках капіталів;

— аналіз і супроводження кредитних проектів та визначення доцільності укладення гарантійних угод.

Відповідно до наказу Міністерства фінансів України "Про порядок ведення Міністерством фінансів України державного боргу та операцій, пов'язаних з ним" Департамент відповідає за:

— оперативний облік та надання оперативної звітності щодо стану державного боргу;

— підготовку та обґрунтування розрахунків до проекту державного бюджету за операціями, пов'язаними з державним боргом.

При управлінні державним (особливо зовнішнім) боргом важливе значення має розрахунок коефіцієнтів платоспроможності держави та її ліквідної позиції. У міжнародній практиці з цією метою використовують різноманітні показники. Зокрема, для аналізу боргової безпеки держави Світовий банк пропонує використовувати Мінімальну стандартну модель і відповідно до неї визначати основні боргові індикатори.

Мінімальна стандартна модель Світового банку для оцінки боргової безпеки держави

Однак необхідно зважено підходити до визначення цих параметрів, оскільки не може існувати універсальних показників боргової безпеки держав. Для різних країн, які відрізняються за темпами розвитку економічної системи, показники боргової безпеки також різні.

На жаль, і нині в Україні не має загальновизнаної методики розрахунку боргового тягаря, хоч уже зроблені перші кроки. Зокрема, у законопроекті "Про державний борг України" зроблено спробу визначити процедуру управління державним боргом на основі переліку таких основних показників: відношення державного боргу до ВВП, відношення валового зовнішнього боргу до обсягу експорту товарів і послуг, відношення загальної суми річних боргових платежів до валютної виручки від експорту товарів і послуг, а також відношення загальної суми річних боргових платежів до ВВП.

З метою ефективного управління державним боргом, розв'язання проблеми зниження боргового навантаження та ризику невиконання боргових зобов'язань, а також забезпечення платоспроможності держави використовують реструктуризацію як метод врегулювання проблеми державної заборгованості. Реструктуризація боргу — угода кредитора з позичальником, який має труднощі з погашенням своїх фінансових зобов'язань, про нову схему їх погашення.

Реструктуризація зовнішнього боргу проводиться у рамках Паризького клубу офіційних кредиторів (реструктуризація міжурядових позик і позик, гарантованих урядом) та Лондонського клубу приватних кредиторів (реструктуризація комерційного боргу). Борг перед МВФ і Світовим банком реструктуризації не підлягає.

Реструктуризація боргу може проводитись за допомогою таких методів/схем управління державним боргом. Пролонгація боргу — форма добровільної згоди кредиторів на відстрочення виплат за зобов'язаннями боржника. Як правило, проводиться тоді, коли випуск нових позик на обслуговування раніше випущених є фінансово недоцільним.

Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, її банкрутством або політичними мотивами. Найчастіше подібний механізм застосовується до найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої зобов'язан-ня навіть у віддаленій перспективі. За певних умов часткове списання боргу економічно вигідне і кредиторам.

Викуп боргу з дисконтом на вторинному ринку — скорочення обсягу державного боргу через викуп власних боргів із дисконтом (знижкою) на вторинному ринку. Такий метод реструктуризації боргу можуть собі дозволити лише деякі країни-боржники, які мають у своєму активі значні обсяги золотовалютних резервів.

Обмін боргу на акції, національних підприємств чи національну валюту — одна із найпоширеніших ринкових схем реструктуризації державного боргу. Передбачає надання кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку в результаті можна придбати акції національних компаній. Частіше використовується безпосередній обмін (своп) боргів на акції компаній, що перебувають у державній власності.

Тимчасовий мораторій на виплату відсотків або частини основного боргу — відстрочення сплати внутрішніх або зовнішніх боргових зобов'язань, що оголошується спеціальними актами державної влади на певний строк чи до закінчення певних надзвичайних подій.

Конверсія боргу — зміна початкових умов державної позики, зокрема зміна строків позики, часу виплати, способу погашення позики, а найчастіше — зміна величини позикового відсотка (зміна дохідності позик).

