• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Види співучасників

Вступ

Лекція 7. Підготовка інформаційно-аналітичного документу.

Рішення щодо вибору виду інформаційно-аналітичного документу залежить від багатьох факторів. По-перше, визначальною є тема, якій він присвячений. По-друге, велике значення має кінцевий адресат (споживач) документу або його безпосередній замовник. По-третє, слід приймати до уваги обсяг інформації, який містить аналітичний документ. Потрібно враховувати, що аналітичний документ містить два основних функціональних розділи: інформаційний та безпосередньо аналітичний. В залежності від характеру дослідження інформаційний та аналітичний розділи можуть бути рівнозначними або асиметричними за об’ємом, проте жоден з них не повинен складати виключний зміст проекту. Навіть документи, що відносяться до категорії інформаційних довідок включають елементи аналітики (зокрема, це проявляється у відборі фактів). У той же час аналітику не можливо подати без посилання на вихідну інформацію, тому адресат не отримає повної картини проблеми.

Разом з тим, інформаційний та аналітичний розділи безперечно мають власну специфіку. Вона визначає їхній змістовний склад, а також форму подання матеріалу та особливості відповідних лінгвістичних конструкцій.

Ø Важливе

Зокрема, інформаційний розділ переважно орієнтований на відбиття релевантних для дослідження відомостей. Ці дані можуть мати різноманітну природу та бути представлені по різному (наприклад, як опис основних характеристик ситуації, хронологія подій, статистика, результати застосування аналітичних методик тощо). Їх можна представити у вигляді текстової інформації або у вигляді таблиць, графіків, схем. Проте головною умовою оформлення інформаційного розділу є акцент на фактологію та мінімізацію інтерпретації фактів.

У свою чергу аналітичний розділ проекту переважно містить логічні міркування при зіставленні різних фактів, пояснення явищ і їхніх взаємозв'язків, а також у ньому формулюються загальні висновки та прогнози розвитку ситуації.

Змістовні розходження між інформаційним та аналітичним розділом проявляються в стилістичних особливостях викладу матеріалу, а також можуть визначати послідовність включення цих розділів у структуру єдиного підсумкового аналітичного документу. Роль інформаційного розділу визначається залежно від цілей і завдань дослідження. Разом з тим, загально прийнятим у підготовці підсумкових документів є певне звуження рамок інформаційного розділу проекту в порівнянні з аналітичним розділом.

Виходячи з цього, розрізняють наступні види аналітичних документів:

1. Аналітична записка. Представляє собою детальний аналіз проблеми, висновки та, у разі необхідності, практичні рекомендації. Визначальним при підготовці аналітичної записки є термін її підготовки – важливо, щоб після її закінчення інформація не втратила своєї актуальності. При підготовці аналітичної записки доцільно залучати максимальну кількість матеріалів, навіть тих, які раніше вже використовувалися. Обсяг аналітичної записки в основному дорівнює 5 – 10 сторінкам.

Іноді аналітична записка може бути підготовлена у формі ризиків – специфічного аналізу (в основному, короткострокового) основних загроз розвитку політичної та соціально-економічної ситуації в державі.

2. Аналітичний звіт. Відрізняється від аналітичної записки більшим обсягом, який становить 20-30 сторінок. Крім того, до звіту часто додаються різноманітні таблиці, діаграми, схеми тощо. Значна увага при складанні аналітичного звіту приділяється висновкам та рекомендаціям, які займають до ¼ частини тексту. Поширеною практикою у багатьох країнах є публічна презентація звіту – наприклад, перед командою замовника і т.п. У такому випадку окремо готується резюме звіту обсягом 1-2 сторінки.

3. Оглядова записка. При складанні оглядової записки інформація з документів, що використовуються, подається як правило у вигляді прямих цитат (допускається їх скорочення з відповідними застереженнями). На відміну від аналітичної записки висновки та рекомендації не робляться. Крім того, інформація з оглядової записки може потребувати додаткової, більш глибокої перевірки. Враховуючи все вищесказане, оглядова записка в основному використовується для аналізу публікацій у ЗМІ з того чи іншого питання. Обсяг оглядової записки може коливатися від 5 до 20 сторінок.

4. Довідка. Найбільш поширений вид аналітичної документації, представляє собою короткий огляд окремого аспекту конкретної події (в основному це інформація статистичного та іншого характеру), а також може стосуватися політичних, державних та громадських діячів, питанням функціонування політичних структур тощо. Обсяг довідки зазвичай невеликий – не більше 2-3 сторінок.

У випадку, якщо аналітичний документ за розмірами суттєво переважає описані вище види, доцільно розділити його на дві окремі частини. В основній аналітичній записці на 4-5 сторінках подати основні оцінки, висновки та прогнози розвитку проблемної ситуації. Основну ж інформацію, статистичні дані тощо викласти у розгорнутому документі, який може бути використаний замовником у разі необхідності для більш детального заглиблення у проблему.

