• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Принципи громадянства

Поняття громадянства

Громадянство – це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством.

Поняття "громадянин" виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття "городянин" ототожнювалося з поняттям "громадянин", як синонімом вільної людини, яка наділена визначальною повнотою політичних і майнових прав.

Громадянство України — це постійний правовий зв'язок між фізичною особою і Українською державою, що проявляється у їх взаємних правах та обов'язках.

Громадянство слід розглядати як: а) суттєву характеристику основ правового статусу особи; б) як суб'єктивне право особи на громадянство і в) як правовий інститут конституційного права.

У першому аспекті це означає, що від наявності громадянства залежить обсяг правосуб'єктності особи, оскільки не громадяни володіють меншим обсягом прав, свобод і обов'язків. У другому аспекті це означає, що кожна людина має право на громадянство, тобто на постійний правовий зв'язок з відповідною державою. Право на громадянство як суб'єктивне право закріплюється не тільки в нормах конституційного права, а й у міжнародних документах.

У третьому аспекті, громадянство як правовий інститут — це сукупність конституційних норм, які врегульовують однорідні суспільні відносини по набуттю, припиненню громадянства, процедур з питань громадянства.

Таким чином, громадянство в Україні характеризується:

а) стійким характером зв'язків Української держави і особи;

б) індивідуальним, документально юридичне оформленим громадянством кожної людини (наявність відповідного документа, який містить вказівку на громадянство);

в) двостороннім зв'язком людини і держави, що проявляється у їх взаємних правах і обов'язках;

г) поширенням на громадянина суверенної влади держави як всередині країни, так і за її межами.

Принципи громадянства України — це вихідні засади, керівні ідеї, які одержали закріплення в законодавстві у взаємовідносинах між державою і особою.

Конституція України і Закон «Про громадянство України», інші акти встановлюють принципи громадянства. «Принцип» у перекладі з латинської мови означає «засади», «основа».

Ці принципи знайшли втілення в Конституції України 1996 р., у Декларації про державний суверенітет України, в Декларації прав національностей України, в Законі «Про національні меншини», в Законі «Про громадянство України». Вони складають цілісну систему ідей, які є основою законодавства про громадянство, у взаємовідносинах між Українською державою і громадянами.

Громадянство в Україні базується на таких принципах:

1) єдиного громадянства України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму);

3) неприпустимості позбавлення громадянина України громадянства;

4) неможливості автоматичного набуття і втрати громадянства;

5) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України;

6) збереження громадянства незалежно від місця проживання громадянина України;

7) визнання права громадянина на зміну громадянства;

8) захисту і піклування про громадян України, що перебувають за межами України;

9) невидачі громадян України іноземній державі.

4. Підстави набуття громадянства України

При розгляді питань громадянства будь-якої держави виникає необхідність з'ясувати, кого ж вважати громадянином цієї держави, оскільки визначення кола осіб, що належать до громадянства, є її суверенним правом. Згідно зі ст. 3 Закону «Про громадянство України» громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

2) особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Відповідно до ст. 6 закону громадянство України набувається на таких підставах:

Ø за народженням;

Ø за територіальним походженням;

Ø у результаті прийняття до громадянства;

Ø поновлення у громадянстві; усиновлення;

Ø встановлення над дитиною опіки чи піклування;

Ø встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

Ø у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

Ø шляхом встановлення батьківства;

Ø за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Встановлені підстави набуття громадянства відповідають інтересам нашої держави та загальновизнаним принципам міжнародного права.

Умовами прийняття до громадянства України є:

отримання дозволу на постійне проживання в Україні

володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому .для спілкування

визнання і дотримання Конституції та законів України

зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві

безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років

наявність законних джерел існування

обставини, що полегшують прийняття до громадянства України

отримання статусу біженця чи притулку в Україні

перебування у шлюбі з громадянином України

наявність фізичних вад (сліпі, глухі, німі)

визначні заслуги перед Україною, державний інтерес для України

обставини,що перешкоджають прийняттю до громадянства України

вчинення злочину проти людства чи здійснення геноциду

засудження в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину

вчинення на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином

5. Припинення громадянства України

Припинення громадянства — це припинення постійного правового зв'язку особи з Українською державою.

Світовий досвід правового регулювання громадянства свідчить, що громадянство може припинятися за такими підставами: 1) в силу закону; 2) позбавлення громадянства; 3) внаслідок виходу або відмови від громадянства; 4) на підставі міжнародних договорів; 5) внаслідок припинення існування держави як суб'єкта міжнародного права.

