Тема 2: З історії перекладу. Становлення української перекладацької школи

Перші переклади датуються 3000 р. до нашої ери, часами Древнього Царства Єгипту. Переклад став найважливішим чинником на Заході в 300 р. до нашої ери, коли римляни запозичили багато елементів грецької культури, включаючи весь релігійний апарат. У ХІІ сторіччі Захід вступив у контакт з ісламом через іспанських маврів. Ситуація зробила можливим розвиток перекладу через розходження культур і тривалий контакт між двома мовами. Коли маврське правління в Іспанії закінчилося, Толедська школа перекладачів продовжувала обробляти арабські версії творів грецьких вчених і філософів. Переклад Біблії, зроблений Лютером у 1522, заклав основи розвитку німецької мови, і такий же ефект мала Біблія Короля Иакова (1611) на розвиток англійської мови й літератури.

Першими теоретиками перекладу були самі перекладачі, що бажали узагальнити свій власний досвід, а іноді і досвід своїх побратимів за професією. Зрозуміло, що з викладом свого «перекладацького кредо» виступали найвидатніші перекладачі всіх часів і, хоча висловлені ними розуміння не відповідали сучасним вимогам науковості і доказовості і не укладалися в послідовні теоретичні концепції, усе ж цілий ряд таких розумінь і сьогодні мають безсумнівний інтерес.

Так, ще перекладачі античного світу широко обговорювали питання про ступінь близькості перекладу до оригіналу. У ранніх перекладах Біблії або інших творів, що вважалися священними або зразковими, переважало прагнення буквального копіювання оригіналу, що призводило часом до неясності або навіть повної незрозумілості перекладу. Тому пізніше деякі перекладачі намагалися теоретично обгрунтувати право перекладача на велику свободу у відношенні оригіналу, необхідність відтворювати не букву, а зміст або навіть загальне враження, «зачарування» оригіналом. Вже в цих перших висловленнях про цілі, яких повинен дотримуватися перекладач, можна знайти початок теоретичних суперечок нашого часу про допустимість буквального або вільного перекладу, про необхідність зберегти в перекладі той же вплив на читача, яким володіє оригінал, тощо.

Пізніше окремі перекладачі намагалися сформулювати деяку подобу «нормативної теорії перекладу», висовуючи ряд вимог, яким повинний був відповідати «гарний» переклад або «гарний» перекладач. Французький гуманіст, поет і перекладач Етьєн Доле (1509-1546) вважав, що перекладач повинен дотримуватися таких п'яти основних принципів перекладу: 1) досконало розуміти зміст перекладаємого тексту і намір автора, якого він перекладає; 2) у досконалості володіти мовою, із якої перекладає, і настільки ж досконало знати мову, на яку перекладає; 3) уникати тенденції перекладати слово в слово, тому що це спотворило б зміст оригіналу і загубило б його форму; 4) використовувати в перекладі загальновживані форми промови; 5) правильно обираючи і розташовуючи слова, відтворювати загальне враження, створене оригіналом у відповідній «тональності». У 1790 р. у книзі англійця А.Тайтлера «Принципи перекладу» основні вимоги до перекладу були сформульовані в такий спосіб: 1) переклад повинний цілком передавати ідеї оригіналу; 2) стиль і манера викладу переклада повинні бути такими ж, як в оригіналі; 3) переклад має читатися так само легко, як і оригінальні твори. Подібні вимоги не втратили своєї значимості, хоча і здаються нам сьогодні очевидними.

Суперечки між прихильниками буквального і вільного перекладу не оминули і Росію. Якщо П.О.В’яземський і особливо А.А.Фєт наполягали на необхідності максимальної подоби оригіналу, навіть на шкоду змісту і красі стилю, то такі відомі літератори і перекладачі, як М.М.Карамзін, В.А.Жуковський, А.В.Дружинін та інші, відстоювали право перекладача на створення самостійного твору, вірного духу оригіналу, але зовсім не такого, як він, у деталях. Особливо великої свободи потребували вони для віршованого перекладу.