Ø Важливе

Складання будь-якого аналітичного документа повинно відповідати наступним принципам, головними серед яких є наступні:

- орієнтація на потреби замовника;

- формулювання загальної картини проблеми, що розглядається;

- розташування на першому місці основних висновків з проблеми;

- матеріал повинен бути структурованим та логічно викладеним, при цьому рекомендовано використовувати чіткі, зрозумілі фрази, намагатися уникати бюрократичного жаргону.

Здебільшого кожен аналітик у процесі роботи виробляє власну схему підготовки аналітичного документу з огляду на отриманий практичний досвід. Разом з тим, можна виділити ряд послідовних складових, які доцільно використовувати при складанні будь-якого аналітичного документа.

- прізвище та ініціали замовника, у разі необхідності – посада (особливо у випадках, коли документах готується у державних структурах);

- прізвища, ініціали та посада аналітика, консультанта. Проте існують випадки, коли документ готується конфіденційно, тому необхідності у даному пункті немає;

- дата завершення аналітичного документа (або період, який охоплює аналітична записка);

- тема аналітичного документа (заголовок). Значення заголовку (назви) аналітичного документу важно переоцінити. Заголовок повинен передавати основну ідею аналітичного документу, певною мірою викликати у замовника ті чи інші очікування;

- основна частина – аналіз проблеми, варіанти подальшого розвитку подій. В одному аналітичному документі доцільно відображати не більше 4-5 ключових ідей, які мають відношення до заявленої теми;

- висновки;

- рекомендації.

Важливо пам’ятати, що аналітичний документ доцільно починати розділом, який містить у собі коротке викладення проблеми та суть запропонованих рекомендацій. Він повинен бути складений таким чином, щоб замовник міг прочитати та зрозуміти написане не більше, ніж за 30 секунд. Практика підтверджує, що здебільшого політичні та державні діячі вкрай рідко витрачають на ознайомлення з аналітичною запискою більше кількох хвилин, в основному головна увага звертається на першу сторінку документа. Після цього, за умови актуальності отриманої інформації, замовник бо відкладає документ для більш детального ознайомлення, або доручає розглянути його своїх помічників, які безпосередньо контактують з аналітиком.

Ø Важливе

У даному контексті важливим є стилістичне оформлення аналітичного документу. Матеріали варто формулювати гранично точно, ясно та лаконічно. Варто вибирати ті слова та вирази, які точно передають думки аналітика, не допускають її інтерпретації. При формулюванні фраз необхідно уникати образних висловлювань, професійного сленгу, абстракцій тощо.

Інформаційно-аналітична робота, кінцевим продуктом якої є аналітичний документ, складається 7 етапів. Розглянемо їх детально.

На першому етапі відбувається загальне знайомство з поставленим завданням. При цьому доцільно звернути увагу на питання, які мають не пряме відношення до завдання – у майбутньому вони можуть отримати подальший розвиток, що вплине на головне питання. На даному етапі також складається загальний план роботи з обов’язковим визначенням терміну виконання, а також джерелами, які будуть використовуватися при підготовці аналітичного документу.

На другому етапі необхідно визначитися з термінами та поняттями, які будуть використовуватися під час підготовки документу. Це пов’язано з тим, що якщо замовник або не зрозуміє ряд специфічних термінів, або не правильно їх розтлумачить, то цінність аналітичного документу суттєво знизиться, що безпосередньо негативно вплине на відношення замовника до аналітика.

На третьому етапі головна увага приділяється збору інформації з поставленого завдання, причому перевага повинна надаватися перевіреним (тобто таким, що дублюються у 3-4 джерелах) фактам.

Четвертий етап включає у себе оцінку отриманих фактів, їх класифікацію та детальний аналіз.

На п’ятому етапі відбувається побудова гіпотези. Як правило, вона носить робочий характер і у майбутньому може бути переглянута під впливом нових факторів.

Шостий етап передбачає, по-перше, перевірку та затвердження висунутих попередньо гіпотез, по-друге, формулювання висновків та рекомендацій.

На даному етапі необхідно врахувати, що висновки та рекомендації як правило взаємозалежні та їх зміст повинен відповідати ряду вимог, а саме: актуальність, адекватність і доступність для розуміння. При цьому більше уваги варто приділити рекомендаціям. По своїй суті, вони є певним висновком щодо шляхів адаптації конкретних політичних акторів до існуючих загроз з боку політичного середовища або про засоби адаптації політичного середовища до інтересів конкретного актора. Ці судження можуть бути представлені як окремо, так і на тлі гіпотетичних сценаріїв розвитку ситуації, що дозволяє запропонувати кілька можливих варіантів тактичних або стратегічних кроків. Виходячи з цього рекомендації, що містяться в аналітичних записках, повинні бути принциповоможливими у виконанні.

