Політичні вчення періоду Еллінізму

У ІІ ст. до н.е. Стародавня Греція була завойована Римом. Криза полісних установ і втрата державами незалежності породили серед громадян настрої занепаду, невпевненості, аполітичності. Еллінські монархії уявлялися вільному греку, вихованому в полісних традиціях, настільки величезними, що він відчував себе безпорадним і нездатним вплинути на результат суспільних подій. У свідомості рабовласницьких кіл починає процвітати індивідуалізм; проповідь морального звільнення межує з упаданням перед державою, з обожнюванням особи монарха. Теоретичне вивчення політики деградує, поступаючись місцем моральним повчанням або релігійній містиці. Порівняно новими в політичній теорії того часу були ідеї космополітизму, світового панування і всесвітньої монархії.

В період еллінізму один з представників політико-правової ідеології – Епікур (341 – 270 рр. до н.е.) в соціально-політичній теорії відстоював ідеї рабовласницької демократії.

Справедливість. Свобода.

Як і інші прихильники демократичного правління, він вважав, що закони і держава існують не від природи, а за встановленням. «Справедливість не існує сама по собі; це – договір про те, щоб не заподіювати, не терпіти шкоди, укладений при спілкуванні людей і завжди стосовно тих місць, де він полягає». Право і держава суть продукти договору, результат угоди.

Філософія Епікура носить яскраво виражений практичний характер. Три її частини: каноніка (теорія пізнання), фізика й етика підпорядковані єдиній меті – навчити людину, як досягти щасливого, блаженного життя, вільного від страждань тіла і сум'яття душі. Каноніка – вчення про критерії істини і правила її пізнання, без яких неможливе розумне життя і розумна діяльність.

Етика Епікура ґрунтується на положенні, що «насолода є початком і кінцем блаженного життя» Людина, як і всі живі істоти, за природою прагне до насолоди й уникає страждань, і в цьому сенсі насолода є мірилом блага. Проте блаженне життя полягає зовсім не в здобутті все нової і нової насолоди, а в досягненні межі насолоди – свободи від тілесних страждань і душевних тривог - атараксії. Для досягнення цього самодостатнього душевного спокою людині необхідно здолати страждання, що виникають унаслідок незадоволених бажань.

Слідуючи релятивістським поглядам на суспільні встановлення, Епікур наполегливо підкреслював відносний і умовний характер справедливості, втіленої в законах різних держав.

Право.

Вчення Епікура заперечує будь-яку можливість існування природного права, яке передувало б договору. Про природне право, на його думку, можна говорити лише стосовно договору, який служить прикордонною лінією, що розділяє той час, коли люди жили подібно до тварин, не маючи законів, й епоху суспільного, державного життя. Епікур відносив договір про взаємну користь, мабуть, одночасно і до природних явищ, і до штучних утворень.

Переконання Епікура відрізнялися від попередніх учень демократії закликом уникати політичної діяльності. Щастя людини він убачав у відсутності страждань, у повній незворушності або безтурботності духу. Для досягнення цієї мети філософ пропонував усунутися від суспільних справ, знайти незалежність від суспільства і присвятити життя моральному самовдосконаленню. Ці положення Епікура, що переносили центр тяжіння суспільної теорії у сферу моралі, виражали крайній індивідуалізм і байдужість до політики, які були характерні для ідеології рабовласницької демократії в період еллінізму.

Проти філософії Епікура виступила школа стоїків. Термін «стоїцизм» походить від слова «стоячи» (колонада, галерея) – від назви знаменитої художньої галереї Stoa Picelis («Розписана Стоячи»), портика в Афінах, де викладав засновник школи Зенон Китійській (ок.336 – 264 рр. до н.е.). Стоїцизм як філософське вчення поєднував у собі елементи матеріалізму й ідеалізму, атеїзму і теїзму. У трактаті «Про людську природу» Зенон першим проголосив, що «жити згідно з Природою - це те ж саме, що жити згідно з доброчесністю» і що це - основна мета людини.

Його послідовниками були Клеанф (331-232 рр. до н.е.) і Хрісіпп (280 - 207 рр. до н.е.). Найбільш яскравими представниками Середньої Стої є Панетій (Панеций) і Посідоній (Посейдоній).

Найбільш видними представниками римського стоїцизму (Нової Стої) були Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

Етика була філософією життя, або практичною мудрістю, тобто вченням про мораль. Стоїки визнають чотири основні чесноти: розумність, помірність, справедливість і доблесть. Головною чеснотою в стоїчній етиці є уміння жити у згоді з розумом. В основі стоїчної етики лежить твердження, що не слід шукати причини людських проблем у зовнішньому світі, оскільки це - лише зовнішній прояв того, що відбувається в людській душі. Людина - частина великого Всесвіту, вона пов'язана з усім тим, що існує в ньому, і живе за його законами. Тому проблеми і невдачі людини виникають через те, що він відривається від Природи, від Божественного світу. Людині треба знов зустрітися з Природою, з Богом, з самим собою. А зустрітися з Богом - означає навчитися бачити у всьому прояв Божественного Промислу. Слід пам'ятати, що багато речей в світі не залежать від людини, проте вона може змінити своє ставлення до них.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Справедливість. Свобода.	\|	Держава.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.