Гострий гнійний плеврит – це дифузне або обмежене гнійне запалення вісцерельного та паріетального листків плеври, яке призводить до нагромадження гною в плевральній порожнині.

ГНІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ СЕРОЗНИХ ОБОЛОНОК

Залежно від етіологічного чинника плеврит може бути специфічним і неспецифічним. Іноді інфекція буває змішаною.

Запальний процес може охоплювати всю плевральну порожнину (тотальний плеврит) або деякі її ділянки (осумкований плеврит).

Клінічна картина. Хвороба характеризується погіршенням загального стану хворого, появою болю в ураженій половині грудної клітки, який посилюється під час дихання і кашлю. До 39-40⁰С підвищується температура тіла, прискорюється пульс, дихання, з'являється акроціаноз. Під час об'єктивного обстеження грудної клітки звертають на себе увагу збільшення однієї її половини, розширення міжреберних проміжків. Грудна клітка відстає в акті дихання. Перкуторно над ексудатом визначається тупий звук.

Рентгенологічне обстеження дає можливість встановити локалізацію і ступінь поширення процесу, кількість гною, стан легень і зміщення органів грудної клітки.

Діагноз гнійного плевриту підтверджується діагностичною пункцією. Ексудат підлягає цитологічному і бактеріологічному дослідженню.

Лікування гострого гнійного плевриту.

Лікування гострого плевриту може бути консервативним і оперативним.

Консервативний метод полягає у повторних аспіраційних пункціях плевральної порожнини. При цьому відсмоктують гній, а плевральну порожнину промивають антисептичними речовинами і вводять у неї протеолітичні ферменти.

Оперативний метод лікування може бути відкритим або закритим.

Закритий оперативний метод лікування полягає в дренуванні плевральної порожнини трубкою, котру вводять через троакар, яким пунктують плевральну порожнину, або через ложе резекованого відрізка ребра. Трубку вводять у плевральну порожнину у 8 – 9-му межребер'ї по задній аксилярній лінії. М'які тканини довкола трубки герметично зашивають, а саму трубку фіксують до шкіри, щоб вона не випала. Зовнішній її кінець підключають до активного або пасивного відсмоктувача (електричний аспіратор, дренаж за Бюлау).

Паралельно з евакуацією гною проводять детоксикаційну, загальнозміцнюючу терапію, переливання крові, парантеральне введення антибіотиків та ін.

Якщо протягом 1-2 міс аспіраційний метод лікування виявляється неефективним, показаний відкритий оперативний метод ( торакотомія з резекцією одного-двох ребер в найнижчому місцінакопичення гною, видалення гною та згустків фібрину, промивання плевральної порожнини антисептичним розчином і дренування широкою трубкою.

У післяопераційний період продовжують інтенсивну антибактеріальну терапію.

Гострий гнійний перитоніт– це запалення паріетального і вісцерального листків очеревини, яке супроводжується тяжким загальним станом організму, нерідко – необоротними змінами в окремих органах.

Класифікація перитоніту.

Розрізняють первинний і вторинний перитоніт.

Первинний перитоніт є наслідком занесення інфекції в черевну порожнину екзогенним шляхом у жінок через маткові труби, або гематогенним чи лімфогенним шляхом.

Вторинний перитоніт виникає внаслідок травми, гострих запальних процесів у органах черевної порожнини.

Розрізняють гострий і хронічний перитоніт.

За поширенням запального процесу перитоніт буває обмеженим і необмеженим (місцевим, дифузним, розлитим і загальним).

При обмеженому перитоніті запальний процес осумкований і відмежований спайками від вільної черевної порожнини. Місцевий необмежений перитоніт локалізується в одній ділянці черевної порожнини. У разі дифузного ураження очеревини запальний процес охоплює один або два поверхи черевної порожнини, маючи при цьому тенденцію до поширення. У разі розлитого перитоніту в процес втягується понад два поверхи черевної порожнини. Коли патологічним процесом охоплені всі відділи паріетального і вісцерального листків очеревини, то такий перитоніт називають загальним.

Розрізняють асептичний і септичний перитоніт.

За характером ексудату перитоніт буває серозний, фібринозний, жовчний, гнильний, а також спостерігаються комбінації його видів.

Клініка і діагностика.

У клінічному перебігу перитоніту виділяють три стадії: реактивну, токсичну і термінальну.

Реактивна стадія охоплює перші 24 год ( уразі перфорації порожнистих органів – до 12 год) від початку захворювання. У цій стадії хворий скаржиться на сильний біль у животі, блювання. При деяких видах перитоніту, особливо на грунті перфорації порожнистих органів, може спостерігатися клінічна картина шоку: шкіра бліда, вкрита холодним потом, пульс частий, слабкого наповнення, напруження, артеріальний тиск знижений.