Формулюючи їх зміст, аналітик повинен співвідносити пропоновані дії з наявними ресурсами замовника. Бюджет, кадрове забезпечення, технічна оснащеність часто випадають з поля зору, що призводить до негативних наслідків.

Нарешті, на сьомому етапі відбувається безпосереднє оформлення аналітичного документу, що повинно в цілому відповідати вищезазначеним загальноприйнятим принципам.

Актуальність питань, які стосуються співучасті у злочині, визначається рядом обставин як теоретичного, так і практично-прикладного характеру.

Положення, які стосуються співучасті у злочині, відповідальності співучасників є в Кримінальному кодексі України. Їм присвячений окремий розділ - розділ VІ Загальної частини КК. Причому, в новому КК 2001 р. вони регламентовані більш детально, ніж в раніше чинному кримінальному законодавстві України. Однак при цьому деякі питання розкриті недостатньо чітко чи суперечливо. Наприклад, в ч.2 ст.29 КК однозначно вказано, що організатор, підбурювач та пособник злочину підлягають відповідальності за тією ж статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. В наступній же частині цієї ж статті визначено, що окремі ознаки складу злочину можуть інкримінуватися не всім співучасникам, зокрема, ознаки, що характеризують особу окремого співучасника, ставляться у вину лише цьому співучаснику. При цьому не вказується, як можна реалізувати ці положення, враховуючи, що стаття про злочин, вчинений виконавцем, часто не передбачає ознак, якими наділені організатори, підбурювачі, пособники злочину і навпаки. Тому виникає суперечність між вимогами, закріпленими в ч.2 та ч.3 ст.29 КК. Також має місце неузгодженість положень про співучасть, які регламентовані статтями Загальної частини КК та відповідних положень, що містяться в статтях його Особливої частини. Зокрема, з ч.4 ст.28 КК випливає, що мета створення злочинної організації - вчинення не одного, а кількох злочинів. В той же час, визначаючи поняття окремих видів злочинних організацій, встановлюючи умови відповідальності їх організаторів та учасників в ст.ст.255, 257 КК законодавець встановлює, що злочинна організація може створюватися для вчинення і одного злочину.

Як вирішувати такого роду колізії (а їх перелік можна продовжувати) в самому законі не визначено, теоретичні положення з цього приводу поки що відсутні. Разом із тим, без їх вирішення ефективне застосування кримінального закону в цій частині, по суті, неможливе. Вже це свідчить про актуальність теоретичної розробки і вивчення відповідних положень.

Вчинення злочинів у співучасті досить часто зустрічається в правозастосовній практиці. В цілому, приблизно третина всіх злочинів – це злочини, у вчиненні яких брали участь дві чи більше особи. А щодо особливо тяжких і тяжких злочинів, насильницьких та корисливих посягань співучасть зустрічається ще частіше. За деякими даними, дві третини грабежів та розбоїв, випадків кваліфікованого хуліганства виконуються у співучасті. Тому питання кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, досить часто виникають в повсякденній діяльності слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів.

При цьому доводиться констатувати, що при їх вирішенні допускається немало помилок, свідченням чого є значна кількість змін у кваліфікації скоєного. Вищестоящі інстанції досить часто змінюють чи скасовують процесуальні документи саме через те, що неправильно визначається вид співучасника та форма співучасті, її вбачають там, де насправді має місце лише співпадання у часі та місці окремих посягань, не враховуються індивідуальні особливості окремих співучасників та їх вплив на кваліфікацію дій інших співучасників тощо. Доводиться констатувати, що Верховний Суд України допускає непослідовність у своїх вказівках щодо кваліфікації дій співучасників, що в свою чергу, перешкоджає однозначності і стабільності при застосуванні кримінально-правових норм.

Теоретичне дослідження питань кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, характеризується, з одного боку, наявністю великої кількості опублікованих робіт, а з другого – значними розбіжностями у вирішенні окремих питань. Ще століття назад знаменитий російський криміналіст М.С.Таганцев відзначав, що питання про співучасть відносяться чи не до найбільш складних і заплутаних в теорії кримінального права. За роки, що минули відтоді, вони не стали більш ясними і чіткими. Більш того, спроби регламентувати певні положення в КК призвели до того, що спори з окремих позицій кваліфікації дій співучасників стали ще більш гострими, вияснилися прогалини в теоретичній розробці ряду питань.

Викладене дає підстави констатувати актуальність проблеми, обраної для дослідження, необхідність її подальшої теоретичної розробки. Аналіз показує, що недостатня чіткість законодавства, неоднозначні рішення, які приймаються на практиці, спори в теорії з питань кваліфікації дій співучасників, в значній мірі є породженням недостатньої уваги до вирішення ряду загальних питань теорії кримінально-правової кваліфікації. Тому в цій роботі зроблена спроба вирішити окремі питання кваліфікації дій співучасників злочинів на підставі загальних принципів кримінально-правової кваліфікації, сформулювати правила кримінально-правової кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті.

