• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні положення та економічні наслідки реформи 1861 р.

Тема 6. 1. Господарство України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Та основні напрямки економічної думки в Україні

Розділ VІ (ЗМ 6). Особливості розвитку ринкового господарства

(друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст.)

Перелік питань до самостійної роботи студентів

(самостійна робота у вигляді конспекту)

1. Основні положення та економічні наслідки реформи 1861 р.

2. Господарство України в 1914 - 1920 рр.

3. Економіка західноукраїнських земель. Колоніальний характер галузевої структури західноукраїнської промисловості.

Кріпосницькі відносини в Росії існували знач­но довше, ніж в інших країнах Європи. Вони несли в собі надзвичайно жорстокі і потворні риси рабського примусу і насилля. Питання про відміну кріпосного права в Росії піднімалося російськими просвітителями М. Новиковим і О. Радищевим іще у XVIII ст. Декабристи, а також члени Кирило-Мефодіївського товариства в своїх програмних докумен­тах підкреслювали необхідність відміни кріпосного права. Але лише в середині XIX ст. постала проблема щодо впорядкування відносин між селянами і поміщиками.

Весною 1856 р. Олександр II, приймаючи пред­ставників дворянства, вперше заявив про необхідність проведення селянської реформи. Він висловив думку про те, що кріпацтво слід скасовувати поступово, але це слід зробити негайно, бо краще його скасувати зверху, ніж очікувати того небезпечного дня, коли воно почне ліквідовуватись знизу.

Причини реформ, як і кожний переломний момент в історії, стали об'єктом гострих наукових

суперечок. Більшість західних вчених стверджує, що вирішаль­ним мотивом у проведенні реформ були економічні чинники, оскільки відкриття чорноморських портів, участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Ще одним з аргументів зарубіжних вчених є той, що реформу спричинено насамперед прагненням мо­дернізації царської армії, подолання відставання Росії від Заходу. Дехто у здійсненні реформи вбачає важливу роль інтелі­генції, котра в своїх працях піддавала кріпацтво нищівній кри­тиці. Радянські історики наполягали на тому, що масові селянські заворушення створили “революційну ситуацію” і, побоюючись її, цар та дворяни змушені були піти на поступки.

З метою вивчення настрою на місцях в усіх губерніях Російської імперії у 1857 р. були засновані дворянські комітети. Документи, що були підготовлені до 1860 р., були результатом компромісу між різними групами дворян і уряду. Вони враховували об'єктивні вимоги економічного і політичного розвитку країни.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав “Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності”. “Положення” включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпоені селяни отримували особисту свободу і громадянські права.

Весь процес звільнення селян включав в себе наступні процедури. Згідно з законом за поміщиками визнавалося право власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували наділи не у власність, а в користування, взамін на відробіток повинностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюватись тільки “за згодою сторін”, тобто за бажанням поміщика.

Вся територія Європейської частини Росії була поділена на три природно-економічні зони - нечорноземну, чорноземну і степову, В чорноземній і нечорноземній зонах були встановлені “вища” і “нижча” норми: на чорноземах — від 3 до 4,5 десятин, в нечорноземах — від 3,25 до 8, в степовій зоні - від 6,5 до 12 десятин на ревізьку душу (1 десятина = 1,096 га).

Поряд із встановленням правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для скорочення селянського землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тимчасово зобов’язаного стану закріплювалось виконання селянами пан­щини і оброку. На Півдні України і в частині повітів Харк­вської та Чернігівської губерній сума оброку за вищий наділ становила 9 крб., на Лівобережній і Правобережній Україні за десятину садибної землі - 5,1 крб., польового наділу — від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини.

На Правобережній Україні у зв'язку з польським повстан­ням 1863 р. селяни були переведені на обов’язковий викуп, земельні наділі збільшено, а викупна плата зменшена на 20 %.

Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виділення двох головних форм землеволодіння: приватної та общинної. На відміну від Росії, де понад 95 % селян перебувало в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й близько 70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Внаслідок цього більшість українських селянських сімей отримувала індивідуальне право на зем­лю й несла особисту відповідальність за сплату за неї боргу. Це сприяло зміцненню прив’язаності селянства до приватної влас­ності, що й відрізняло українських селян від російських.