Консолідація боргу — зміна умов позики щодо часу її чинності (тривалості) з можливою зміною величини позикового відсотка, зокрема перетворення недержавний кредит коророткострокових державних позик у довгострокові, об'єднання кількох державних позик попередніх років в одну позику. Консолідація і конвертація можуть проводитись одночасно.

8.Бюджетний дефіцит: визначення види, причини виникнення

Бюджетний дефіцит як економічна категорія відображає співвідношення між доходами і видатками бюджету з перевищенням видатків. Бюджетний дефіцит є наслідком певного стану економічних відносин, які виникають між учасниками суспільного виробництва в процесі використання фінансових ресурсів понад їх наявну величину. Для покриття витрат понад наявну масу фінансових ресурсів застосовують грошову емісію, внутрішні й зовнішні позики.Бюджетний дефіцит тією чи іншою мірою характерний майже для всіх країн світу, у тому числі й високорозвинутих.

Бюджетний дефіцит — це перевищення видатків бюджету над його доходами. Це показник негативних явиш в економіці, що зумовлюють інфляцію грошової одиниці. Причинами виникнення дефіциту є спад виробництва, зниження ефективності функціонування окремих галузей, несвоєчасне проведення структурних змін э економіці або її технічного переоснащення; великі воєнні витрати; інші об'єктивні та суб'єктивні фактори, що впливають на економічну й соціальну політику держави.

Головні причини дефіциту:

· падіння темпів виробництва і зниження його ефективності;

· нестабільність податкової політики;

· зростання державних видатків по соціальним програмам захисту від безробіття та інфляції;

· підтримка неефективних виробництв за рахунок бюджету;

· намагання знизити темпи інфляції за рахунок обмеження доходів населення.

Причини виникнення бюджетного дефіциту:

· необхідне здійснення великих держвкладень у розвиток економіки з метою її структурної перебудови, що у майбутньому зможе забезпечити приріст ВВП і НД, зміцнити економіку могутності держави та підвищення матеріального і культурного рівня життя населення;

· кризові явища в економіці;

· неефективність фінансово-кредитних зв’язків;

· надзвичайні події, що потребують використання великих коштів, а звичайних ресурсів для цього не вистачає;

· нездатність влади тримати під контролем фінансової ситуації.

· нецільове та неефективне використання бюджетних коштів;

Бюджетний дефіцит є складним явищем, яке не може мати однозначної оцінки. Визначають різні види бюджетного дефіциту.

За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкритий і прихований:

Відкритий-офіційно визнаний у законі про бюджет;

Прихований- офіційно не визнається. Його форми: завищення планових обсягів доходів; включення у склад доходів бюджету джерел покриття бюджетного дефіциту. Прихований дефіцит- більш негативне явище, ніж відкритий.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і свідомим.

Вимушений -є наслідком низького рівня виробництва ВВП. Зумовлений недостатністю фінансових ресурсів у країні.

Свідомий - визначається характером фінансової політики держави- вона намагається знизити рівень оподаткування для стимулювання економіки. Недостатні ресурси держава мобілізує за допомогою позик. Крім того, використання державних позик необхідне для регулювання фінансового ринку, індикатором якого є державні цінні папери.Для них встановлюється мінімальний рівень процентних ставок при максимальній надійності, за їх допомогою держава стимулює або стримує фінансовий ринок.

За спрямуванням коштів розрізняють активний і пасивний бюджетні дефіцити.

Активний- це спрямування коштів на інвестиції в економіку, що сприятиме зростанню ВВП.

Пасивний- покриття поточних витрат.

За критерієм визначення складових частин бюджетного дефіциту виділяють:

А) фактичний дефіцит – є зовнішнім виявленням розбалансованості дохідної та видаткової частини бюджету

Б) структурний- це дефіцит за умов повної або високої зайнятості потенційних виробничих ресурсів

В) циклічний це наслідок недонаходження бюджетних коштів внаслідок циклічних коливань у економіці. В загальному вираженні циклічний дефіцит є різницею між фактичним і структурним дефіцитом.

