Молібден

Хром

Цинк

Цинк присутній у багатьох харчових продуктах і напоях, особливо в продуктах рослинного походження. Найбільше цинку в морських продуктах. У яловичині Цинку 33, а в свинині 18 мг/кг. Бідні цинком овочі і фрукти, де їх, зазвичай, до 2 мг/кг. Злакові, де Цинку багато, втрачають його під час помолу, мало Цинку в молоці і вершковому маслі. У різних місцевостях в організм людини надходять різні кількості Цинку. За прийнятими в США вимогами кожна людина щоденно повинна одержувати 15 мг Цинку. Для вагітних жінок ця норма збільшується до 20 мг, а для матерів грудних дітей — до 30 мг.

Природна вода має в середньому 10 мкг/л цинку, а водопровідна — значно більше. Якщо водопровідна вода випадково забруднюється відстоями, то це може призвести до забруднення харчових продуктів. Порівняно з Кадмієм і Меркурієм Цинк менш токсичний. Надмір Цинку в їжі викликає часті розлади шлунково-кишкового тракту. Відомі випадки отруєння сполуками Цинку найчастіше були наслідками невмілого використання для зберігання продуктів оцинкованого залізного посуду (особливо для продуктів, які мають у своєму складі кислоти).

Було встановлено, що шкідлива доза Цинку — в межах 225-450 мг або це еквівалентно 1-2 г сульфату цинку. У пиві і деяких інших напоях домашнього приготування трапляється до 100 мг/л Цинку, але від цього хронічних отруєнь Цинком на практиці не спостерігалось.

Процес поглинання організмом Цинку з продуктів залежить від багатьох причин. У середньому організм може засвоювати від 10 до 90% тієї кількості Цинку, яка надійшла з їжею. Їжа з великим вмістом клітковини значно зменшує його засвоєння організмом і може навіть викликати його дефіцит. Є докази того, що поглинання Цинку організмом залежить від кількості в їжі інших елементів — Кадмію, Кальцію, Магнію, а також наявності в їжі речовин-комплексоутворювачів, які сприяють засвоєнню цього елемента.

Підшлункова залоза і клітини слизової оболонки кишок виділяють спеціальні речовини, які утримують утворені сполуки Цинку в клітинах слизової оболонки і сприяють таким чином їх надходженню в кров, звідки Цинк надходить у печінку, підшлункову залозу і селезінку, де нагромаджується. Але найбільше Цинку збирається в простаті — до 100 мг/кг і очах. У м'язах вміст Цинку досягається близько 25-50 мг/кг. Цинк залишається у волоссі і нігтях. За вмістом Цинку в цих тканинах можна судити про процес надходження його в організм. У плазмі вміст Цинку наближається до 1 мг/л.

Основна кількість Цинку виводиться з фекаліями і лише незначну його кількість знаходять у сечі і поті.

Оскільки Цинк бере участь у важливих ферментативних процесах, то він є важливим мікроелементом. Одним з таких ферментів є карбоангідраза, яка переносить вуглекислий газ у складі крові і відповідає за виділенням газу в легенях. Цинк впливає на синтез інсуліну і судинну оболонку ока. При недостачі Цинку в молоці, яким годують тварин, в останніх швидко розвиваються різні розлади організму: зменшення росту, втрата апетиту, випадіння шерсті, ороговіння шкіри. Без Цинку організм стає вразливим до дії збудників інфекційних хвороб, а при зниженому його вмісті в організмі рани дуже довго не заживають. Якщо організм людини не здатний акумулювати Цинк у потрібній кількості, то розвивається ентеропатичний акродерматит, який є спадковою хворобою. Якщо їжа має у своєму складі речовини, що перешкоджають засвоєнню Цинку, то це викликає низькорослість та недорозвинення статевих органів.

Вміст Хрому в більшості харчових продуктів становить до 0,5 мг/кг. Середньодобова потреба у Хромі приблизно дорівнює 50-80 мкг, тоді як у продуктах його вміст знаходиться в межах 0,175-0,47 мг/кг, а саме: в морських продуктах 0-0,44, злаках — 0-0,52, фруктах — 0,0,2, овочах — 0-0,36, м'ясі — 0,02-0,56, молоці — 0,01, маслі 0,17, цукрі-сирці — 0,3, цукрі рафінованому — 0,02, борошні непросіяному — 0,05, борошні просіяному — 0,03 мг/кг.