Безумовно, реформа не могла не торкнутися селян удільних і державних селян. Законом 1863 р. удільні переводилися до розряду селян-власників, отримавши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. Таких в Україні налічувалось понад 40 % від усього селянства і поділялися вони щонайбільше на 30 різних груп. Реформа 1861 р., і зокрема закон 1866 р. звільнили державних селян швидше й на більш вигідних умовах, ніж кріпаків. Разом із свободою в більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього, а платежі визначалися для них порівняно менші. Розподіл наділів був нерівномірний. Наприклад, на Харківщині він коливався в межах від 0,5 до 5 десятин, у Херсонській губернії - від 2,2 до 24,3 десятини. Частина державних селян була обезземелена.

У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні масиви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені ще два роки після оголошення Маніфесту виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи.

Розвиток сільського господарства в пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілу низку пережитків кріпосництва, але й призвела до Істотних зрушень в аграрному устрої країни, насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. При збереженні поміщицьких прав на володіння землею йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Земля дворян переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких та заможних селянських господарств, чіткішою ставала спеціалізація окремих районів України, що продукувала на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі - картоплі, тютюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим гос­подарством.

У бажанні збільшити прибутки поміщики використовували декілька форм землекористування. Однією з них була оренда: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або “з копи”, тобто за частину врожаю. Певна частина поміщиків вела власне господарство. Саме в таких маєтках створювалися умови для раціоналізації виробництва, застосування техніки, найманої праці - всього того, що є властивим капіталістичній системі господарювання. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих поміщицьких та куркульських господарствах застосовувалась праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Разом із строковими і поденниками у сільському господарстві було зайнято 1,5-1,8 млн. найманих робітників.

Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів - усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Разом із розширенням посівних площ це зумовило збільшення збору зерна. У 1896 - 1900 рр. на Україні в середньому збиралося по 88,8 млн. чвертей зерна, в тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн., у селянських господар­ствах - 48,6 млн. Значна частина зерна реалізувалася на ринках. За неповними даними у 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і борошна на 380 млн. крб., на зовнішньому - майже на 350 млн.

Капіталістичні перетворення в сільському господарстві вза­галі проходили двома шляхами — прусським і американським. Прусський характеризується тим, що кріпосницькі відносини в аграрному секторі зникають не одразу — їх існування зумовлюється збереженням чисельних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому дрібні селянські господарства по-революційному усувають із суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно розвиваються у напрямі капіталістичного фермерства.

На Україні, як і у всій Росії, капіталізм в сільському госпо­дарстві розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система, у Полтавській та Харківській - змішана, на Правобережжі та у півден­них губерніях - капіталістична, але й тут мали місце відробітки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації гос­подарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної систем, їх переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.

Після реформи 1861 р. помітним явищем стала соціальна диференціація селянства. І це цілком закономірно, оскільки ставлення до праці не могло бути в усіх однаковим. Попри загальне несприятливе становище селян, деякі з них, як правило, господарювали краще, інші - гірше, а частина з певних причин зовсім не бажала працювати на землі. В цілому людей можна поділити на три групи: вищу, середню та нижчу, що по суті збігається з соціально-економічною структурою українського села. Українське селянство поступово стало складатись з відносно заможніших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку; бідних селян, тобто бідняків.

Завдяки поєднанню землеробського хисту, сумлінної праці, ініціативності, підприємливості з використанням найманої праці односельців, близько 15 - 20 % селян вдалося збільшити розміри наділів і завести деякий реманент та худобу. У групі заможного селянства в 90-х роках XIX ст. на один двір припадало майже 22 десятини землі, кілька коней, овець, одна-дві корови та не­значна сільськогосподарська техніка. Господар разом зі своєю, як правило багатодітною, родиною обробляв землю, збирав врожай. Проте в напружені дні, особливо під час весняно-посівних робіт і зокрема в жнива, селянська сім’я не встигала власними силами вчасно впоратися з комплексом сільськогосподарських робіт і наймала бідніших селян на допомогу.

Середня група селян була трохи більшою і в 90-х роках XIX ст. становила 25 – 30 % сільського населення. Середнякові належало 7 - 10 десятин землі. Цього вистачало на те, щоб прогодувати свою родину. В його господарстві були пара коней, кілька голів великої рогатої худоби, свині, кури тощо. Примітивний реманент, в основному виготовлений власними руками, був основним знаряддям праці, оскільки сільськогосподарської тех­ніки у середняка майже не було. На відміну від селянина-заможника, середняк не користувався найманою працею, а сам працював у своєму господарстві за допомогою всієї родини.