1. Поняття, ознаки та значення інституту співучасті

Норми КК, що ре­гулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність спів­учасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві.

1) інститут співучасті включений до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпосере­дньо у вчиненні об’єктивних ознак злочину не брали участі;

2) об’єднання зусиль двох або більше осіб при вчиненні злочи­ну в принципі підвищує небезпечність самого злочину полегшує його вчинення і приховування.

Великого поширення набула зараз організована злочинність. У цілому від 30 до 40% злочинів вчиняються організованими групами злочинців, а в деяких особливо тяжких злочинах їх питома вага до­сягає 60%. За перше півріччя 2000 р., наприклад, виявлено більше 600 організованих груп, що вчинили близько 5000 злочинів.

Протягом усієї історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства інститут співучасті був чи не найбільш складним і дискусійним у теорії кримінального права. Складним є питання про природу співучасті. У науці кримінального права склалися 2 концепції юридичної природи співучасті:

1) акцесорна теорія. ЇЇ сутність у тому, що центральною фігурою співучасті є виконавець, а діяльність інших співучасників є допоміжною та не має самостійного значення. Оцінка дій співучасників та їхня відповідальність повністю залежить від характеру дій виконавця (прихильники теорії М.І. Ковальов, О.В. Наумов);

2) друга теорія розглядає співучасть як самостійну форму злочинної діяльності (Бурчак, Крігер).

Наше законодавство при встановленні відповідальності за співучасть поєднує ці дві теорії, оскільки у загальному відповідальність співучасників визначається характером дій виконавця, але разом з тим співучасники можуть нести відповідальність за іншими статтями КК Особливої частини, ніж виконавець (наприклад, при ексцесі виконавця).

Тепер з’ясуємо поняття та ознаки співучасті.

У статті 26 зазначається, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умис­ного злочину. Це формулювання вироблене в результаті довголітніх теоретичних досліджень і є розвитком поняття співучасті, що міс­тилося у ст. 19 КК 1960 р.

Об'єктивні ознаки співучасті:

1)множинність суб’єктів злочину. Закон вказує на те, що, по-перше, таких осіб має бути декілька, а по-друге, що вони повинні бути суб’єктами злочину. З’ясування змісту цієї ознаки неможливе без систематичного тлумачення кримінально-правових норм. Зокрема, найменшу кількість учасників вчинення злочину можна виділити на підставі аналізу інших норм, які регулюють питання кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у співучасті. Зокрема, законодавець при встановленні ознак групи осіб (ч. 1 ст. 28 КК) як елементарної форми співучасті вказує, що таких учасників повинно бути не менше двох. Тому можна вказати, що для визначення злочину як вчиненого у співучасті необхідною є наявність не менше двох осіб. Причому принаймні дві з них повинні бути осудними на момент вчинення злочину (ст. 19 КК) та досягнути віку, який дозволяє притягнути їх до кримінальної відповідальності за вчинений злочин (ст. 22 КК). Не утворює співучасті спільне вчинення злочину двома чи більше особами, одна з яких є неосудною чи не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за злочин, а інша є суб’єктом відповідного суспільно небезпечного посягання.

2) спільність участі співучасників у вчиненні злочину. Ця ознака передбачає виявлення таких трьох обов’язкових елементів: а) діяння кожного із співучасників повинні бути взаємодоповнюючими. Це означає, що між співучасниками існує органічний взаємозв’язок, діяння кожного з них у конкретній обстановці є необхідною умовою для злочинних діянь інших співучасників; б) єдині для співучасників суспільно небезпечні наслідки. Співучасники, скоюючи взаємодоповнюючі дії, спрямовують їх на досягнення спільного злочинного результату. Випадки, коли особи беруть участь у вчиненні одного посягання, але при цьому прагнуть досягнути різних наслідків, співучастю не визнаються. Разом з цим, наявність єдиних суспільно небезпечних наслідків для співучасників не означає, що кожен з них повинен внести однаковий вклад у вчинення злочину. Ступінь участі співучасника у досягненні злочинного результату враховується при призначенні покарання; в) причиновий зв’язок між діянням кожного співучасника і єдиним суспільно небезпечним наслідком. Сутність такого елемента спільності участі у вчиненні злочину полягає у тому, що кожен співучасник взаємопов’язаний хоча б з одним з інших співучасників та докладає своїх зусиль для досягнення єдиного злочинного результату. Такий зв’язок при співучасті має специфіку порівняно з причиновим зв’язком між діянням та наслідком суб’єкта злочину, який вчиняє злочин одноособово. При співучасті прямий причиновий зв’язок є тільки у виконавця. Діяння інших співучасників (організатора, підбурювача та пособника) пов’язані з суспільно небезпечними наслідками через діяння виконавця, якому вони створюють всі необхідні умови для скоєння злочину. Тобто, при співучасті суспільно небезпечні наслідки є наслідком спільної діяльності виконавця, організатора, підбурювача та пособника.

