• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Класифікація хірургічної інфекції

1 Гостра хірургічна інфекція:

а) гнійна;

б) гнильна;

в) анаеробна (газова гангрена);

г) специфічна (правець, сибірка).

2 Хронічна хірургічна інфекція:

а) неспецифічна (гнійна);

б) специфічна (туберкульоз, сифіліс, актиномікоз).

3 Залежно від етіологічного чинника:

а) стафілококова;

б) стрептококова;

в) пневмококова;

г) клібацілярна;

д) синьогнійна;

є) змішана.

4 Залежно від локалізації ураження:

а) шкіри та підшкірної клітковини;

б) кісток і суглобів;

в) шиї;

г) грудної клітки, середостіння;

д) черевної стінки, органів черевної порожнини тощо.

5 За клінічним перебігом:

а) гостра і хронічна інфекція поділяється на місцеву і загальну:

- загальна;

- місцева;

б) хронічна гнійна інфекція:

- загальна;

- місцева.

І Гостра гнійна інфекція:

А. Місцева:

1 гостра гнійна інфекція;

2 гостра гнильна інфекції;

3 гостра неспецифічна анаеробна інфекція (газова гангрена);

4 гостра специфічна анаеробна інфекція (правець, сибірська виразка, дифтерія).

Б. Загальна:

1 гостра загальна хірургічна інфекція;

2 підгостра (хронічна) загальна хірургічна інфекція.

Розподіл інфекції на місцеву і загальну умовний, тому що всякий місцевий процес викликає реакцію всього організму.

ІІ Хронічна хірургічна інфекція:

1 хронічна неспецифічна інфекція ;

2 хронічна специфічна інфекція (актиномікоз, сифіліс).

Гостра гнійна хірургічна інфекція – це проникнення і розмноження в організмі патогенних мікроорганізмів з утворенням гнійного ексудату. Під хірургічною інфекцією необхідно розуміти такі захворювання інфекційного ґенезу, які або причинно пов'язані з хірургічним втручанням, нанесенням ран (інфекційні ускладнення ран, зокрема, нагноєння останніх та ранова токсико-інфекція) або, які для свого лікування потребують чи, можуть потребувати на якомусь етапі свого перебігу хірургічного втручання (інфекційні захворювання, що спричинюють місцеве руйнування тканин та органів і накопичення у них токсичного гнійного ексудату та мертвих клітин - абсцес, флегмона, карбункул, остеомієліт тощо).

Слід, однак, пам'ятати, що одного проникнення мікроорганізмів в організм людини для розвитку хірургічної інфекції недостатньо. Ми можемо виявити їх в організмі, а розвитку інфекції не буде. У таких випадках прийнято говорити про бактеріальне забруднення (контамінацію). Поява ознак запальної реакції організму у відповідь на інвазію мікроорганізмів означає перехід контамінації в явну бактеріальну, або токсичну інфекцію.

Чому в одних випадках ми маємо справу лише з контамінацією, а в інших - з бактеріальною інфекцією? Справа в тому, що для розвитку в організмі хірургічної інфекції за наявності в ньому патогенних мікроорганізмів потрібна відповідна його чутливість до неї і подолання захисних сил організму. У процесі розвитку в організмі гнійної інфекції протистоять два чинники: з одного боку – макроорганізм, з іншого - мікроорганізм. Від того, хто в цій єдності і боротьбі переможе, і буде залежати розвинеться тільки мікробна інвазія чи й бактеріальна інфекція.

Які додаткові чинники впливають на розвиток інфекції в організмі? Це патогенність, вірулентність і кількість мікроорганізмів; місце проникнення інфекції (деякі тканини: підшкірна клітковина, плевра, очеревина, чутливіші до неї); вид тканин (наявність некротичних ділянок), їх кровопостачання; загальний стан організму (анемія, авітаміноз, недоїдання, супутні захворювання, особливо цукровий діабет).

Для того, щоб в рані розвинувся інфекційний процес необхідно, щоб загальна кількість мікробів перевищувала так званий "критичний рівень", який дорівнює не менше 10⁵-10⁶ бактерій в 1 г тканини взятої з глибини рани. Правда цей "критичний рівень", тобто поріг чутливості організму до різних збудників, коливається в широких межах залежно від фізіологічного стану макроорганізму, функціонального стану тканин рани тощо.

Збудники.Збудниками хірургічної інфекції можуть бути різні мікроорганізми: стафілокок, стрептокок, гонокок, Збудники менінгокок, кишкова і синьогнійна палички, паличка черевного тифу, протей, клостридії, мікобактерії туберкульозу, спірохети.

Зараження може відбуватися одним видом мікроба (моноінфекція) або кількома видами (поліінфекція або мікробна асоціація).