Найчисленнішою групою виявилися селяни-бідняки, які у 90-х роках XIX ст. становили близько половини селянства України. Це були в основному малоземельні селяни, на один двір яких припадало близько чотирьох десятин землі. Поряд з ними існували і безземельні селяни, які наймалися до поміщиків, а також на сезонні роботи до селян-заможників. Причини ви­никнення і наявності цієї категорії селян різні: нещастя в сім’ї — втрата годувальника, хвороба, природні лиха, недбале господарювання і досить часто лінощі та пияцтво, що призводило родину до катастрофи.

З позицій сьогодення слід відзначити, що вітчизняна історіографія спотворювала причини поділу селянства на групи, погляди на їх місце та роль у суспільстві. Так, виникнення бідняків як соціальної категорії вона тлумачила відсутністю у них землі, але не розкривала причини продажу та передачі в оренду цими селянами своїх наділів. Водночас появу заможних селян пояснювала тим, що вони експлуатували чужу працю і на цьому збагачувались. Соціальні корені розшарування селянства, і особливо появу безземельних селян, слід вбачати у ставленні їх до праці на землі, вміння господарювати. Інша справа з малоземельними селянами, котрі через матеріальні труднощі мали менші наділи, ніж середняки і заможні. Проте більшість малоземельних селян не продавала і не здавала в оренду свої наділи, а навпаки, прагнула розширити їх.

Для успішного розвитку господарства необхідно було створити нову кредитну систему і запровадити тверду валюту. Характерною рисою банківської системи, що існувала до 1861 р., було те, що держава тримала в своїх руках монополію на використання грошових нагромаджень. Це не могло відпо­відати новим методам господарювання, які мали формуватися в пореформений час. У зв’язку з цим було вирішено одночасно із скасуванням кріпаччини ліквідувати і стару банківську систему.

У 1860 р. замість Дворянського банку було утворено Державний банк, який не тільки проводив кредитні операції, а й виконував інші важливі економічні функції. Одночасно з Міністерством фінансів Державний банк регулював діяльність усіх банків і всієї фінансової системи. Його контори були і в Україні, зокрема в Києві, Харкові, Одесі, інших містах. Після заснування у 1882 р. Селянського поземельного банку і відновлення у 1885 р. Дворянського банку, їх відділення були створені і в деяких містах України. У 60-х роках і на початку 90-х років у Російській імперії, в тому числі в Україні, виникли міські (громадські банки) - Харківський, Сумський, Мико­лаївський та інші, а також утворилися товариства взаємного кредиту. В Києві і Херсоні почали функціонувати філії російських акціонерних комерційних банків, де зосереджувалися значні кошти.

Для зміцнення кредиту, розміщення позики та залучення іноземних капіталів була необхідна стійка валюта. Перехід до стійкої валюти вимагав значного золотого запасу, який міг бути створений за умов ліквідації пасивності зовнішньоторгового балансу. З цією метою царський уряд скорочував імпорт фабрично-заводських товарів і одночасно збільшував експорт сільськогосподарської продукції.

Іншим джерелом формування золотого запасу була так звана бездефіцитність бюджету, що досягалась шляхом підвищення податків і доходів від вино-горілчаної монополії.

Завдяки цим заходам була підготовлена грошова реформа 1897 року, основою якої стало золото. Встановлювався вільний обмін кредитних білетів на золоті монети. Як наслідок, з про­веденням грошової реформи була введена тверда валюта, що сприяло обмеженню в обігу грошової маси.

Реформа 1861 р. означала, що епоха феодалізму закінчила­ся, але його пережитки ще довгі роки були реаліями господарського життя країни. Це виявилось не лише в тому, що поміщики зберегли велике землеволодіння, але й у тому, що селянство довгий час залишалось в лещатах відробітків і ви­купних платежів поміщикам і уряду.

Читайте також:

1. F) Наслідки демографічного вибуху.
2. II. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.
3. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
4. V. Економічні цикли.
5. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
6. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
7. Адміністративний арешт активів та його наслідки
8. Адміністративні, економічні й інституційні методи.
9. Акціонерна власність в економічній системі
10. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
11. Аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства як методична основа діагностики його спроможності протидіяти кризовим явищам та ліквідувати їх наслідки
12. Антична колонізація Північного Причорноморья та її наслідки.

Переглядів: 1746