Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Емпіризм і раціоналізм: Ф.Бекон та Р.Декарт.

"Ми можемо стільки, скільки ми знаємо" — любив повторювати Френсіс Бекон(1561—1626 рр.), — "знання і могутність людини збігаються". Отже, хоча знання і є запорукою могутності людини, а експеримент і практична ефективність знань — дока­зом їхньої істинності, Бекон, проте, засуджує людей, які цікавляться знанням лише для того, щоб мати негайний практичний зиск. Цим людям корисно пам'ятати міф про Атланту: аркадська мисливиця Атланта була пере­можена в змаганні з бігу лише після того, як її партнер Гіппомен відвернув її увагу золотими яблуками з садів Гесперид. Бекон так інтерпретував цей міф: якби вчені не відволікалися на дрібниці під приводом одержання практичної користі із знань, що вже є, а прямували ос­новним шляхом подальшого розвитку знань, то наука просувалася б уперед швидше за природу. Від цих мірку­вань Бекон переходить до знаменитого розрізнення між "плодоносними" і "світоносними" досвідами. Перші при­носять безпосередню користь, другі відкривають широкі обрії, пояснюючи закони природи. "Природа перемагаєть­ся тільки шляхом покори їй", тобто необхідно поважати її закони, тому філософія покликана бути теоретичним обґрунтуванням практики світоносних досвідів.

Як же здійснити цю мету — знаходження наукою всемогутності? Перш за все слід усунути перешкоди, що лежать на шляху до пізнання. Такими перешкодами є "ідоли" пізнання — "глибинні причини самообману людсь­кого розуму" (термін "idola" походить від грецького "ейдолон" — тінь "померлого", тобто його оманливе бачен­ня). У своїй головній праці "Новий Органон" Бекон наво­дить чотири таких "ідоли".

1. Ідоли роду. Вони притаманні всьому людському роду, тому що в усіх людей недосконалі органи чуттів. Справа ускладнюється ще й тим, що мислення інертне, піддаєть­ся владі звички і прагне "швидше" все пояснити.

2. Ідоли печери. Це поширені суб'єктивні перекру­чування і деформації процесу пізнання із-за особистих пристрастей, симпатій і антипатій людей. Назва "ідоли печери" походить від платонівського міфу про печеру, де свідомість людини було уподібнено тій стіні печери, на якій виникають тьмяні відблиски подій, що відбувають­ся поза печерою. Бекон вважає, що розум людини більш схожий не на відшліфоване дзеркало, а на нерівну стіну печери або "магічний ліхтар, що створює міражі".

3. Ідоли ринку (або площі) полягають в прихильності забобонам, що з'являються від словесної плутанини.

4. Ідоли театру виникають з помилкових філософських вчень. Бекон вбачає у багатьох філософських системах минулого нібито театральні комедії про вигадані світи, що не відповідають істинному стану справ, і своє завдан­ня вбачає у зриванні театральних масок. Очищення розуму від помилок — це тільки перший крок. Наступним повинен стати вибір продуктивного методу відкриттів. Такий метод має бути "мистецтвом винаходу", адже досі відкриття робилися випадково, не методично, їх було б зроблено набагато більше, якби до­слідники були озброєні: по-перше, знаряддями, що спри­яли б удосконаленню здатності нашого сприйняття; по-друге, знаряддями, що удосконалюють саму людську думку.

Потрібно обрати один з трьох можливих шляхів пізнан­ня: "павука", "мурашки" чи "бджоли".

1) "Шлях павука"— це спроба вивести всі істини тільки з власної свідомості, подібно павуку, що вимотує із себе павутиння.

2) "Шлях мурашки" — це вузький емпіризм, що без­ладно тягне в "мурашник" усі факти, що трапляються на його шляху, але не здатний ні на які узагальнення.

3) І тільки третій шлях — "бджоли" — поєднує в собі гідності перших двох: він полягає в розумовій переробці матеріалів, які нагромаджуються з досвідом, подібно до бджоли, що збирає з квітів солодкі соки і переробляє їх на мед.

Щодо сучасних йому людей, то Бекон не має ілюзій, але людина може і повинна стати видатною. Вона здатна перемогти все, навіть страх смерті — стати беконівським кумиром — Прометеєм.

Образ такої людини Бекон змальовує в своїй знаме­нитій утопії "Нова Атлантида". Вся влада на вигаданому острові Бенсалеме зосереджена в руках мудреців, які відокремилися в "будинку Соломона": тут є підземні ла­бораторії й універсальні музеї, кондиціонування повітря й опріснення води, підводні човни і літальні апарати, регулювання погоди і зорових ілюзій, синтетична їжа і perpetuum mobile. "Нова Атлантида" є ескізом першої науково-фантастичної утопії.

У той час, коли в Англії закладалися основи емпірико-індуктивного методу, у Франції почав створюватися інший — дедуктивно-раціоналістичний — метод пізнання. Його основоположником був Рене Декарт(1596— 1650 рр.). Чуттєвий досвід, за Декартом, не може бути джерелом знання і критерієм істини — саме в цьому він противник Бекона. Чому ж не може? А тому, що дані чуттєвого досвіду абсолютно ненадійні: адже під час сну ми теж щось відчуваємо, що реально не існує, — це є ілюзія чуттів. Чи не є ми жертвами таких ілюзій на кожному кроці? Відомо, наприклад, що ампутована нога болить на погану погоду, і подібних прикладів багато (оскільки Декарт у молоді роки вивчав медицину, ці приклади були відомі йому дуже добре). Тому Декарт виходить із принципу: сумнівайся в усьому! У тому, що існує навколишній світ і навіть влас­не тіло: може, якийсь злий і всемогутній ошуканець ство­рив мене таким, що мені тільки здається, ніби в мене є тіло, а насправді його немає? Єдине, що безсумнівно — це сам акт мого сумніву. Якщо я сумніваюся, значить я мислю, отже, факт мого сумніву точно доводить існуван­ня мислення.