Місце проникнення інфекції в організм називається вхідними воротами. Частіше інфекція проникає ззовні. Це екзогенна інфекція. Вхідними воротами є різні ушкодження. Інфекція передається контактним шляхом (при безпосередньому дотику з нестерильними предметами), а також повітряно-крапельним і повітряно-пиловим.

Інфекція може поширюватися в організмі з вогнищ, які вже в ньому є. Це ендогенна інфекція. Джерелом її є гострі гнійні процеси (фурункул, карбункул, лімфаденіт, бешиха тощо), а також хронічні, при яких інфекція перебуває у латентному стані (карієс зубів, хронічний тонзиліт, хронічні запальні процеси в сечовій системі і жіночих статевих органах та ін.). При зниженні реактивності організму мікроорганізми лімфогенним або гематогенним шляхом можуть поширюватися, викликаючи вторинні запальні вогнища.

У відповідь на проникнення бактерій в організмі за сприятливих умов виникає місцева і загальна реакція.

Клініка.Місцева реакція характеризується всіма ознаками запалення: біль, почервоніння, місцеве підвищення температури, набряк і зниження функції. Невдовзі довкола місцевого запального вогнища розвиваються захисні бар'єри, які запобігають поширенню інфекції. Це захисний вал, який утворюється з нейтрофільних лейкоцитів; грануляційний вал - результат тканинної реакції і розмноження тканин сполучної тканини (з нього пізніше утворюється піогенна капсула); лімфатичні судини і лімфатичні вузли. Найчастіше ці захисні бар'єри обмежують запальний процес. Але іноді вони не витримують і тоді інфекція поширюється у всьому організмі.

Загальна реакція організму характеризується насамперед підвищенням температури тіла. Лише у хворих похилого віку та ослаблених людей вона невисока. Швидко розвиваються порушення з боку нервової системи: головний біль, затьмарення, іноді втрата свідомості; серцево-судинної системи: прискорення пульсу, зниження артеріального тиску; травного апарату: втрата апетиту, запори, диспепсичні явища; сечової системи: зменшення виділення сечі, наявність в ній білка. У крові збільшується кількість лейкоцитів, виникає зміщення лейкоцитарної формули вліво (поява молодих форм нейтрофілів: збільшення паличко-ядерних, наявність юних, мієлоцитів), анемія, зменшення альбумінів і збільшення глобулінів, підвищення ШОЕ. У тяжких випадках збільшується печінка і селезінка.

Ускладнення.Розвиток в організмі хірургічної інфекції сам по собі є вже ускладненням якогось процесу. Проте й інфекція може додатково ускладнюватися. Передусім це поширення запального процесу на сусідні тканини (наприклад, із зуба на м'які тканини щелепи або кістку), лімфатичні судини і залози (розвиток лімфангоїту і лімфаденіту, кровоносні судини (артеріт, флебіт), проникнення мікроорганізмів або їх токсинів у кров (сепсис); амілоїдоз внутрішніх органів (відкладення в клітинах паренхіматозних органів (печінка, нирки) високомолекулярного протеїну із зниженням їх функції); ранове виснаження ендотоксичний (септичний) шок. Останнє грізне ускладнення характеризує драматичну клінічну ситуацію. Виникає раптово, неочікувано, часто при банальних вогнищах інфекції. Перебігає стрімко і безповоротно. Сприяє виникненню ендотоксичного шоку, цукрового діабету, приймання кортикостероїдів. Деякі автори пов'язують його з гіперпродукцією в організмі хворого на сепсис оксиду азоту (N0), що зумовлює релаксацію судин, формування набряку тканин, модулювання чутливості нервових закінчень. Утворення оксиду азоту інгібується кортикостероїдами. Клінічна картина характеризується бурхливим перебігом, супроводжується ознобом, підвищенням температури тіла, зниженням артеріального тиску, тахікардією, ціанозом, психічними розладами, анурією, гіперлейкоцитозом. З боку легень при ендотоксичному шоку виникає респіраторний дістрес-синдром (РДС), який характеризується гострою задишкою гіпоксемією, поширенням інфільтратів в легенях, набряком легень. РДС, як ускладнення септицемії часто називають "септичними легенями". Смертність у випадках ендотоксичного шоку досягає 60-70 %.

Лікування.Лікування хворих з гострою хірургічною інфекцією - це складна проблема. Воно ділиться на загальне і місцеве.

Загальне лікування проводиться в таких напрямах.

1. Боротьба з інфекцією. Головне місце тут займають антибіотики. Перед їх призначенням слід лабораторним шляхом визначити характер збудника і його чутливість до того чи іншого антибіотика. До одержання відповіді хворим призначають напівсинтетичні пеніциліни (ампіцилін, метацилін, оксацилін) або антибіотики широкого спектра дії (цефалоспорини, тетрацикліни, олеандоміцин, еритроміцин). Антибіотики треба призначати у великих дозах періодично (один раз в 7-8 днів) міняючи їх.