Окрім цього, діяння співучасників у часі повинні передувати або співпадати з вчиненням злочину. Тобто, співучасть можлива на стадіях готування, замаху, а також у момент скоєння посягання, але обов’язково до моменту його закінчення. Винятком є ситуації, коли дії пособника відповідно до попередньої домовленості між співучасниками починають виконуватися після скоєння злочину (наприклад, пособник приховує викрадене майно).

За відсутності спільності участі співучасників у вчиненні злочину (коли кожна особа діє не погоджено з іншими, не вносить свій вклад у досягнення єдиних суспільно небезпечних наслідків, або якщо злочин може бути скоєний незалежно від участі у ньому окремих осіб) свідчить про те, що має місце не співучасть у злочині, а вчинення кількох самостійних посягань.

Суб’єктивна ознака співучасті виражена у КК таким формулюванням: “спільність умисної участі співучасників у вчиненні умисного злочину”. З нього випли­ває, що: 1) співучасть можлива лише в умисних злочинах; 2) всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно. Перш за все, із закону випливає однозначний висновок – спів­участь у злочинах, вчинених з необережності, неможлива. Питання про співучасть у необережних злочинах порушувалася в науці досить давно. Так, ще у XIX сторіччі деякі криміналісти відстоювали мож­ливість співучасті в необережних злочинах. Вже в радянський період вчений А.Н.Трайнін доводив наявність співучасті в необережних зло­чинах. Таку точку зору висловлюють вчені України. Все частіше доводиться стикатися з випадками спільного заподіяння декількома особами з необережності злочинно­го наслідку. Це так зване необережне співзаподіяння.

Суб’єктивна ознака співучасті включає в себе такі елементи (інтелектуальний та вольовий): а) кожен із співучасників усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності) та діяння (дії або бездіяльності) інших співучасників. Умисел співучасника має бути завжди ширшим, ніж умисел особи, яка скоює злочин самостійно, адже співучасник повинен усвідомлювати не тільки своє діяння, але те. що у вчиненні злочину (злочинів) бере участь й інша особа. Причому співучасник повинен усвідомлювати, що інші особи вчиняють (мають намір вчинити) не будь-який, а конкретний злочин чи декілька злочинів. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння та діяння інших співучасників є необхідним для умислу кожного співучасника, у тому числі для виконавця. Але не обов’язково, щоб кожен із співучасників знав усіх інших осіб, які разом з ним скоюють суспільно небезпечне посягання. Достатньо, щоб особа усвідомлювала своє діяння та діяння ще хоча б одного співучасника; б) кожен із співучасників передбачає суспільно небезпечні наслідки спільного посягання, тобто кожен із співучасників повинен передбачати наслідки не лише власного діяння, а й єдині наслідки, які настали внаслідок спільного вчинення посягання; в) кожен із співучасників бажає або свідомо припускає настання єдиного злочинного результату спільного посягання.

Вид умислу, мотив або мета можуть бути відмінними у різних співучасників.

Вчинення злочину кількома особами не визнається співучастю у таких випадках: 1) коли злочин спільно вчиняє декілька осіб, причому лише одна з них має всі ознаки загального суб’єкта злочину – є фізичною, осудною та такою що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, а інша (інші) або є неосудними або не досягли віку з якого настає кримінальна відповідальність; 2) при необережному співзаподіянні, коли кількома особами спільно вчиняється необережний злочин; 3) коли інші особи використовують для вчинення злочину необережне діяння іншої особи; 4) коли діяння кількох осіб випадково збігаються у певному місці та часі, або коли одна особа приєднується до посягання іншої особи, яке становить собою закінчений злочин; 5) коли відсутній двосторонній суб’єктивний зв’язок між декількома співучасниками.

КК виділяє співучасників злочину за характером їх участі у вчиненні спільного посягання, який передбачає виконану співучасником роль, своєрідність його функцій у спільній злочинній діяльності. Залежно від характеру дій, які виконують співучасники, законодавець виділяє такі види співучасників злочину: виконавця (співвиконавця), організатора, підбурювача та пособника. Роль співучасника у вчиненні злочину визначається також ступенем його участі у спільному посяганні, яка означає рівень активності винного у виконанні своїх функцій. Саме на це звертає увагу законодавець, коли вказує, що при призначенні покарання співучасникам злочину суд враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 68 КК). З такого положення випливає, що суд зобов’язаний встановити не тільки роль співучасника злочину (наприклад, організатора), але й ступінь його участі у цьому злочині, тобто інтенсивність поведінки такої особи. У частині 1 ст. 27 вказуються види спів­учасників, якими, крім виконавця, визнаються організатор, підбурю­вач і пособник.