Ці дві протилежні концепції перекладу продовжували розділяти перекладачів і в ХХ сторіччі. Одні перекладачі по за все ставлять точність, викликаючи на себе часом справедливі обвинувачення в буквалізмі, у порушенні норм мови перекладу, у пропаганді «перекладацької мови», інші, ратуючи за творчий, вільний переклад, відходять часом дуже далеко від оригіналу і зазнають критики за «перекладацьке свавіля» і перекручування оригіналу.

Дуже плідними для розвитку лінгвоперекладацьких досліджень виявилися 70-і роки XX сторіччя, за який час було опубліковано більше книг з лінгвістики перекладу, ніж за попередні 20 років. Саме в цей час були розроблені і зведені воєдино теоретичні концепції. Великий внесок у розробку лінгвістичної теорії перекладу внесли радянські вчені.

На початку 1973 р. з'явилася книга В.Комісарова «Слово про переклад», головні положення якої одержали подальший розвиток і уточнення в наступній роботі того ж автора «Лінгвістика перекладу» (М., 1980). У цих роботах робиться спроба звести різноманітні аспекти лінгвістичного аналізу перекладу в єдину теоретичну концепцію, розглядаючи їх як взаємозалежні поділи лінгвістики перекладу. Особлива увага приділяється розробці принципів лінгвістичного аналізу перекладу і проблемі перекладацької еквівалентності. Поряд із розглядом різноманітних засобів опису перекладацького процесу і моделей перекладу, вводяться і визначаються поняття прагматичної «надзадачі» перекладу і норми перекладу.

Великий комплекс лінгвоперекладацьких проблем розглядається в книзі А.Д.Швейцера «Переклад і лінгвістика» (М., 1973). Автор книги розглядає можливість використання при аналізі процесу перекладу методів семантики, а також компонентного аналізу. Загально використовуючи запропоновану В.Г.Гаком класифікацію моделей мовного синтезу, А.Д.Швейцер пропонує розрізняти в процесі перекладу граматичні трансформації, лексико-семантичне перефразування і ситуативні перетворення. Особливий інтерес подають розділи книги, присвячені стилістичним проблемам перекладу, де приводиться великий матеріал, що ілюструє особливості перекладу газетно-інформаційних текстів.

У 1974 р. вийшла книга Я.І.Рецкера «Теорія перекладу і перекладацька практика» (М., 1974), в якій автор докладно виклав основи теорії закономірних відповідностей, наміченої їм ще в 1950 р. У книзі уточнюється класифікація типів відповідностей, описуються різноманітні види лексичних і граматичних трансформацій при перекладі.

Серйозним внеском у розвиток лінгвістичної теорії перекладу явилася робота Л.С.Бархударова. У роботі чітко розкриваються основні проблеми, що виникають при передачі в перекладі різноманітних типів значень мовних одиниць: референційних, прагматичних, внутрилінгвістичних і граматичних. Особливо детально описуються різноманітні види перекладацьких трансформацій. Слід зазначити дуже вдалий добір ілюстративного матеріалу, просто та переконливо розкричаючи основні положення теорії.

Українська історія перекладу на сьогоднішній день нараховує більш 1000 років. Вона почалася відразу ж після прийняття християнства на Русі в Х сторіччі (988 р.) і продовжується по сей час. Проте найперші переклади було зроблено ще задовго до цієї знаменної дати, точніше в 911 р., коли київський князь Олег підписав договір із Візантією, складений на двох мовах: грецькій і українській того часу. Перекладацька діяльність на Україні продовжувалася майже безупинно протягом 250 років. У цей період (ХІ-ХІІІ сторіччя) перекладу, насамперед, підлягали клерикальні твори: Біблія, житія святих і апостолів. Водночас перекладаються багато грецьких авторів: афоризми і сентенції Плутарха, Платона, Сократа, Аристотеля й інших видатних філософів; роман «Олександрія» про життя і діяння Олександра Великого, романи «Подвиги Диденіса Акріта», «Акір Мудрий» та інші; збірник повідомлень про природу «Фізіолог».