Використання посуду з нержавіючої сталі деколи підвищує рівень Хрому в продуктах до 3,5 мг/кг. На кожну викурену цигарку приходиться 1,4 мкг Хрому, що сприяє збільшенню його щоденного поглинання організмом. Вміст Хрому в питній воді може коливатись у досить широких межах, що залежить від якості як самої природної води, так і забруднюючих факторів, способів її обробки, матеріалів водопроводу, наявності поблизу зони концентрації стічних вод. Найбільшу небезпеку мають стічні води шкіряних заводів, де широко використовується хромокалієвий галун як дубильний реагент KCr(SO₄)₂·12H₂O. У міській воді вміст Хрому може досягати 80мкг/л, хоч, зазвичай, він значно нижчий і дорівнює, наприклад, у США 2,3 мкг/л, тоді як гранична його межа дорінює 50 мкг/л.

У літературі немає даних про негативний вплив на організм Хрому , який надходить разом з продуктами або з посуду чи обладнання з нержавіючої сталі. Але токсична дія Хрому у складі дихромат-іону добре відома. Нерідко калій або амоній дихромат призводять до смертельних отруєнь. Сполуки Хрому (VІ) викликають виразки шкіри, а при потраплянні в легені — рак.

Засвоєння Хрому організмом значно залежить від хімічної природи сполук, у яких він знаходиться. Тривалентний Хром поглинається мало, тому що входить до складу громіздких за розмірами і стійких до розкладу природних комплексних сполук Хрому, де він виступає в ролі центрального атома. Поглинання Хрому організмом тварин лежить в межах 1-2% від його загального вмісту в продуктах. За даними інших авторів, організм людини поглинає до 10% кількості Хрому, яка є в продуктах. Хром швидко виводиться з крові, але основна його кількість збирається в печінці, де знайдено сполуки Хрому (ІІІ). Найбільше Хрому скупчується у волоссі — 0,2-2 мг/кг.

За даними різних авторів, Хром входить у групу мікроелементів, необхідних людині. Основна біологічна роль Хрому зводиться до підтримання нормального рівня вмісту глюкози в організмі. Недостатня кількість Хрому спричиняє порушення вуглеводневого і ліпідного обмінів, що викликає діабет і атеросклероз. Хоч відомо, що Хром в організмі діє у складі комплексної сполуки тривалентного Хрому з нікотиновою кислотою і амінокислотами, біологічний механізм дії сполук Хрому вивчено неповно.

2.7. Манган.

У злаках вміст Мангану становить від 2 до 14 мг/кг, у м'ясі — біля 0,35-1 мг/кг, у рибі — 0,45-1,3 мг/кг, у фруктах — 3,6 мг/кг. Він зустрічається в багатьох продуктах і поряд з Ферумом, Кальцієм, Магнієм — у питній воді. Багато Мангану в чаї — від 350 до 900 мг/кг. Добова потреба організму в Мангані 2-9 мг, а вміст його у продуктах добового вживання такий, мг/кг: жири — до 0,02, злаки — 1,56, м'ясо - 0,09, риба — 0,02, молоко — до 0,04, напої — 2,24, овочі — 0,41, фрукти — 0,28, всього — 4,6.

Очищення харчових продуктів призводить до різкого зменшення його вмісту. Так, цукор-сирець має 0,4, а рафінований цукор — 0,05 мг/кг Мангану. Токсичний вплив Мангану на здоров'я спостерігали у шахтарів і робітників Манганових виробництв. Манган, який потрапив у легені, впливає на центральну нервову систему, що проявляється у вигляді божевілля. Якісь подібні неврологічні зміни від вживання продуктів з підвищеним вмістом Мангану не спостерігалися. Тому багато вчених вважають , що Манган є одним з найменш токсичних металів.

На думку інших авторів, надмірна кількість Мангану в організмі діє як отрута, яка викликає анемію і може навіть призвести до смерті.