На цьому фундаменті — на визнанні мислення основою всього — Декарт і зводить будівлю свого дедук­тивно-раціоналістичного методу. Одна з найхарактерні­ших рис раціоналізму — ототожнення реальної причини (causa) і логічної основи (ratio), тобто мається на увазі, що природні зв'язки можна повністю звести до зв'язків логічних, і, таким чином, пізнаючи власний логічний смисл, розум пізнає і весь навколишній світ.

Отже, дедукція — це ланцюжок достовірних логічних висновків, що спираються на "абсолютно достовірні по­ложення" (тобто, аксіоми). Достовірність же аксіом, за Декартом, полягає в тому, що вони являються розуму інтуїтивно: дуже ясно, зрозуміло і чітко. Озброєний досто­вірними засобами (інтуїцією і дедукцією), розум здат­ний "досягти пізнання всього".

Справжню філософію, вважав Декарт, завжди пізнаєш по тому, що її пронизує єдиний метод і вона складається в єдину систему. "Всі науки настільки пов'язані між со­бою, що легше вивчити їх усі одразу...". У своїй знаме­нитій праці "Міркування про метод" Декарт викладає правила раціоналістичного методу, що задовольняють чотири вимоги:

1. Приймати за істинне лише те, що з'являється розу­му в ясному і чіткому вигляді, так що до нього не має жодного сумніву, тобто, цілком очевидне. Це значить, що розумна інтуїція, яка базується на вроджених ідеях, абсолютно безпомилкова і не потребує навіть якоїсь особ­ливої напруженості духу.

2. Ділити кожне досліджуване явище на стільки час­тин, на скільки це можливо і необхідно для подолання всіх труднощів. Йдеться, як бачимо, про аналіз.

3. Дотримуватися певного порядку мислення: "...Тіль­ки із самих простих і найбільш доступних речей повинні виводитися найсокровенніші істини", — заявляє Декарт.

4. І останнє: складати перелік і огляди так повно, щоб була впевненість у тому, що нічого не пропущено.

Отже, "мислю — значить існую" — основа раці­оналізму. Але Декарту цього замало: йому мало мати доказ існування свідомості, йому потрібно мати доказ і реальності світу. Для цього йому спочатку необхідно було довести існування Бога, тому що Бог — гарант існування світу: якщо Він існує, то Він не може ошукувати люди­ну, нав'язуючи їй помилкове враження про сутність світу, якого немає, адже ясне світло нашого розуму вчить нас, що неправда і обман є необхідний наслідок якогось недо­ліку, якого у Бога не може бути.

Але апеляція до Бога поставила Декарта перед новою проблемою: звідки беруться помилки у пізнанні, якщо Бог "не може бути ошуканцем"? Декарт припускає, що Бог зробив людей такими, які можуть помилятися, а отже недосконалими, в інтересах глибшої гармонії все­світу. І помилки трапляються не від розуму, а від вільної волі. Це протиставлення пізнання і волі розростається в дуалізм Декарта.

Вирішення питання про субстанцію полягало в про­зрінні якоїсь універсальної першосутності, властивої всім кінцевим речам, складової основи їхнього буття. Декарт побачив у світі дві таких принципових першооснови: матеріальну і духовну субстанції (протяжність і мислен­ня). Таким чином, людина, за Декартом, є "подвійною істотою", розшарованою на паралельно існуючі душу і тіло. Але, за визначенням самого Декарта, субстанція є те, що не потребує для свого існування нічого, у випадку з людиною дві взаємонезалежні субстанції виявляли дивну залежність одна від іншої: дух, безсумнівно, впливає на тіло, але й тіло своїми хворобами, конституцією, тілесни­ми потребами впливає на духовну субстанцію, більше того, припинення тілесних процесів після смерті унемож­ливлює подальше перебування душі в людському тілі. Таким чином, субстанції є не "паралельними", а досить переплетеними і взаємозалежними.

Сам Декарт змушений визнати, що іноді ці субстанції навіть воюють одна з одною. Щоб пояснити, як відбу­вається взаємодія двох незалежних субстанцій у людині, Декарт висуває гіпотезу про те, що пунктом зв'язку двох субстанцій і передавальною ланкою між ними виступає шишковидна залоза мозку. Водночас суперечності декартівського дуалізму інспірували появу нових версій вчен­ня про субстанцію.

У Декарта над обома субстанціями підноситься Бог як вища і самостійна реальність, від якої вічні субстанції є похідними. Більш послідовним варіантом вирішення цієї суперечності є монізм, який розгорнув у своїй сис­темі Б.Спіноза. Він ототожнив субстанцію і Бога, і тому в його вченні філософська і релігійна картини світу збіг­лися.


Читайте також:

  1. Емпіризм в новоєвропейській філософії. Основні ідеї вчень Ф. Бекона, Т. Гобса, Дж. Локка.
  2. Емпіризм Ф.Бекона
  3. Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип.
  4. Основні напрями у гносеології: наївний реалізм, раціоналізм та емпіризм, трансцендентальний ідеалізм, ірраціоналізм, позитивізм та логічний позитивизм,критичний раціонализм.




Переглядів: 1797

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Філософська проблематика та основні риси філософії Нового часу. | Монадологія Г.Лейбніца.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.01 сек.