Розглянемо докладно види співучасників.

Виконавцем (співвиконавцем) відповідно до ч. 2 ст. 27 вважається осо­ба, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб’єктами злочину, вчи­нила конкретний злочин.

Із законодавчого визначення виконавця (співвиконавця) злочину випливає, що ним можуть бути визнані дві категорії: 1) особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо вчинила злочин; 2) особа, яка вчинила злочин шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне.

Необхідно враховувати, що поняття “виконавець (співвиконавець) злочину” стосується тільки співучасті. Тому якщо діяння скоюється однією особою, то доцільно вести мову не про виконавця, а про суб’єкта злочину.

Виконавцем (співвиконавцем) злочину може визнаватися особа, яка має всі ознаки загального суб’єкта злочину (є фізичною, осудною особою та такою, що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність), а також спеціальні ознаки у тих випадках, коли конкретна стаття Особливої частини КК містить вказівку на ознаки спеціального суб’єкта злочину (наприклад, виконавцем злочину, передбаченого ст. 364 КК “Зловживання владою або службовим становищем”, може бути тільки службова особа).

Перший вид виконавця злочину передбачає безпосереднє вчинення посягання особою. Таке законодавче формулювання означає особисте виконання особою дій, які становлять об’єктивну сторону злочину або невчинення дій, які вона повинна була і могла виконати. Безпосереднє вчинення злочину також охоплює виконання діяння з використанням технічних пристроїв або тварин.

Другий вид виконавця злочину пов’язаний із використанням інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне. Такі випадки у теорії кримінального права та судово-слідчій практиці прийнято називати посереднім виконанням (посереднім заподіянням), які лише зовні нагадують співучасть, але не утворюють її. У процесі посереднього виконання як специфічне знаряддя вчинення злочину можуть використовуватися (залучатися) до вчинення злочину: 1) особа, яка не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність; 2) неосудна особа; 3) особа, яка помилково “сприяє” вчиненню злочину; 4) особа, діє в стані крайньої необхідності; 5) особа, діє під впливом непереборної сили (фізичного або психічного примусу); 6) особа, виконує злочинний наказ або розпорядження та не усвідомлює і не може усвідомити злочинного характеру наказу або розпорядження; 7) особа, яка діє з необережності; 8) особа, яка діє невинно. Усі випадки посереднього виконання умовно можна назвати фікцією виконавця, коли особа, яка використала іншу особу, що не підлягає кримінальній відповідальності за скоєне, визнається виконавцем злочину.

Суб’єктивна сторона злочину, вчиненого виконавцем, характеризується прямим чи непрямим умислом. Виконавець усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх діянь, які вчиняються ним спільно з іншими співучасниками, передбачає можливість настання єдиних суспільно небезпечних наслідків і бажає чи свідомо припускає їх настання.

Організатор (ч. 3 ст. 27) – це особа, яка організувала вчинен­ня злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає осо­бливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність.

Законодавець виділяє шість видів організаційної діяльності: 1) організація вчинення злочину (злочинів); 2) керівництво вчиненням злочину (злочинів); 3) створення організованої групи чи злочинної організації; 4) керівництво організованою групою чи злочинною організацією; 5) забезпечення фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації; 6) організація приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Перших два види характеризують організатора злочину у власному розумінні слова, а наступні чотири види – організатора організованих форм співучасті

Організатор не обов’язково повинен виконувати всю сукупність діянь, які вказані у ч. 3 ст. 27 КК. Про це свідчить граматичне тлумачення відповідного законодавчого положення, яке сформульоване з використанням роз’єднувальних сполучників “або”, “чи”. Тому для визнання особи організатором достатньо, щоб вона виконала хоча б одне діяння, яке передбачене у ч. 3 ст. 27 КК.

Організація вчинення злочину (злочинів) полягає в об’єднанні інших учасників злочину, розподілі ролей між ними, розробленні плану спільних діянь, виборі об’єкта злочину, підшуканні засобів та знарядь скоєння злочину, вчиненні дій по згуртуванню співучасників тощо. Організація вчинення злочину (злочинів) може мати місце на будь-якій стадії його (їх) вчинення. Керівництво підготовкою або вчиненням злочину (злочинів) – це особлива форма діяльності організатора. Керівництво підготовкою злочину (злочинів) можливе тільки на стадії готування, а керівництво вчиненням злочину (злочинів) можливе як на стадії замаху на злочин, так і на стадії закінченого злочину. При цьому організатор керує підготовчими діями ще одного співучасника (як правило, виконавця) або безпосереднім вчиненням ним об’єктивної сторони злочину. Створення організованої групи чи злочинної організації – це дії по утворенню відповідних організованих форм співучасті. Діями по їх створенню, зокрема, можуть бути підбір кандидатур інших учасників, розробка плану майбутньої злочинної діяльності. Таке злочинне угрупування, яке створює особа, повинно мати ознаки, передбачені у ч. 3 або ч. 4 ст. 28 КК. Керівництво організованою групою чи злочинною організацією – це організаційно-розпорядчі функції, які забезпечують нормальне функціонування відповідних організованих форм співучасті, забезпечення належних умов для подальшого існування організованої групи чи злочинної організації. Забезпечення фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – це діяльність особи, що призводить до одержання учасниками злочинних угрупувань фінансових ресурсів, які використовуються для їх подальшого функціонування (зокрема, здійснення фінансування послуг охоронців, технічного персоналу, виробництва або транспортування заборонених предметів). Організація приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – діяльність особи по забезпеченню недопущення виявлення та розкриття злочинів, що вчиняються злочинними організаціями.