Антибіотики поєднують з сульфаніламідними препаратами (норсульфазол, уросульфан, етазол, сульфадиметоксин, фтазін, сульфапіридазін), антисептиками нітрофуранового ряду (фуразолідон, фурагін, фуразолін, фурацилін, фурадонін), похідними хіноксаліна (діоксин), налідіксовою кислотою (неграм), 5-НОК, метронідазолом, хлоргексидином біглюконатом. Під час застосування цих препаратів рекомендується пити багато лужних рідин (мінеральну воду, молоко).

Фаготерапія гнійних захворювань. Бактеріофаг, діючи на генетичний апарат мікроба володіє вираженою видовою і типовою специфічністю. В хірургічній практиці знаходять застосування стафілококовий, стрептококовий і синьогнійний фаги, колі-фаг та їх суміші.

2. Боротьба з інтоксикацією здійснюється шляхом інтенсивної інфузійної терапії. Завдання рідин, які переливаються, - розводити токсини в крові, зв'язувати їх і виводити з організму. Інфузійну терапію слід проводити, контролюючи центральний венозний тиск, об'єм циркулюючої крові. Токсини виводяться печінкою, легенями, нирками.

Для інфузійної терапії використовують реополіглюкін, реоглюман, полідез, гемодез, ізотонічний розчин натрію хлориду, 5-10 % розчин глюкози. Рідини треба вводити не менше ніж 40 мл на 1 кг маси хворого. Введення рідин повинно супроводжуватися підсиленим (форсованим) діурезом. З цією метою застосовують такі діуретики як лазикс, манітол, сечовину.

Новим методом детоксикації є видалення з крові токсинів за допомогою вугільних адсорбентів та іонообмінних смол (гемосорбція). Поряд з нею застосовують і плазмосорбцію. Метод полягає в тому, що спочатку в артеріальному коліні артеріовенозного шунта розділяють кров на форменні елементи і плазму, а пізніше плазму пропускають через сорбенти. Очищену плазму повертають хворому. Одним із методів детоксикації є зовнішнє дренування грудної лімфатичної протоки і виведення лімфи, яка містить багато токсичних продуктів.

3. Боротьба з гіпопротеїнемією. Використовують переливання нативної і сухої плазми, 10-20% альбумін, 4-8% протеїн, гідролізин, гідролізат казеїну, амінопептид, амінокровин, амінозол, поліамін, альвезин та ін. Призначаючи їх, треба пам'ятати, що вони добре засвоюються і ефективні лише при збереженні функції печінки.

4. Боротьба з недостатністю печінки. Використовують 5, 10, 40% розчини глюкози з інсуліном, вітаміни (аскорбінова, фолієва, нікотинова кислоти), 1% розчин глютамінової кислоти (500-600 мл), 3-5% метіонін (20-30 мл), ліпокаїн 0,1 г 3 рази на добу, сирепар 1-2 мл 3 рази на добу, есенціале (10-20 мл).

5. Боротьба з недостатністю нирок. Для покращення сечовидільної функції рекомендується введення еуфіліну (1 мл 24% розчину), лазиксу (2 мл 1% розчину 3 рази на день), манітолу (15-20 г) внутрішньовенно. Добрий ефект дають двобічні паранефральні блокади.

6. Стимуляція неспецифічного імунітету здійснюється внутрішньовенним введенням гіперімунної антистафілококової плазми (250-300 мл), антистафілококового імуноглобуліну (5 мл внутрішньом'язово або внутрішньовенно), лейкоцитної маси здорового або імунізованого донора (400 мл), левамізолу, Т-активіну (5-10 мг внутрішньом'язово).

7. Нормалізація електролітного балансу і кислотно-лужного стану проводиться відповідно до результатів лабораторних досліджень. Для корекції використовують такі розчини: 1-3 % розчин калію хлориду, 0,89% або 10% розчин натрію хлориду, 3-4% розчин натрію гідрокарбонату або натрію лактату, трис-буфер 0,3 моляр, розчин (0,12-0,5 г/кг маси), 2 % розчин амонію хлориду.

8. Застосування протеолітичних ферментів. Протягом останніх років у випадках гнійно-некротичних процесів почали застосовувати препарати направленого впливу на ферментативні процеси в організмі (трипсин, хімотрипсин, террилітин, рибонуклеазу та ін.). В основі їх дії лежить здатність розщеплювати некротизовані тканини, розріджувати в'язкі секрети, ексудати, згустки крові.

9. У боротьбі з хірургічною інфекцією широко використовується гіпербарична оксигенація (застосування кисню під підвищеним тиском у спеціальних камерах). Вона усуває гіпоксію, покращує метаболічні процеси в організмі, функціональний стан паренхіматозних органів, зменшує інтоксикацію, підсилює дію протимікробних препаратів.