Згідно зі ст. 17 Закону «Про громадянство України» громадянство припиняється: а) внаслідок виходу з громадянства України; б) внаслідок втрати громадянства України; в) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

1. Внаслідок виходу з громадянства України (депатріація). Вихід із громадянства України здійснюється за ініціативою особи, яка виїхала на постійне проживання за кордон і подала відповідне клопотання на ім'я Президента України.

Крім того, передбачено випадки, коли вихід із громадянства України не допускається - якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності й підлягає виконанню.

2. Внаслідок втрати громадянства України. Під втратою громадянства звичайно розуміють автоматичне припинення громадянства за певних умов'. Закон України «Про громадянство України» (ст. 19) передбачає, що громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, крім випадків, якщо:

а) діти за народження одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянинові України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 10 цього Закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

3. За підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Як і за набуття громадянства України, до них можна віднести такі підстави, як оптація або трансферт.

6. Громадянські (особисті) права громадян України, їх загальна характеристика

В діючій Конституції України особисті права і свободи не тільки відкривають розділ про права, свободи і обов'язки людини та громадянина, але й їх кількість є значно більшою, ніж це було в попередніх конституціях.

Особисті права і свободи мають специфічні ознаки, які визначаються в наступному:

1. Вони є по своїй суті невід'ємними, природними правами кожної людини, а тому безпосередньо не випливають із належності особи до громадянства держави;

2. Ці права і свободи є невід'ємними і належать кожному від народження;

3. Це такі права і свободи, які необхідні для охорони життя, свободи, гідності людини як особистості, а також інші природні права, тісно пов'язані з її індивідуальним, приватним життям;

4. Вони особливо важливі для кожної людини, а тому їх порушення завжди найнегативнішим чином впливає на людину.

Прийнята в 1996 році Конституція України закріпила на ступні особисті права і свободи:

1. Право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) як не дивно, не право на життя, а саме це право відкриває пе: релік особистих прав громадян. З цього можна зробити висновок, що забезпечення цього права людині повинно бути особливим предметом турботи держави і відповідних її органів.

2. Невід'ємне право на життя (ст. 27) — це єдине в Конституції право, яке містять у собі термін «невід'ємне право»ї Зміст цього права в Конституції не розкривається, але можли зробити висновок, що захист цього права охоплює широки комплекс активних дій усіх державних органів, кожної людин: щодо створення і підтримки безпечних соціального та природ ного середовищ проживання, умов життя.

3. Право на повагу до гідності кожної людини (ст. 28) Повага гідності людини є невід'ємною ознакою цивілізовано' держави. Ніякі заходи впливу на неправомірну поведінку особи не повинні бути пов'язані з посяганням на її гідність. Конституція встановлює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

4. Право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29) — це право укладається в тому, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Підстави для арешту регламентуються кримінально-процесуальним та іншим законодавством, які передбачають досить широку систему гарантій від необгрунтованого арешту, від порушення прав людини під час арешту.

5. Право на недоторканість житла (ст. 30) — означає, що ніхто не має права без законних підстав увійти до житла, а також залишатися в ньому проти волі осіб, які там проживають. Законодавство досить чітко регламентує випадки, коли це право може бути порушено (наприклад, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна; з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину) та коло уповноважених на те осіб і органів.

6. Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) — законодавство передбачає різні форми відповідальності (дисциплінарну, кримінальну та інші) за порушення цього права. І тільки в порядку винятку, згідно із законом, в зв'язку з розслідуванням кримінальних справ і при наявності судового рішення може бути накладений арешт на кореспонденцію і проведено її вилучення з поштово-телеграфних установ.

7. Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) — це право проявляється в забороні без згоди особи зби-рати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу (крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробу-ту та прав людини). Кожному повинна бути надана можливість знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

8. Право на свободу думки і слова (ст. 34). Думки, погляди, переконання відносяться до сфери внутрішнього життя людини, в яке без її згоди ніхто не має права втручатися. Конституція, визначаючи цю свободу, тим самим закріплює право на політичну та ідеологічну багатоманітність. Думка не є вільною, якщо вона не може бути висловлена без огляду на сприятливі чи небезпечні для людини наслідки. Тому свобода думки органічно пов'язана із свободою слова. Свобода слова означає безумовне право людини робити свої думки, погляди, переконання суспільною власністю. Це забезпечується не тільки гарантіями самої свободи слова, але і правом вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший засіб — на свій вибір, а також забороною цензури.