Татаро-монгольське завоювання 1240 р., падіння Київської Русі і захоплення турками Константинополя в 1453 р., що завершилося розладом Візантійської імперії, значно уповільнили перекладацький процес на Україні. Значний ріст діяльності перекладу на Україні намітився лише в XVII-XVIII сторіччях, зосередившись в основному в Києво-Могилянській академії. До цього періоду відносяться переклади з польського «Псалмів» Кохановского і Туптало, зроблені Сімеоном Полоцьким, а також переклади з німецького Івана Максимовича. Утиски, яким піддавалися український народ і його мова з початку XVIII сторіччя в період царювання Петра Першого, призвели до того, що більшість видатних діячів просвітництва України були змушені записувати свої роботи російською, а не українською мовою. Проте перекладацька діяльність продовжувалася. Слід зазначити роботи К.Кіндратовича, що перекладав елегії Овідія, промови Цицерона, «Іліаду» і «Одісею» Гомера, двустишия Катона, але на жаль ці твори залишилися неопублікованими.

Новим етапом розвитку перекладацької думки на Україні варто вважати вільну адаптацію знаменитої поеми Вергілія «Енеїда», зроблену І.Котляревським, що послужило поштовхом до створення інших творів подібного змісту, серед котрих потрібно відзначити вільні інтепретації П.Гулака-Артемовського балад Міцкевича, поем Гете («Рибалка»), од Горація, тощо. У ХІХ сторіччі в українській літературі з'явилися такі чудові перекладачі, як П.Куліш, І.Франко, Леся Українка і деякі інші. П.Куліш (1819-1897), близький друг Шевченка, був також першим професійним перекладачем в Україні ХІХ сторіччя. Його роботи включають переклади 15 найвідоміших трагедій і комедій Шекспира, опублікованих у 1902 р., «Паломництво Чайлд-Гарольда» Байрона, що він переклав білим віршем, частина «Дон Жуана» і деякі інші поеми. Він також перекладав з німецької Гете, Шілера і Гейне, створив декілька вільних перекладів із Пушкіна, Фєта, А.Толстого й інших. Він був також першим, хто переклав «Псалтир» і Біблію на сучасну українську мову (разом із Пюєм і Нечуй-Левицьким).

Велику роль в історії перекладу зіграв відомий український письменник ХІХ сторіччя Ю.Федькович, що стояв на початку становлення мистецтва перекладу в Україні. У той час була сильною традиція вільного перекладу з елементами обов'язкової для перекладача українізації іноземного тексту (відчувався вплив «Енеїди» Котляревського). Цей період характеризувався різними рівнями «українізації» іноземного тексту, і національна специфіка оригіналу майже не приймалася до уваги. Традиція такого «українізованого» перекладу збереглася до кінця ХІХ сторіччя. Вклад Ю.Федьковича в історію перекладу пов'язаний із його великими перекладами з німецької літератури (Гете, Гейне, Шиллер). Деякі твори Гете вже були перекладені на українську мову до Федьковича, але останній уперше переклав їх народною мовою. Проте варто зауважити, що Федькович не намагався відобразити стиль німецьких авторів. Насамперед він розкриває самого себе.

Період кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя відзначається посиленням утиску на культурний розвиток України. Публікація багатьох творів вітчизняних авторів і українських перекладів здійснювався тільки на Галичині завдяки багатим спонсорам. Після П.Куліша найбільша перекладацька спадщина в ХІХ сторіччі належала І.Франко (з 50 томів повного зібрання творів, опублікованих у 1970 р., 7 великих томів належать сугубо перекладам творам з різних мов). Велику спадщину залишила також Леся Українка, серед перекладів якої драма Гауптмана «Ткачі», вірші Гюго, Байрона й уривки з трагедії Шекспира «Макбет».

Почесне місце серед перекладачів належить великому українському поліглоту, лінгвісту, поету, що познайомив нас із творами перських і таджицьких поетів (Рудакі, Сааді, Фірдоусі), близькому другу І.Франко і Лесі Українки і трагічної жертві сталінського терору Ахатангелу Кримському (1871-1942).