Види:

• загальний дефіцит бюджету, який називають також "фактичним" чи "касовим", утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи та субсидії;

• зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел;

• внутрішній дефіцит - це загальний дефіцит "мінус" зовнішній дефіцит;

• операційний дефіцит визначається як загальний дефіцит за винятком інфляційної частки процентних платежів;

• первинний дефіцит є різницею між величиною загального дефіциту і сумою всіх процентних платежів;

• поточний бюджетний дефіцит /надлишок/ утворюється поточними державними доходами за винятком поточних видатків.

Джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні та зовнішні запозичення, внутрішні запозичення органів влади АРК, внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування. КМУ може брати позики в межах визначених законом України про Державний бюджет України. Запозичення використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави. За винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги.

Міністр фінансів має право обирати кредитора, вид позики і валюту запозичення з урахуванням вимог БК та з метою економії коштів та ефективності їх використання.

Якщо витрати на обслуговування та погашення державного боргу перевищать обсяг коштів, передбачений в законі пр ДБУ на таку мету, Міністр фінансів невідкладно інформує про це КМУ. КМУ невідкладно інформує про очікуване перевищення таких витрат ВРУ та подає у двотижневий термін пропозиції про внесення змін до закону України про ДБ України.

Емісійні кошти НБУ не можуть бути джерелом фінансування дефіциту ДБУ

Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела.

Неінфляційні джерела містять в собі:

• внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам та домогосподарствам;

• трансферти — фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може і шляхом накопичення заборго­ваності — прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний ха­рактер.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів. Цей метод покриття дефіциту, незважаючи на простоту, приховує велику небезпеку, оскільки додаткова емісія збільшує пропозицію грошей в обігу і порушує пропорції, описані рівнянням Фішера:

де М — пропозиція грошей; V — швидкість обороту грошей; Р — середні ціни; Q — пропозиція продукту.

У короткостроковому періоді ні швидкість обороту грошей, ні динаміка продукту не можуть компенсувати приріст грошової маси. Тому найоперативніше у цьому випадку реагують ціни, зростання яких відвернути не можливо. Так запускається механізм інфляції. Уряд певний час матиме зиск з цього (сеньйораж), якщо друкуватиме гроші швидше, ніж на це сподіваються громадяни. Але в міру того, як населення позбуватиметься готівки, щоб "втекти" від інфляції, грошова маса збільшується до критичного рівня, а інфляція досягне гіперрозмірів. Ця обставина змусила більшість країн, включаючи й Україну, на законодавчому рівні заборонити емісію як джерело фінансування бюджетного дефіциту.

Отже, сеньйораж — дохід від друкування грошей, який виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. У сучасних умовах сеньйораж також реалізується за допомогою створення резервів комерційних банків. Однак ці операції мають незначний розмір і не надто руйнівні наслідки для економіки. Але якщо уряд надмірно покладатиметься на механізм сеньйоражу як способу оплати своїх видатків, то кількість грошей, що перебувають в обігу, зростатиме занадто швидко, породжуючи некероване зростання інфляції.

Внутрішнє боргове фінансування бюджетного дефіциту часто розглядають як антиінфляційну альтернативу монетизації. Однак за його допомогою інфляцію можливо тільки віддалити, а не уникнути. У випадку розміщення облігацій державних позик серед населення, інфляційне напруження слабшатиме. Якщо центральний банк скупить такі облігації, то зможе розширити свої квазіфіскальні операції, що сприятиме зростанню інфляційного тиску. За обов'язкового розміщення позик внутрішнє боргове фінансування перетворюється у додатковий податковий тягар. Зростання внутрішнього боргу зумовлює збільшення видатків на його обслуговування, що сприяє збільшенню бюджетного дефіциту і державної заборгованості.

Охарактеризовані способи фінансування бюджетного дефіциту підтверджують той факт, що кожен з них має відповідні позитивні і негативні якості, а ідеального методу покриття дефіциту немає.