Під час огляду передня черевна стінка запала або асиметрична, слабко, або і зовсім не бере участі в акті дихання. У процесі пальпації звертають увагу на місцеве або розлите (залежно від поширення запального процесу) напруження передньої черевної стінки. Іноді вона стає тверда, “як дошка”. Перкусія живота виявляє максимальний біль і притуплення у фалангах, що вказує на скупчення там рідини.

Коли поволі натиснути пальцями на пердню черевну стінку і раптово відняти руку, хворий відчуває різке посилення болю (позитивний симптом Щоткіна-Блюмберга).

Змінюється склад крові: лейкоцитоз, зсув лейкоцитарної формули вліво, збільшення ШОЕ, анемія.

Токсична стадія перитоніту триває 24-72 год. У ній місцеві явища дещо затихають, загальні наростають. Зменшуються біль, напруження м’язів передньої черевної стінки, менш виражений симптом Щоткіна-Блюмберга. Паралельно з тим посилюється атонія кишечнику, збільшується здуття живота.

У хворого наростають ознаки інтоксикації. Риси обличчя загострюються, шкіра сірого кольору, очі й щоки запалі (обличчя Гіпократа), артеріальний тиск знижується, дихання стає поверхневим, частим. Зменшується виділення сечі. Поступово наростають явища ниркової недостатності. Погіршуються показники крові.

В термінальній стадії прогресують як місцеві, так і загальні прояви захворювання. Живіт різко здутий, болючий під час пальпації. Перистальтичні шуми не вислуховуються. У пологих місцях перкуторно визначається вільна рідина. Пульс ниткоподібний, артеріальний тиск різко знижений. Хворий загальмований, погано контактує. Шкіра синюшна, явища олігурії.

Лікування.

При гострому перитоніті терапія полягає в своєчасному оперативному лікуванні, якому передує короткочасна (2-3 год) старанна передопераційна підготовка. Вона передбачає: введення знеболюючих препаратів, інфузійну терапію, застосування антибіотиків, серцевих глікозидів. Якщо знижений артеріальний тиск, уводять гормони кори наднирників.

Операцію виконують під ендотрахеальним наркозом. Черевну порожнину розтинають серединним розрізом (по білій лінії). Ексудат видаляють, встановлюють і усувають причину перитоніту. Черевну порожнину промивають антисептичним розчином і дренують. При серозному місцевому необмеженому перитоніті можна обійтися введенням в черевну порожнину однієї або двох поліхлорвінілових трубок. При поширеному гнійному перитоніті черевну порожнину дренують через невеликі отвори (контрапертури) в чотрьох ділянках черевної порожнини (двох здухвинних і двох підреберних) гумовими дренажами і поліхлорвініловими трубками. Іноді передню черевну стінку залишають не зашитою (так звана програмована лапаростомія), прикриваючи її спеціальною біологічною плівкою для послідуючого видалення гною та періодичного промивання черевної порожнини.

Для забезпечення декомпресії травного каналу в кінці операції через ніс вводять у шлунок, дванадцятипалу і тонку кишки поліхлорвінілову трубку з бічними отворами (зонд Ебота, Міллера).

У післяопераційний період продовжують консервативну терапію. Вона проводиться у кількох напрямках.

1. Боротьба з інфекцією шляхом застосування місцево (через дренажні трубки в черевну порожнину), внутрішньом’язово і довенно антибіотиків.

2. Усунення паралітичної непрохідності кишок домагаються шляхом інтубації кишечнику та дренування шлунка, а також перидуральною, паранефральною блокадами. Уводять препарати, які стимулюють перистальтику кишок, призначають сифонні лівативи.

3. Дезінтоксикаційна терапія, поповнення об’єму циркулюючої крові і корекція розладів водно-електролітного стану. З цією метою проводять внутрішньовенну інфузійну терапію, як і в доопераційний період. У середньому за добу хворий повинен одержати 3-4 л рідини.

4. Повноцінне парентеральне харчування забезпечується внутрішньовенним введенням гідролізатів, амінокислотних сумішей, жирових емульсій.

5. Поліпшення роботи серцево-судинної і дихальної систем (серцеві препарати, дихальна гімнастика, розтирання хворого, інгаляції, банки, гірчичники, оксигенотерапія, гіпербарична оксігенація).

6. Боротьба з підвищенням зсідання крові. Для її усунення рано призначають фізичні вправи, масаж, антикоагулянти.

7. Стимуляція імунологічної реактивності організму: переливання крові, антистафілококової плазми.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Синтаксис команд мовою асемблера	\|	План лекції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.