9. Свобода світогляду і віросповідання (ст. 35) — це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи, ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я й моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Важливою гарантією указаних свобод є світський характер держави. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної чи обов'язкової. В Україні церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа — від церкви. Установлення пільг, обмежень чи інших форм дискримінації людини в залежності від відношення до релігії не допускається.

10. Право на шлюб (ст. 51) — є правом кожної людини. Згідно з діючим законодавством, шлюб — це добровільна згода чоловіка й жінки з метою створення сім'ї. Шлюб, який укладається без цієї мети, є фіктивним. Шлюб вважається законним, якщо він укладається в державних органах, а в сільській місцевості — в сільських радах. Церковний шлюб держава визнає законним за умови, якщо він був укладений до 25 жовтня 1917 року.

Більшість фахівців вважають, що до числа особистих слід віднести і право на громадянство. Аналіз ст. 24 та ст. 25 Конституції дає підстави гадати, про таке право чинною Конституцією не регламентоване. Указані норми закріплюють лише принципи громадянства. В крайньому випадку можна вважати, що дане право закріплене не в прямій формі, а лише може бути виведене шляхом тлумачення.

7. Політичні права громадян України

1. Право на свободу пересування, вибір місця прожи­вання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх громадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.

2. Право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Розвинута система громадських об'єднань — не­від'ємний елемент громадянського суспільства. З Їх допомогою люди можуть спільно вирішувати загальні проблеми, задовольняти та захищати свої потреби й інтереси. Громадські об'єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необґрунтованого втручання держави в громадське життя. Конституційне право на свободу об'єднаним є юридичною основою створення й діяльності політичних партій, професійних спілок та інших громадських організацій.

3. Право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним. Це право означає гарантовану громадянам України можливість як безпосередньо, гак і через своїх пред­ставників здійснювати всю повноту влади. Дане право розвиває закріплене у ст.. 5 Конституції України поло­ження про народовладдя, яке має узагальнений, декла­ративний характер. А конкретно встановлюється право громадян на участь у проведенні референдумів і вільних виборів та бути обраними в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, право доступу до дер­жавної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

4. Право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації. Це право призначене для забезпечення політичної свободи думок, переконань та висловлювань в Україні. За юридичним змістом воно гарантує громадянам Укра­їни можливість вільно і необмежене виражати, обгово­рювати, роз'яснювати, переконувати й поширювати у будь-якій формі (в межах закону) свої думки, переко­нання і погляди з усіх питань суспільного, політичного, економічного та суто культурного життя країни, зокре­ма, важливих питань, пов'язаних з обговоренням про­ектів законів і рішень загальнодержавного й місцевого значення.

5. Право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Закріплене у ст. 40 Конституції України право на звернення є важливим засобом здійснення й захисту інших прав та свобод громадян, зміцнення зв'язків населення з державним апаратом, участі громадян в управлінні державними справами. Звернення громадян у державні органи місцевого самоврядування сприяє посилення контролю народу за їх діяльності, боротьбі з тяганиною та бюрократизмом. Праву громадян на особисте звернення, направлення індивідуальних чи колективних звернень відповідає обов'язок органів та посадових осіб, яким вони направленні, уважно, в установленому порядку та у встановленні строки розглянути їх прийняти щодо них законні обґрунтовані рішення.

6. Право на інформацію. Право на вільне вираження, своїх поглядів охоплює право кожного вільно збирати, зберігати, використо­вувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Це право на свободу ін­формації гарантується ч.. 2 ст. 34 Конституції України і може здійснюватися різними способами; шляхом міжособистісного спілкування, через засоби масової інформації, за допомогою матеріальних носіїв інформації, учбових закладів, на зборах і мітингах, сходах громадян, через різноманітні клуби, лектори та інші засоби за своїм вибором. Усі ці засоби вважаються законними, якщо при їх використанні виконуються встановлені законодавством прилила, які існують, наприклад, для засобів масової інформації, для проведення мітингів, демонстрацій, походів, пікетування тощо.

8. Загальна характеристика соціальних прав громадян України

1. Право на працю передбачене ст. 43 Конституції України. Воно визначається як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

2. Право на соціальний захист закріплене в ст. 46 Конституції України і включає в себе право на забезпечення громадян в разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та | в інших випадках, передбачених законом. Право на забезпечення є одним із найважливіших соціальних прав громадян.

3. Право на житло встановлене ст. 47 Конституції України. Передбачено, що держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Більш детально це право врегульоване у Житловому кодексі України.