Історія перекладу ХХ сторіччя розділяється на декілька періодів. По-перше, час із 1917 по 1921 роки, часи української незалежності, коли публікувалися раніше заборонені речі, хоча рівень перекладу лишав бажати кращого. Другий період охоплює 20-40-е роки, час, на який потрапляє діяльність безсумнівно найбільш видатного перекладача першої половини ХХ сторіччя Миколи Зерова (1890-1937). Значний знавець античної культури він під час перекладу старогрецьких і древньоримських авторів застосовував поліпшені, більш ефективні методи. Зерову вдалося крім зберігання сюжетної лінії передати також художні особливості і дух (прагматична орієнтація) оригіналів. Сучасні методи художньої творчості і схильність до неокласицизму на противагу нелогічним художнім перекладам 30-х років викликали негативне і навіть вороже відношення до перекладача Зерова, що був заарештований на початку 30-х років і розстріляний у 1937 із багатьма іншими представниками української інтелігенції.

Серед уцілілих представників неокласицизму в перекладі найпомітніше місце належить М.Рильському (1895-1964), який перекладав з польської Міцкевича і Словацького, з французької Гюго, Верлена, Расіна, Мольєра, Вольтера, з німецької Гете, з російської Пушкіна, Лермонтова й інших. До того ж М.Рильський був активним літературним критиком перекладу, що заложив основи наукової української критики художнього перекладу в Радянські часи. Через терор 30-х років багато планів щодо перекладів залишилися незакінченими.

Третій період українського перекладу починається наприкінці 50 - початку 60-х років і відзначається загальним визнанням необхідності вищих стандартів художніх вимог до перекладу. Перше місце серед перекладачів цього періоду належить М.Рильському. Проте з'являється нове покоління перекладачів, що групуються навколо відродженого часопису «Всесвіт» (1958), серед яких слід зазначити М.Лукаша і Григорія Кочура. М.Лукаш (1919-1988) відзначений перекладами «Фауста» Гьоте, «Декамерона» Бокачо, «Мадам Боварі» Флобера й інших творів. Його переклади відрізняються багатим і різноманітним українським лексиконом, вірними ідіоматичними вираженнями, високою експресивністю і вірністю оригіналу. М.Кочур (1908-1994), який був учнем Зерова, провів декілька років у концентраційних таборах. Серед його робіт слід зазначити переклади з французької поетів Верлена, Рембо, Бодлера; з англійської Бернса, Т.Еліота, Шелі, Байрона й інших.

З отриманням Україною незалежності актуальним стало питання про переклад документації, у тому числі державного значення, на українську мову. Вже в 1993-1994 роках ця проблема була вирішена. Складнішою ставала справа з художнім перекладом. З усіх друкарських органів у питанні якісного перекладу на українську мову можна назвати тільки часопис «Всесвіт». Проте робота в цьому напрямку продовжується.

На підставі довгої практики і багатого досвіду перекладацької діяльності сформувалися такі основні принципи перекладу, характерні для української перекладацької школи:

1. досягти в тексті на ПМ усіх структурних особливостей тексту на ДМ

2. строго дотримуватися авторської концепції і вірно передати зміст твору ДМ на ПМ

3. зберегти в тексті на ПМ основні риси синтаксичної організації і стилістичних засобів експресії тексту ДМ

4. зберегти в тексті на ПМ всі авторські засоби створення образності й експресивності тексту ДМ

5. якщо можливо уникати непотрібних вилучень у тексті на ПМ

6. обмежувати в перекладеному тексті непотрібні скорочення і додавання

7. як можна повніше передати в тексті на ПМ легкість виклада, характерну для тексту ДМ

8. зберегти в тексті на ПМ прагматичні наміри автора і його вплив на читача.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 1: Переклад у сучасному світі. Передумови виникнення перекладацької науки. Місце теорії перекладу серед інших дисциплін	\|	Тема 3: Визначення перекладу, його сутність. Теорія еквівалентності в історичному ракурсі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.