• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Роль і місце націй та етнонаціональних відносин у політичному житті. Етнонаціональне самовизначення

До етнонаціональих спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група.

Етнос - давньогрецький термін, що етимологічно означає „народ”, „плем'я”, „зграя”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.

Нині „етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а „народ” набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці виокремлюють в основному два трактування етносу:

1) певна соціально-історична система (представники етнографічної школи);

2) форма існування Homo Sapiens, тобто як природний феномен.

Етнос склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом „ми - не ми”, „свої - чужі”, „ми такі, а решта - інші”. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.

Існує ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є системним зв'язком між людьми.

Етнос - це глобальне явище, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу). Одну з концепцій етногенезу опрацював російській дослідник Лев Гумільов. Він визначав етнос як біологічну одиницю, а сам етнічний поділ людства - як один із способів адаптації у ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці).

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства - неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі - обов'язкова умова її буття. А оскільки характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди належатимуть до даного етносу.

Пасіонарність - ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посилене тяжіння до дії. Ці люди - пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. Саме ця сила прискорює еволюцію етносів. Енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази - піднесення, певної інерційності й занепаду.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу - здатність нової популяції до так званого „наднапруження", яке виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-державній, торговельній та іншій діяльності.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є результатом біологічної ознаки - здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, тому історія знає і процеси вимирання етносів.

Етнічна група - спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками. Важливі лише риси й ознаки однотипової характеристики цих людей: у чомусь вони споріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно.

Статус етнічної групи визначається трьома параметрами:

1) компоненти цього умовно взятого „етнічного цілого” живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;

2) не мають єдиного державного утворення, що суверенізує їхню політичну волю і забезпечує їхнє правове само­визначення;

3) покинувши прабатьківщину, далеко за її межами створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (в усіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (в усіх країнах світу, є навіть угандійські, „чорні” євреї).

Український етнос складається з усіх осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем або особою українського походження. Українці в Україні становлять ядро цього етносу, або українську етнічну націю. Зарубіжні українці чи особи українського походження (американці українського походження, канадські українці та ін.) - частини українського етносу, або української етнонаціональної групи. Невеликі групи українців в Україні (бойки, лемки та ін.), які мають деякі специфічні риси, зокрема мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо є етнографічними групами.

Народність - це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народності немає промисловості і відповідно - „свого” робітничого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Поняття народність широко використовували марксисти. За сталінським визначенням ознак нації (спільність території, економічного життя, мови, особливості психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого статусу.

Для визначення поняття нація використовують три головних підходи

1) духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв’язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують „національний дух” як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як „психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність або спільність, засновану на „голосі крові”. Існує й така точка зору, згідно з якою нація - спільність долі, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільністю характеру.

2) політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності називатися націями.

3) історичний визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних факторів, де головним є народження усталених економічних, торговельних зв'язків при капіталізмі, коли розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зрушення в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно є багато визначень нації:

1) французькі політологи Г. і К. Вілард вважали, що нація - це насамперед спільність історичної долі.

2) марксисти вважали, що нація - історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури - Сталінське тлумачення. Пізніше Сталін уніс зміни в це визначення, підкресливши, що психічний склад виражається не в спільності культури, а в спільності специфічних особливостей національної культури, яка відрізняє одну національну культуру від іншої.

3) американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має наступні спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Цей самий словник далі визначає націю і як політичну спільність - нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою.

4) концепція нації Е. Сміта ґрунтується наявності національної державі на певній території або на наявності змагання за неї, а найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:

а) історична територія, або рідний край;

б) спільні міфи та історична пам'ять;

в) спільна масова, громадська культура;

г) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;

д) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація - це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Державно-політичне значення слова „нація” є переважним у французькій, а згодом і англійській мовах. У німецькій та російській мовах, як і в більшості мов інших східноєвропейських народів, переважним залишилось первинне - етнічне значення цього слова.

Нація, крім етнографічного, має політичний зміст, що полягає головним чином у державотворчих, територіальних і громадянських моментах. Звідси зрозуміло, чому групи людей, що мають спільну національність (етнічні особливості психіки, культури) з тими, які належать до певної нації, але не живуть на її території, не є представниками даної нації. Наприклад, канадські чи австралійські українці є українцями за національністю, етнічним походженням, але канадцями чи австралійцями - за нацією, громадянством.

Поряд з компактно розселеною в межах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, включаючи такі національні почуття, як почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності і волі до здійсненій національної мети.

Найбільш стійкими і інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття „свідомість нації”. В ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та здобутки культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації.

І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтез бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна».

М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення пов'язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з на­ціональними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їх узгодженні.

У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.

Будь-яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історичних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

1) вироблення форм і засобів стимулювання політич­ної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

2) здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві ав­торитету й популярності державницької ідеї;

3) вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справед­ливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні, так і негативні аспекти.

До позитивних належать:

1) національна самосвідомість,

2) національна гордість,

3) національний сором (що дає змогу самоочищатися),

4) прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.

До негативних:

1) визнання національної ви­нятковості,

2) протиставлення іншим націям,

3) прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів,

4) національний нігілізм,

5) пошук винних у життєвих труднощах.

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який був затверджений Генеральною асамблеєю ООН у 1966 р., записано: "Всі держави повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення".

Право націй на самовизначення означає:

1) вільний вибір народом державного устрою аж до відокремлення і формування самостійної держави;

2) самостійність у розв'язанні економічних питань свого розвитку;

3) добровільне об'єднання народів в єдину державу;

4) вільний вибір інститутів і символів державності.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (інших націй) й утворити свою незалежну державу, визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої незалежні держави: народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехословаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала й Україна.

Возз'єднання —форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй) в межах однієї держави.

Ця форма, як і перша, має природний, демократичний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об'єднують звичаї, традиції, а іноді й історія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в межах однієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними.

Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання:

1) унітарна держава;

2) федеративна держава;

3) конфедерація держав.

Усі вони можуть бути використані лише численними націями, нечисленним народам — значно складніше. Складність полягає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних комплексних Програм, здатних забезпечити життя цих народів, не до­пустити їх знищення. Малочисельні народи мають право повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністра­тивній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діалектом. Курдів у Туреччині називають «гірськими турками» (їх 8,5 млн. осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.

Народи, що борються за відокремлення та побудову національної держави, можуть розраховувати на міжнародну підтримку за таких умов:

1) наявності території компактного проживання;

2) здатності до економічного самозабезпечення;

3) відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів;

4) гарантування прав національних меншин, які опинилися на території новоутвореної держави.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.

Національні відносини в сучасному світі підпорядковані дії двох взаємозалежних тенденцій:

1) з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправність і самостійність, за створення держав;

2) з іншого — злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаємного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя.

Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання в окремих державах, а й спричинити непередбачувані наслідки в межах усього світового співтовариства.

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Автоматизоване робоче місце метролога
3. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
4. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
5. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
6. Адміністративні правовідносини
7. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
8. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
9. Адміністративно-правові відносини
10. Адміністративно-правові відносини
11. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
12. Антагоністичні взаємовідносини.

Переглядів: 796