4. Право на достатній життєвий рівень. Це є одне із найважливіших соціальних прав людини, яке в історії України вперше закріплено у ст. 48 Конституції України 1996 р., в якій встановлено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ця стаття відповідає положенням ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини. Але сучасний економічний стан у нашій державі не дає можливості повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конституційного права кожній людині.

5. Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування встановлене ст. 49 Конституції України. Визначено, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога повинна надаватися безоплатно. Обов'язок держави сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

6. Право на освіту передбачене ст. 53 Конституції України. Важливою гарантією цього права є обов'язок держави забезпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. На конкурсній основі громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах.

9. Юридичні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина

Під правовими (юридичними) гарантіями розуміють сукупність правових норм і інститутів, які, завдяки своїй загальнообов'язковості, дають можливість кожній людині скористатись своїми правами й свободами. Вони встановлюються державою в Конституції, а також у нормах поточного галузевого законодавства, їхньою метою є реалізація забезпечення правовими засобами основних прав і свобод громадян. Усю сукупність юридичних гарантій, які містяться в Конституції України, умовно можна поділити на дві великі групи: універсальні та специфічні.

До універсальних гарантій слід віднести ті з них, які закріплені в ст.ст. 55—64 Конституції. Це:

— право на звернення до суду (ч. 1 ст. 55);

— право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55);

— право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч. З ст. 55);

— правова звернення до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій (ч. 4і ст. 55);

— право будь-якими незабороненими засобами захищати! свої права і свободи (ч. 5 ст. 55);

— право на відшкодування за рахунок держави чи органіВ| місцевого самоврядування матеріальної й моральної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб (ст. 56);

— право знати свої права і обов'язки (ч. 1 ст. 57);

— закони та інші нормативні акти, що визначають права і обов'язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є недійсними ( ч. 2 ст. 57);

— гарантується недопустимість зворотної дії закону в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або відміняють відповідальність особи (ч. 1 ст. 58);

— право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно (ст. 59);

— принцип необов'язковості (заборона) виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60);

— неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ч. 1 ст. 61);

— індивідуальний характер юридичної відповідальності особи (ч. 2ст. 61);

— принцип презумпції невинуватості людини, який полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у злочині; обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведення вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62);

— неприпустимість відповідальності особи за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63);

— право підозрюваного, обвинуваченого або підсудного на захист (ч. 2 ст. 63);

— право засудженого користуватися всіма правами людини та громадянина (за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду) (ч. 3 ст. 63);

—• гарантія недопустимості обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64), наприклад в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

До специфічних гарантій слід віднести ті, які знайшли своє закріплення у відповідних статтях розділу II Конституції, присвячених основним правам і свободам. Наприклад, гарантіями невід'ємного права кожної людини на життя (ст. 27) виступають: вказівка на те, що ніхто не можу бути свідомо позбавлений життя; що обов'язок держави — захищати життя людини; що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань. Реалізація права людини на повагу до її гідності (стаття 28) гарантується тим, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Відповідні гарантії містяться і в інших статтях, присвячених правам і свободам людини та громадянина.

Призначення вказаних та інших правових гарантій полягає в тому, щоб забезпечити найсприятливіші умови, при наявності яких кожна людина мала б можливість реально здійснити свої права й свободи.

Слід пам'ятати, що для реалізації прав і свобод людини потрібно, щоб особа сама бажала цього, а також мала певний рівень правового виховання і правової культури.

Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини та громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми й принципи матеріального та процесуального права, які закріплені в Конституції і які повинні бути реалізовані у поточному законодавстві й судовій практиці. До таких норм, наприклад, належать приписи, що конституційні права й свободи не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22) тощо.

10. Види основних обов'язків та їх конституційне закріплення

Конституція нашої держави закріпила наступні основні обов'язки людини й громадянина:

1. Обов'язок батьків утримувати дітей до повноліття (ч. 2 ст. 51). При цьому вони зобов'язані утримувати як неповнолітніх дітей, так і повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей можуть стягуватися з них в судовому порядку згідно.

2. Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч. 2 ст. 51). Згідно з українським законодавством повнолітні діти зобов'язані утримати непрацездатних батьків (пенсіонерів, інвалідів 1,2 групи), якщо вони потребують допомоги. При ухиленні від цього обов'язку кошти на утримання батьків стягуються в судовому порядку. Суд може покласти на таких дітей і обов'язок брати участь у додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (каліцтво, тяжка хвороба та ін.). Якщо судом буде встановлено, що батьки свого часу ухилялися від виконання своїх обов'язків, то діти можуть бути звільнені щодо утримання своїх батьків і стягнення витрат по догляду за ними.