Організм людини засвоює через стінки кишечника не більше 10% Мангану, який надходить з їжею. Виділяється Манган з жовчю, а потім виводиться через кишковий тракт. В організмі людини утримується 8 мг Мангану, причому найбільше його в м'язах і печінці.

У тварин при недостачі Мангану спостерігається порушення в будові скелета, органічна будова скелета і кісток не відповідають нормв, а вміст у кістках і хрящах значно знижений.

Манган відіграє важливу роль у біохімічних процесах. Він є складовою частиною багатьох ферментів, у тому числі таких, що захищають організм від пероксидних радикалів, і служить захистом від усяких форм раку.

Численні факти стверджують про велике біологічне значення Молібдену, який є незмінним для життєдіяльності рослин і майже в такій же мірі потрібний тваринам. Питання про вміст Молібдену в харчових продуктах вивчене ще недостатньо, хоч про його вміст у раціоні тварин даних досить багато. Відомо, що в організм людини щоденно надходить від 0,1 до 0,5 мг елемента. Якщо в місцевості є джерела забруднення навколишнього середовища Молібденом, то зазначена кількість його може бути збільшена. Вміст Молібдену визначається типом харчового продукту. Найбільше Молібдену в бобових культурах (від 0,2 до 4,7 мг/кг), злаках (від 0,12 до 1,14 мг/кг), а найменше його в молоці та моркві. В зернових культурах значна кількість Молібдену міститься в зовнішньому шарі зерна, тому при одержанні високосортного борошна вміст його значно зменшується. Збільшення Молібдену в продуктах може бути наслідком застосування мінеральних добрив або використання для зрошення стічних вод. Якщо вміст Молібдену на пасовищних землях досягав 100 мг/кг (норма 3-5 мг/кг), то у великої рогатої худоби спостерігались явно виражені ознаки отруєння Молібденом.

Є окремі повідомлення про отруєння Молібденом людей. Зазначено, що надмірний вміст Молібдену в продуктах викликає підвищену активність ксантиоксидази, яка впливає на синтез сечової кислоти, що зрештою призводить до відкладання цієї шлакової речовини в суглобах і м'язах. Викликана таким чином хвороба називається подагрою. Молібден, на відміну від Хрому всмоктується в шлунковому тракті, звідки 50% від усієї кількості потрапляє в кров. Короткий час Молібден знаходиться в організмі, потім більша його частина виводиться через нирки з сечею. Молібден є складовим мікроелементом трьох внутрішньоклітинних ферментів: ксантиноксидази, альдегідооксидази і сульфатоксидази. Біологічна дія Молібдену тісно пов'язана з дією Сульфуру і Купруму. Сульфур і його сполуки викликають виведення Молібдену з сечею, таким чином можна лікувати отруєння Молібденом. Купрум полегшує токсичну дію Молібдену. Виявляється, що навіть невелика кількість Купруму в продуктах може викликати отруєння, якщо вміст Молібдену і Сульфуру в них малий. Якщо ж Купруму і Сульфуру в їжі мало, то отруєння Молібденом стає можливим при значно менших його кількостях, ніж при нормальному вмісті цих елементів у їжі. Помічено, що наявність у складі їжі сульфатів може повністю перешкодити отруєнню Молібденом. Подібно Купруму і Сульфуру на біологічну дію Молібдену впливає також Манган. Експериментально встановлено, що виділення Купруму з сечею залежить від кількості засвоєння Молібдену, хоч механізм біологічної взаємодії цих трьох елементів і багатьох інших ще не досліджений.

2.9. Інші елементи (Барій, Берилій, Бісмут, Вольфрам, Аргентум, Стронцій, Титан, Талій і Цирконій)

Усі названі в цьому розділі елементи мають різну забруднюючу дію. Сильний токсичний вплив на організм людини мають у цьому ряду лише Берилій і Талій.

Даних про гранично допустимі концентрації Берилію в раціоні порівняно мало. Але надійно встановлено, що в розвинутих капіталістичних країнах в організм людини щоденно надходить біля 100 мкг Берилію, який міститься в продуктах у таких кількостях, мкг/кг сухої маси: картопля — 0,17, помідори — 0,24, рис — 0,08, хліб — 0,12.