У цілому фінансування бюджету розраховують на чистій основі, тобто з обсягів валових надходжень запозичених коштів вираховуються платежі з погашення основної суми боргу за формулою

де ФД — фінансування дефіциту; 3 — запозичення; ПБ — погашення боргу; 33 — зміна залишків.

Між дефіцитом бюджету та його фінансуванням має бути рівновага, яку визначають за формулою

де БДЦ — бюджетний дефіцит; В — видатки бюджету; Д — доходи бюджету; ФД — фінансування дефіциту.

Отже, з одного боку, джерела фінансування дефіциту є симетричним поняттям стосовно самого дефіциту. При цьому величина бюджетного дефіциту дорівнює обсягу необхідного його покриття. З іншого боку, залучення таких Грошових надходжень, які належать до джерел фінансування дефіциту, свідчить про від'ємну розбалансованість бюджету. Якщо уряд не вживатиме заходів щодо її подолання і разом з цим не вдаватиметься до залучення джерел фінансування дефіциту, відбуватиметься нагромадження платежів

1. Предмет і завдання курсу «Українська мова ( за професійним спрямуванням)»

2. Нормативні документи про державний статус української мови.

3. Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини.

4. Стилі сучасної української літературної мови.

5. Особливості лексики та синтаксичної організації науково та офіційно-ділового стилів.

Зміст заняття

Література до курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням»).

Предмет, мета і завдання курсу. Вимоги до знань умінь і навичок студентів у процесі вивчення навчальної дисципліни.

Знайомство з нормативними документами про державний статус української мови: Конституція України (ст..10), Закон України «Про мови».

Мова як генетичний код нації засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини. Функції мови: комунікативна, пізнавальна, мисле творча, номінативна, культурологічна, естетична, експресивна, ідентифікаційна, етична.

Стилі сучасної української літературної мови. Особливості стилів та підстилі. Офіційно-діловий та науковий стилі у діловому мовленні: призначення, мовні особливості (лексичний, граматичний структурний рівень).

Студенти повинні

знати:

- важливість вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням);

- нормативні документи, що регламентують державність української мови;

- функції мови;

- особливості офіційно-ділового та наукового стилів; сфери вживання підстилів ;

уміти:

- визначати стилі різних текстів;

- правильно використовувати мовні засоби залежно від ситуації спілкування;

- користуватися державною мовою в усіх сферах життя.

Розділ 1. Культура фахового мовлення.

ТЕМА 1.1. Вступ. Державотворча роль мови. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування. Функції мови. Стилі і типи мовлення

МЕТА: -ознайомити студентів із предметом та завданнями курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням);

- визначити особливості стилів і жанрів сучасної української літературної мови;

- формувати уміння навички визначати стиль текстів;

- виховувати культуру усного професійного мовлення та повагу до державної мови.

Обладнання:

Тип заняття: лекція

ХІД ЗАНЯТТЯ

І. Повідомлення теми та мети заняття

1. Предмет і завдання курсу «Українська мова ( за професійним спрямуванням)»

2. Нормативні документи про державний статус української мови.

3. Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини.

4. Стилі сучасної української літературної мови.

5. Особливості лексики та синтаксичної організації науково та офіційно-ділового стилів.

ІІ. Сприйняття нового матеріалу

1. Ознайомлення студентів з літературою до курсу

- Глущик С.В. Сучасні ділові папери. – К. «А.С.К.», 2003

- Зубков М. Сучасна українська ділова мова .- Харків «Торсінг», 2004

- Кацавець Г.М., Паламар Л.М. Мова ділових паперів .- К «Амріта», 2004

- Жайворонок В.В. Українська мова в професійній діяльності: Навч.посіб, 2006. – 431с.

- Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч. посібн. - К.: Каравела, 2006. – 352с.

- Мацько Л.І., Кравець Л.В. культура української фахової мови: навч. посіб.- К.:ВЦ «Академія», 2007.- 360с.

- Українська мо

Переглядів: 1078