На відміну від виконавця організатор діє виключно з прямим умислом. Він усвідомлює характер діяння, яке повинно бути вчинене іншими співучасниками, передбачає його суспільно небезпечні наслідки та бажає їх настання.

Організаційна діяльність є закінченою (успішною, результативною) з того моменту, коли організатор організував або керував вчиненням конкретного злочину (тобто, коли виконавець скоїв закінчений злочин або досягнув стадії закінченого замаху на злочин). У випадках, коли виконавець або інші співучасники, яких намагалася організувати особа або діями яких вона керувала, не виконають його вказівок, або вчинять добровільну відмову, то має місце невдала організація злочину. У таких випадках діяння особи кваліфікуються як готування чи замах на організацію вчинення відповідного злочину. Формула кваліфікації діянь організатора у випадку невдалої організації злочину повинна мати такий вигляд (залежно від стадії розвитку злочинної діяльності “невдалого” співучасника): ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 27 та стаття Особливої частини (відповідна частина або пункт) або ч. 2 (ч. 3) ст. 15, ч. 3 ст. 27 та стаття Особливої частини (відповідна частина або пункт).

Підбурювач (ч. 4 ст. 27) – особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Схилення до вчинення злочину означає, що під­бурювач – це особа, яка викликала у виконавця або в інших спів­учасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчи­нення злочину.

Підбурювання полягає у тому, що особа впливає на свідомість та волю інших осіб з метою схилення останніх вчинити злочин. Причому законодавець допускає, що відповідні підбурювальні дії можуть вчинятися як щодо виконавця так і по відношенню до інших співучасників (організатора чи пособника). Як правило, саме підбурювач ініціює скоєння злочину. Особливістю впливу підбурювача на іншого співучасника є та обставина, що він своїми діями не “паралізує” волю іншої особи, а викликає у неї рішучість скоїти злочин. Якщо внаслідок фізичного або психічного примусу особа, яку схиляли вчинити злочин, не могла керувати своїми вчинками, то співучасті у такому випадку немає. Особа, яка застосувала такий “непереборний” фізичний або психічний примус визнається виконавцем відповідного злочину (див. ч. 2 ст. 27 КК). Питання про кримінальну відповідальність іншої особи, до якої застосовувався відповідний примус, вирішується на підставі положень ст. 40 КК.

Підбурювач завжди діє активно. Адже схилити іншу особу до вчинення злочину шляхом бездіяльності неможливо. Бездіяльністю можна лише сприяти вчиненню злочину, що виходить за межі підбурювання і може бути визнаватися за певних умов пособництвом.

Законодавець формулює способи підбурювання у вигляді так званого відкритого переліку. До них належать: умовляння, підкуп, погроза, примус або інший спосіб. Окрім них підбурювач може використовувати і будь-які інші способи: прохання, обман, пораду тощо. Спосіб підбурювання вибирається залежно від особистих якостей тієї особи, яку схиляють вчинити злочин, залежно від характеру посягання, яке планується, обставин, за яких здійснюється підбурювання. Найчастіше підбурювачі використовують пропозицію (48%), умовляння (24%), підкуп (15 %), прохання (8%), погрозу (1%).

Підбурювання можливе лише щодо конкретного злочину та по відношенню до конкретного потерпілого. Саме за цією ознакою підбурювання відрізняється від публічних закликів (ч. 2 ст. 109, ч. 1 ст. 110, ст. 295, ст. 436, ч. 2 ст. 442 КК), втягнення (ч. 2 ст. 303, ст. 304 КК), схиляння (ст. 315, 324 КК), спонукання (ст. 323 КК), примушування, примусу (ст. 120, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ст. 154, ч. 2 ст. 173, ст. 174, ч. 2 ст. 180, ст. 228, ст. 280, ч. 1 ст. 300, ч. 1 ст. 301, ч. 2 ст. 303 КК), втручання (ст. 343, 344, 376, 397 КК).