Невеликий природний фон забруднення рослинності і води Берилієм все ж існує постійно. Токсична небезпека від цього елемента можлива, в основному поблизу теплових електростанцій і металургійних заводів, де працюють з берилієм і його сполуками. Є рослини, які можуть нагромаджувати Берилій. З ними він може потрапити в живий організм.

У зв'язку з технічним прогресом на практиці набули широко використання берилієві бронзи, що мають підвищену зносостійкість. Деталі втулок, шарнірів, підшипників, вимикачі можуть бути джерелом забруднення продуктів Берилієм. Тому існує сувора заборона на застосування берилієвих сплавів для технологічного обладнання харчових підприємств.

Проведені на тваринах досліди показали, що стінками кишкового тракту всмоктується невелика кількість Берилію, який надійшов в організм. Берилій, який потрапив у кров у вигляді зв'язаного з білком колоїдного фосфату, розноситься по всіх органах і тканинах. Частина Берилію так само, як і Магнію, осідає в кістках.

Висока токсична дія Берилію була помічена вперше ще тоді, коли в країнах антигітлерівської коаліції розпочався інтенсивний розвиток досліджень і практичних заходів по створенню ядерної зброї. Берилій як активний поглинач нейтронів став потрібний у великих кількостях. Було помічено, що сотні робітників, які працювали з чистим Берилієм, його сплавами, хворіли на тяжку специфічну хворобу — бериліоз. Берилій викликає спочатку локальне ураження тканин (легені, шкіра), а потім передчасну смерть. Такі трагічні випадки сталися з хіміками-дослідниками Берилію.

Причини високої токсичності Берилію не встановлені, цей метал є сильним уповільнювачем дії важливих ферментів, особливо лужних фосфатаз. Він діє шкідливо також на обмін білків і нуклеїнових кислот, що є причиною розвитку раку. Досліди, проведені на щурах, довели токсичну дію солей Берилію.

Аналітичних даних про вміст Талію в продуктах нема, але випадків забруднення їжі Талієм з пестицидів відомо багато. У невеликій кількості Талій поширений у природі. Він залежить до найтоксичніших металів. Небезпека токсичної дії Талію пов'язана з тим, що в хімічному відношенні він подібний до Калію і може частково заміщувати його у складі їжі.

Були спроби вилучити Талій зі складу отрут для боротьби з гризунами, але це призвело до надмірного розмноження щурів. Тому промисловість змушена була знову повернутись до виробництва талієвмісних отрутохімікатів.

В окремих процесах Талій використовується як каталізатор, а також як матеріал деяких приладів. Ці джерела забруднення рідкісні і особливої небезпеки не являють, тоді як талієвмісні пестициди небезпечні. Вважають, що Талій інтенсивно і, можливо, повністю поглинається організмом з їжі. Потім він швидко розноситься по всіх органах, найбільше його нагромаджується в нирках і волоссі. Волосся в місцях ураження Талієм випадає. Виділяється Талій з калом, сечею, слиною. Талій було знайдено в жіночому молоці, а також в ембріонах, бо він проникає через плацентний бар'єр.

До сполук Талію виявлено комулятивний ефект. При гострих отруєннях Талієм спочатку спостерігаються нудота, болі в животі, судоми, циркуляторні порушення, а потім досить часто наступає смерть.

Відомо, що талій сульфат, який потрапив у ячмінь, викликав у 27 випадках отруєння, 7 з яких виявилися смертельними. Були випадки отруєння Талієм внаслідок невмілого застосування його препаратів як ліків. Це були різного роду мазі для лікування грибкових захворювань волосся.

Через високу токсичність Талію і його сполук люди, які працюють з ним, повинні неухильно дотримуватись спеціальних санітарно-гігієнічних правил роботи з такого роду речовинами.

Можна припустити, що причиною отруєнь у Чернівцях був Талій, бо у потерпілих, особливо дітей, спостерігали випадання волосся.

Барій, Бісмут, Ванадій, Вольфрам, Аргентум, Стронцій, Титан і Цирконій можуть бути можливими забруднювачами продуктів, але це трапляється дуже рідко. Їх вплив на організм людини значно менший. Через це тут вони розглядатися не будуть.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Купрум.	\|	Облік єдиного податку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.