10. Гормонотерапія гнійної інфекції. У зв'язку з порушенням синтезу білка і підвищеною втратою його у хворих з гострою гнійною інфекцією, важливе значення має підсилення білкового анаболізму. Це досягається з допомогою анаболічних стероїдів (неробол, нероболіл, ретаболіл). У групу анаболічних гормонів можна віднести і інсулін.

11. Симптоматичне лікування — боротьба з болем (анальгін, димедрол, промедол, морфін, дроперидол), застосування препаратів, що підтримують функцію серцево-судинної системи (камфора, кордіамін, корглікон, строфантин, кокарбоксилаза та ін.), профілактика легеневих ускладнень (розтирання тіла, банки, гірчичники, дихальна гімнастика, інгаляції), харчування — продукти високої енергетичної цінності, догляд за шкірою, ротовою порожниною та ін.

Місцеве лікування запальних вогнищ на початкових етапах може вестися консервативно. Його мета — обмежити запальний процес, не дати можливості йому поширитися. Це досягається іммобілізацією ураженої ділянки, місцевим застосуванням холоду (звужуються судини, зменшується набряк тканин), різних фізіотерапевтичних процедур (кварц, солюкс, УВЧ, електрофорез), обколюванням запального вогнища розчинами антибіотиків.

Важливе місце при лікуванні гнійних захворювань займає пункційний метод. Він застосовується при лікуванні гнійних процесів суглобів, плевральної порожнини, перикарда, менінгіту.

Якщо після такого лікування хворому стає легше, біль поступово стихає, набряк зменшується, температура тіла знижується, показники крові нормалізуються, то консервативне лікування продовжують, заміняючи холод тепловими процедурами (сприяють розширенню судин і швидкому розсмоктуванню запального вогнища).

Якщо таке лікування не дає ефекту, набряк наростає, біль посилюється, температура тіла тримається на високих цифрах, погіршується картина крові, при поверхнево розташованих запальних вогнищах з'являється симптом флюктуації, тоді показане негайне оперативне втручання. Його мета — розкрити запальне вогнище, видалити некротизовані тканини, створити сприятливі умови для відтоку запального ексудату, застосування засобів, які сприяють очищенню і загоєнню рани.

Кожне оперативне втручання повинно бути забезпечене добрим знеболюванням. Це різні види місцевої або загальної анестезії. Знеболювання має забезпечити можливість повної ревізії рани, розкриття всіх кишень. Операція здійснюється за дотримання всіх правил асептики і антисептики. Розкриття гнійного вогнища повинно бути повним. Малі розрізи неефективні і вимагають часто повторних втручань. Після розкриття вогнища некротизовані тканини висікають.

Надалі важливу роль відіграє створення умов для евакуації запального ексудату. Для цього рану дренують гумовими дренажами, поліхлорвініловими трубками. Проте таке пасивне дренування не завжди сприяє повному відтіканню ранового ексудату.

Кращі результати дає активне дренування рани з промиванням її антисептичними речовинами. Воно полягає в тому, що в рану вставляють одну або кілька поліхлорвінілових трубок з численними отворами, залежно від кількості гнійних кишень. Промивання рани антисептиками (3% розчин борної кислоти, 0,5% розчин фурациліну, 0,1% розчин діоксидіну) здійснюється або самопливом, або за допомогою вакуум-апарата. Цей метод створює добрі умови для механічного видалення ранового ексудату, залишків зруйнованих клітин і бактерій.

Це може бути вакуумний дренаж Редона (закрита склянка з низьким тиском у ній), апарат Боброва (дві або три з'єднані між собою скляні банки або ампули, у яких шляхом переливання асептичної рідини із розташованої вгорі банки в нижню утворюється вакуум, який і забезпечує присмоктування ексудату) або звичайний гумовий балон ("груша"), під час стискання стінок якого в ньому створюється вакуум, який і зумовлює відсмоктування ексудату.

Таке лікування застосовують протягом 7-10 днів. Після очищення рану закривають ранніми або пізніми вторинними швами.

Ідеальним лікуванням гнійно-запальних процесів шкіри і підшкірної клітковини є повне висічення нежиттєздатних тканин і зашивання ран. До такої тактики необхідно відноситися обережно у зв'язку з можливими ускладненнями.

Читайте також:

1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
2. V. Класифікація і внесення поправок
3. V. Класифікація рахунків
4. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
5. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
6. Аналітичні процедури внутрішнього аудиту та їх класифікація.
7. Бактеріальні інфекції
8. Банківська платіжна картка як засіб розрахунків. Класифікація платіжних карток
9. Банківський кредит та його класифікація.
10. Банківські ресурси, їх види та класифікація
11. Будівельна класифікація ґрунтів
12. Будівельні домкрати, їх призначення, класифікація та конструкція.

Переглядів: 3784