Дії підбурювача завжди носять умисний характер. Причому прийнято вважати, що, як правило, підбурювач діє з прямим умислом, а непрямий умисел у його діяльності допускається як виняток. Для кримінальної відповідальності підбурювача не має значення, якими мотивом та метою він керувався. Тому він підлягає кримінальній відповідальності і при так званій провокації злочину.

Вжитий у ч.4 ст.27 КК термін “схилила” позначає завершену дію. Тому відповідна норма сформульована до випадків, коли підбурювання було вдалим, закінченим, тобто, в особи, яку підбурювали, виникло бажання скоїти певний злочин і вона вчинила дії, передбачені диспозицією статті Особливої частини КК. У тому випадку, коли особа, яку підбурювали, відразу ж відмовляється від участі у спільному посяганні або спочатку погоджується на пропозицію підбурювача, а згодом вчиняє добровільну відмову, або вчиняє злочин самостійно, не зважаючи на схиляння підбурювача, або вчинила злочин внаслідок підбурювання іншої особи, оцінюється, як невдале підбурювання і кваліфікується як готування або замах до підбурювання до скоєння певного злочину. Формула кваліфікації підбурювача у цих випадках буде мати такий же вигляд, як і випадку невдалої організації злочину, лише замість ч. 3 ст. 27 необхідно посилатися на ч. 4 ст. 27 КК.

Пособник – особа, яка по­радами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням пе­решкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чизасоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Пособництво, як правило, виконується шляхом активних дій, але в окремих випадках воно може полягати і в бездіяльності, коли пособник не виконує певних дій, які зобов’язаний був вчинити (наприклад, сторож не вмикає сигналізацію за попередньою домовленістю з іншими співучасниками, які проникли в магазин і скоїли крадіжку).

У законодавчому визначенні пособника злочину передбачені способи і засоби надання допомоги у скоєнні злочину. Причому їх перелік є вичерпним. Аналіз способів пособництва, які перераховані у законі, дозволяє розділити пособництво на фізичне та інтелектуальне.

Фізичне пособництво характеризується наданням фізичної допомоги іншим співучасникам, яка не охоплюється об’єктивною стороною конкретного злочину. До фізичних способів пособництва належать: а) надання засобів чи знарядь вчинення злочину (безоплатна передача виконавцю певних предметів, які необхідні для вчинення посягання, наприклад, відмичок, зброї, транспортних засобів тощо). Такий спосіб пособництва не охоплює збуту засобів чи знарядь вчинення злочину, тобто, оплатної форми їх відчуження; б) усунення перешкод передбачає вчинення будь-яких дій, які дозволяють нейтралізувати ту чи іншу перешкоду вчиненню злочину (наприклад, пособник відволікає увагу сторожа).

Інтелектуальне пособництво характеризується психічним впливом пособника на свідомість та волю іншого співучасника. До інтелектуальних способів пособництва належать: а) поради, тобто рекомендації, настанови щодо безперешкодного вчинення злочину; б) вказівки – настанови, роз’яснення іншому співучаснику про те, як діяти у конкретному випадку; в) заздалегідь дана обіцянка переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети здобуті злочинним шляхом; г) заздалегідь дана обіцянка придбати чи здобути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Останні дві форми інтелектуального пособництва необхідно відрізняти від приховування злочину (ст. 396 КК), придбання, отримання, зберігання чи збуту майна, одержаного злочинним шляхом (ст.198 КК) та сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності (ст.256 КК), які утворюють відповідні форми причетності до злочину, кваліфікуються за самостійними кримінально-правовими нормами та полягають в заздалегідь не обіцяному вчиненні відповідних діянь.

Інтелектуальні та фізичні способи пособництва перераховані законодавцем вичерпно.

З суб’єктивної сторони у діяльності пособника можливий як прямий, так і непрямий умисел.

Пособництво вважається вдалим в тих випадках, коли пособник надав сприяння виконавцю злочину, а останній скористався ним у процесі скоєння посягання. У тих випадках, коли виконавець відразу ж відмовляється використати сприяння пособника, або виконавець спочатку погоджується на сприяння пособника, а згодом відмовляється його прийняти, або коли виконавець не зміг скористатися сприянням пособника, діяння оцінюється як невдале пособництво та кваліфікується як готування або замах на пособництво відповідному злочину. Формула кваліфікації невдалого пособника буде мати такий же вигляд, як і випадку невдалої організації злочину, лише замість ч. 3 ст. 27 необхідно посилатися на ч. 5 ст. 27 КК.

Читайте також:

1. Видами співучасників злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.
2. Види співучасників
3. Види співучасників.
4. Підстави і межі відповідальності співучасників.
5. Поняття і форми співучасті. Види співучасників
6. Співучасть у злочині. Види співучасників . Види злочинних груп. Особливість кримінальної відповідальності при співучасті
7. Сутність тактичної операції, спрямованої на виявлення всіх співучасників наркобізнесу

Переглядів: 2336