3. Обов'язок громадян України захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України (ч. 1 ст. 65). Вказаний обов'язок покладається тільки на громадян України і його слід вважати одним із найважливіших і почесних. Перш за все мається на увазі захист України від озброєної агресії. Захист Вітчизни водночас означає, що кожний громадянин України незалежно від національної, расової належності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової та іншої діяльності повинен захищати й відстоювати її конституційний лад від усіляких посягань, підтримувати громадський порядок і т.ін. Саме тому будь-які посягання на незалежність України, її територіальну цілісність, спроби насильницьким шляхом змінити державний устрій відносяться до державних злочинів.

4. Обов'язок громадян України шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65). Чинна Конституція нашої держави закріпила її державні символи — Державний герб, Державний прапор і Державний гімн. Як важливі атрибути суверенності та незалежності вони потребують відповідної поваги й захисту. Правда, не зовсім зрозумілим є те, що такий обов'язок не розповсюджується на всіх осіб без виключення, в тому числі й іноземних громадян і осіб без громадянства. Чинним законодавством публічний глум над державною символікою розглядається як злочин.

5. Обов'язок громадян відбувати військову службу (ч. 2 ст. 65). Порядок і правила її проходження визначаються законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року, «Про яальтернативну (не-військову) службу» від 12 грудня 1991 року та ін. Загальний військовий обов'язок встановлюється з метою підготовки населення до захисту держави й забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства. Загальний військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової чи альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Військова служба є почесним обов'язком кожного громадянина, а тому діюче кримінальне законодавство передбачає відповідальність за ухилення громадян від чергового призову на дійсну військову службу, а також за ухилення від військової служби, порушення військових статутних правил, інші військові злочини.

6. Обов'язок не заподіювати шкоду природі (ч. 1 ст. 66). Такий обов'язок покладається не тільки на громадян України, а й на кожну людину. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то завдані збитки повинні бути відшкодовані або за спеціальними методиками визначення збитків, або за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.

7. Обов'язок не заподіювати шкоду культурній спадщині (ст. 66). Детальна регламентація цього обов'язку дається в Основах законодавства України про культуру (ст. 11), а також в Законі «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» від 13 липня 1998 року. Цей закон установлює певні вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, а також обов'язок відшкодувати заподіяні збитки. В разі відмови в добровільному порядку відшкодувати збитки, відповідні спори мають вирішуватися в судовому порядку.

8. Обов'язок сплачувати податки і збори (ст. 67). Цей обов'язок розповсюджується на всіх осіб, які отримують доходи від трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел. Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів, напрями їхнього зарахування і використання, перелік платників податків та об'єктів оподаткування і відповідальність за порушення податкового законодавства визначаються Законами України. Контроль за дотриманням податкового законодавства здійснюється державними податковими адміністраціями згідно із Законом «Про Державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 року. Відповідно до Конституції всі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

9. Обов'язок неухильно дотримуватися Конституції України та законів України (ст. 68). Цей обов'язок тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності — особливих, передбачених і врегульованих нормами права, відносин між громадянами й державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання за скоєне винних. В залежності від правопорушення юридична відповідальність може бути адміністративною, кримінальною, цивільною, дисциплінарною та конституційно-правовою. Встановлення чинним законодавством норм про юридичну відповідальність пов'язане з незадовільним рівнем загальної правової культури та правовим нігілізмом. Ч. 2 ст. 68 Конституції встановлює загальновідоме ще з часів римського права правило — незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

10. Обов'язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). На рівні конституційно визнаної найвищої соціальної цінності в Україні в ч. 1 ст. З перелічені не всі права й свободи людини, які передбачені Конституцією. Але право на життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку належать до тих прав людини, що зумовлені її природою, та не залежать від наявності певного статусу особи в державі. Саме тому всі вони в міжнародній практиці позначаються як фундаментальні. І, звичайно, повинні поважатися і бути гарантовані всі без виключення права й свободи людини, які зафіксовані в Конституції України та в поточному галузевому законодавстві.

Читайте також:

1. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
2. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
3. Антикорупційні принципи
4. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
5. Б/. Принципи виборчого права.
6. Базові принципи обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції
7. Базові принципи психології спорту.
8. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн
9. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
10. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
11. Біржові товари і основні види товарних бірж. Принципи товарних бірж.
12. Бюджетна система України: поняття та принципи побудови

Переглядів: 3016