Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Монадологія Г.Лейбніца.

Вчення про субстанцію Б.Спінози

Бенедикт Спіноза(1632—1677 рр.) — один з най­більших філософів Нового часу — був двічі вигнанцем. Його сім'ю вигнали з Португалії католицькі інквізитори за вірність іудейській релігії. Потім старійшини синаго­ги вигнали його з єврейської громади за єресь і пантеїзм. В обох випадках вигнанню була піддана така світоглядна настанова, як монізм— спочатку релігійний монізм євреїв, які заперечували християнський догмат про троїстість Божества, а потім філософський монізм Спінози, який повстав проти антропоморфності образу старозавітного Яхве.

Вважається, що найсуттєвіший вплив на формування філософських поглядів Спінози зробив Декарт. Проте свою основну ціль — пошук універсального принципу єдності світу — Спіноза все ж таки запозичив не у великого француза, а з інших джерел: окрім Біблії і Талмуда, він вивчав роботи арабських і єврейських філософів, з яких його найбільше захоплював стародавній апологет все­єдності Маймонід. Звичайно, прихильника метафізично­го монізму не міг задовольнити декартівський дуалізм: світ, розірваний на мислення і протяжність, — це не той світ, про який мріяв Спіноза. І мислення, і протяжність є атрибутами єдиної Субстанції,абсолютно самодос­татньої і такої, що є причиною самої себе (causa sui). Оскільки ця субстанція є вищою досконалістю, то вона є Бог.

Моністичний світогляд Спінози змусив його відмо­витися від декартівського вчення про дві субстанції, цей же світогляд не дав йому змоги змиритися з іудейським догматом про Бога, який перебуває десь поза природою. Бог Спінози присутній у кожному куточку світобудови, розлитий по всій природі. Його всесилля — в його всеприсутності,в його всеповноті. Світ з усім його розмаї­ттям і безконечністю форм — це Бог, побачений під різни­ми кутами зору, тобто, говорячи мовою Спінози, це су­купність незліченної кількості модусів єдиного Бога. Його Бог не мав якостей, які б відрізнялися від законів приро­ди. Бог Спінози — це світ у його єдності. Це і є той самий пантеїзм, за який Спіноза був вигнаний з єврейської громади.

Головна праця Спінози — "Етика" — відрізняється чіткістю логічних побудов, послідовністю викладу ідей і їхньою аргументацією. Робота побудована у вигляді ак­сіом і теорем, що витікають одна з одної, на зразок геомет­ричних. Але глибокий взаємозв'язок характерний не тільки для його манери викладу. Спіноза постулює за­гальний причинно-наслідковий взаємозв'язок, що про­низує універсум: будь-який акт визначається причиною, яка, в свою чергу, визначається іншою причиною, і так до безконечності; самодетермінуючою причиною є тільки Бог. Любов до нього,помножена на пізнання причинних зв'язків природи, — єдиний спосіб досягнення свободи.

Його "інтелектуальна любов до Бога" поєднує в собі якості і жагучої віри, і раціонального пізнання, що до­сить довго розділяли філософів на два ворожих табори. У Спінози вони досягли гармонії. Він упевнений, що люди­на, озброєна безкомпромісним розумом, здатна до суво­рого логічного мислення, здатна розшифрувати таємни­цю як фізичних, так і духовних явищ. Тільки завдяки цьому вона може стати вільною від рабства своїх афектів і пристрастей, побороти таким чином страждання і досяг­ти досконалості.

Декарт зводив матеріальність до протяжності. Гот­фрід Лейбніц(1646—1716 рр.) справедливо заперечував, що з протяжності можуть бути виведені не фізичні вла­стивості тіл — їхні рух, дія, опір, а тільки їхні геомет­ричні властивості. Тому, вважає Лейбніц, необхідно виявити таку субстанцію, з якої можуть бути виведені основні фізичні властивості тіл. Втім Лейбніца не задоволь­няв і монізм однієї субстанції Спінози (якби існувала тільки одна субстанція, всі речі були б пасивні, а не активні), не задо­вольняла його дискретна картина світу, в якій всі елементи-часточки абсолютно однорідні і позбавлені струк­тури. Він був переконаний в якісному розмаїтті явищ,у неповторності й унікальностікожної речі і процесу. Тому й вважав, що кількість субстанцій безкінечна. У зв'язку з цим Лейбніц вводить поняття "монада".

Монада — це свого роду атом-субстанція. Головний атрибут монади — її активність, здатність до дії, сила. "Постійно існує одна й та ж сила, одна й та ж енергія і вона переходить лише від однієї "частини" світу до іншої, дотримуючись законів природи", — пише Лейбніц. І уточнює: "Субстанція є істота, здатна діяти. Всяка справ­жня субстанція тільки і робить, що діє". Кожна монада є "живе дзеркало Всесвіту", "стиснутий Всесвіт", тому в обмеженій індивідуальності закладена безкінечна всеза­гальність. Кожна з монад — замкнений космос, "вони не мають вікон, аби що-небудь могло в них входити або з них виходити"; вони взаємодіють інакше. Монади без­смертні, тому що гинути можуть тільки складні тіла, розпадаючись на свої складові елементи, монади ж прості і неподільні. Монади абсолютно неповторні, і їхні розбі­жності можна визначити за двома основними параметра­ми: 1) за "кутом зору" на світ, тобто за оригінальністю структури свідомості; 2) за ступенем розвитку, активно­сті і досконалості. Лейбніц поділяє монади на три кла­си: "оголені", "душі" і "духи". Перші з них являють со­бою неорганічний рівень, вони "сплять без сновидінь". Другому класу властиві відчуття і сприйняття. І тільки "духи" мають властивості особистості.

Лейбніц заперечував можливість перетворення одних монад на інші, але був упевнений, що прогрес кожної з них нічим, ніде і ніколи не може бути зупинений.

Монади, що стоять на нижчому щаблі, мають тем­не уявлення: вони не відрізняють сприйнятого ні від себе, ні від всього іншого. На щабель вище стоять мона­ди, яким властиве невиразне уявлення: вони можуть відрізнити те, що вони уявляють, від всього іншого, але тільки не від самих себе. Чітким уявленнямволо­діють лише ті монади, що стоять на вищому щаблі: вони відрізняють уявне і від себе, і від всього іншого. Інакше кажучи, на вищому щаблі монади мають само­свідомість.

Який же кінцевий пункт прогресу монад і як дале­ко він може перевершити сучасних людей? Або інак­ше: чи можна вийти за межі людського? Конкретна відповідь тут неможлива, оскільки діє принцип — "вищі монади незбагненні для нижчих". Проте принципове рішення полягає в тому, що немає меж прагненню мо­над до досконалості. І, отже, Лейбніц не сумнівається, що, по-перше, у Всесвіті є монади, що і духовно, і тілес­но перевершують людей, і, по-друге, людина може ви­йти за свої межі. Верхня ж межа досконалості монад є Бог. Таким чином, духовне зростання людини є без­межним.


Читайте також:

  1. Монадологія Г.Лейбніца.




Переглядів: 3660

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Емпіризм і раціоналізм: Ф.Бекон та Р.Декарт. | Філософські ідеї Просвітництва

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.011 сек.