Соціолінгвістика

Зв’язок мови і суспільства не одразу став предметом спеціального наукового дослідження. Теорія про співвідношення мовних і соціальних чинників ґрунтується на праці представників соціологічного напряму французького мовознавства, особливо А. Мейє. Істотну роль у цьому плані відіграли дослідження американських етнолінгвістів, які розвивали ідеї Ф. Боаса і Е. Сепіра про зв’язок мовних і соціокультурних систем; праці представників Празької лінгвістичної школи В. Матезіуса, Б. Гавранка, Й. Вахка, які довели зв’язок мови із соціальними процесами і соціальну роль літературної мови; дослідження німецьких учених Лейпцизької лінгвістичної школи Т. Фрінгса, які обґрунтували соціально-історичний підхід до мови і необхідність включення соціального аспекту в діалектологію, а також праці японської школи «мовного існування» з проблем мовної ситуації. Слід згадати й роботу Поля Лафарга «Мова і революція» (1894), у якій доведено, що відмінність соціальних різновидів мови є наслідком суспільних суперечностей епохи французької буржуазної революції. У Росії проблема взаємодії мови і суспільства була предметом дослідження О. О. Шахматова, І. О. Бодуена де Куртене, М. Я. Марра, В. М. Жирмунського, Л. П. Якубинського, Є.Д.Поливанова.
Певний внесок у вивчення цього питання зробили українські вчені О. С. Мельничук, В. М. Русанівський, Ю. О. Жлуктенко та ін. У 60-х роках XX ст. до питання зв’язку мови і суспільства повертаються американські мовознавці В. Лабов, Д. Хаймс, присвятивши свої дослідження вивченню мовної ситуації в багатомовних країнах. Так сформувалася соціолінгвістика.
Соціолінгвістика— наука, яка вивчає проблеми, пов’язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства. Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.
Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки. Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика. Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень. Іншими словами, це взаємовідношення використовуваних на певній території різних мов чи різних мовних варіантів. Мовна ситуація охоплює соціальні
умови функціонування мови, сферу і середовище вживання мови, форми її існування.
Мовну ситуацію описують за кількісними, якісними й оцінними критеріями.

До кількісних критеріїв належать:

а)кількість мов у певній мовній ситуації;

б)кількість мовців, що говорять певною мовою;

в)кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними критеріями є:

а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність і багатомовність);

б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);
в) функціональна рівнозначність — нерівнозначність мов;
г) характер панівної мови (місцева чи іноземна).
Під оцінними критеріями розуміють внутрішню і зовнішню оцінку мов. Внутрішня оцінка — це оцінка споконвічними носіями мови її комунікативної придатності, естетичної престижності тощо, тобто
ступінь прихильності мовців до рідної мови. Зовнішня оцінка — це характеристика названих параметрів мови носіями інших мов. На основі цих критеріїв будується типологія мовних ситуацій.

Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномовні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзо-
глосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець залежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами.
Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомовність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіснують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п’ятимовність. Прикладом чотиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між штатами —
англійську, а у вищих верствах населення — ще санскрит. Унікальною є виявлена в одному з поселень аборигенів Австралії одинадцятимовна ситуація, причому вживані тут мови належать аж до п’яти різних мовних
сімей. Кожен мешканець цього поселення говорить двома-трьома мовами, а багато-шістьма-сімома.
Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У
разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуаціях суспільні функції мов не збігаються.
Збалансовані ситуації трапляються дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує. Як приклад наводять мовну ситуацію в Швейцарії, однак там справжньої збалансованості немає, бо ретороманською мовою розмовляє лише один відсоток населення; в загальнодержавному масштабі основні мови - німецька та французька, причому функції мов по-різному розподіляються залежно від місцезнаходження кантону (німецькомовної, франкомовної чи італійськомовної території Швейцарії). Подібна ситуація спостерігається і в Бельгії. Хоч тут більшість населення розмовляє фламандською (нідерландською) мовою, однак суспільні функції значною мірою перебирає на себе французька мова через більшу суспільну активність франкомовного
населення. Юридична рівноправність мов і реальний їх статус у багатомовній державі переважно не збігаються. Рівноправними проголошені мови не тільки в Швейцарії, Бельгії, а й у Канаді і колишньому СРСР.
Дві мови не можуть бути функціонально тотожними. Це суперечило б чинному в мові законові економії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномовність, де одна з мов усувається. Навіть на рівні індивідуального білінгвізму спостерігається тенденція до диференційованого вибору мови залежно від ситуації, теми. Різноманітність мовних ситуацій у світі нескінченна. Відомі ситуації, де мовою міжетнічного спілкування є мова меншості (суахілі в Танзанії, малайська мова в Індонезії), запозичена мова (латина у Західній Європі в середні віки, арабська в Середній Азії в VIII—X ст.), мови колишніх метрополій (англійська в Гамбії, Гані, Кенії, Нігерії, французька в Заїрі, Конго, Малі, португальська в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку). У деяких регіонах мовами міжетнічного спілкування є піджини: піджин-інгліш, лінгва-франка, бічламар та інші гібридні мови, що поширені на Далекому Сході, в Океанії, Західній Африці та Латинській Америці.
Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм
(варіантів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий —низький». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст.),
різні варіанти однієї мови (літературна мова і діалект), різні стилі мови (книжний і розмовний).
Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироблення правильної мовної політики. Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на
меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її
застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв’язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.
Термін мовна політика має два значення:
1) мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і
стандартизація літературних форм, реформи в галузі орфографії і пунктуації тощо);
2) мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному
суспільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і політології вживають термін національно-мовна політика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на вироблені в суспільстві концепції з національного питання. Держава впливає на мовну ситуацію через ідеологічні, законодавчі, адміністративні, фінансово-економічні важелі. Вона визначає соціальний статус і соціальні функції мов. Вплив мовної політики держав у всі епохи зводився до нав’язування скореним народам мови завойовників, до ігнорування прав на розвиток і функціонування мов національних меншин, до орієнтації країн, які звільнилися від колоніальної
залежності, на мови колишніх метрополій. Отже, вплив суспільства на мову обмежується впливом на взаємовідношення мов у багатомовній державі і
впливом на нормативно-стилістичну систему мови, термінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни структурних рівнів мови.

Читайте також:

Соціолінгвістика, її предмет, завдання і проблеми

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Психолінгвистика як наука	\|	Метод групування.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.039 сек.