Персономірність мистецької смислотворчості

Прикметною рисою мистецького ставлення людини до світу є те, що освоєння чогось загальнозначущого здійснюється тут в суб’єктивно-особистісній формі, значення якої тут набагато вище, ніж у науці. Існує афоризм:“якщо наука ─ це “ми”, то мистецтво ─ це завжди “я”. Чим узагальненішим і неспростовнішим є науковий висновок, тим менше його форма має на собі відбиток авторської особистості, натомість у мистецтві, чим значущішим є твір, виразнішим є авторський почерк, стиль, творче обличчя. Якби Коперник чи Айнштайн як особистості не зробили своїх відкриттів, то сама логіка розвитку науки все одно призвела б до здійснення цих відкриттів іншими науковцями. Тим часом надбання, скажімо, Петрарки чи Сергія Параджанова у їхній мистецькій самобутності, були б в принципі неможливі, коли б не ці особи. Мистецтво, звісно ж, не перестало б існувати, але таких художніх винаходів, такої смислової реальності в ньому не було б. Як зазначає Г.Винокур, “Стилістичні форми поезії [і мистецтва загалом] суть водночас стилістичні форми особистого життя.[11]”

У цьому контексті варто хоча б побіжно долучитися до проблеми художньої геніальності.Таїна мистецької геніальності повсякчас бентежить філософів-естетиків, психологів, культурологів. Скажімо, Кант зосереджував увагу на такому питанні, як природа й виховання генія. Формулюються чотири якості художнього генія:1)геній абсолютно оригінальний; 2)творчість генія мусить бути взірцевою; 3)геній ─ це здатність створювати власні правила; 4)генії трапляється лише в мистецтві. Шлях творчості великого митця ґрунтується не на розсудкових правилах, а на природженій силі внутрішнього єства генія. Само єство генія дає мистецтву правило, “тому автор твору, яким він завдячує своєму генію, сам не знає, яким чином в нього здійснюються ідеї для цього, і не в його владі довільно чи за планом придумати їх і переказати іншим”. Судити генія, наголошує Кант, неможливо за тими правилами й критеріями, які склалися в мистецтві до нього. Будь-який новий значущий крок в історії мистецтва може здійснитися лише в тому разі, коли з’явився автор, що не вписується в наявні стандарти, винаходить власну систему образного мислення, оригінальну творчу мову, неповторний стиль і, отже, встановлює нові мірила художності (згадаймо пушкінську характеристику генія як “друга парадоксів”). Мірила художності, отже, не є раз і назавжди сформованими. Треба, проте, розуміти, що, хоч великий мистецький талант має під собою природжені, несвідомі імпульси креативної самобутності, однак проявляється він на ґрунті осмисленої творчо-методологічної, стилістичної самоорганізації і самодисципліни митця. З цього приводу Горацій писав: “Хист чи майстерність потрібніша віршам? — Ось де питання./ Та, як на мене, то й пильність сама, без природного хисту, / Як і без пильності хист, — це слово пусте: вони в парі, / В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набирають.” Талановита людина відповідальна за те, щоб її обдарованість виявлялася якнайповніше, якнайфілігранніше. “Усі великі генії, ─ наголошує Ніцше, ─ були великими трударями; вони не лише невтомно винаходили, а й невтомно відкидали, перевіряли, вдосконалювали, впорядковували[12]”. Цікаво, до речі, дослухатися й до міркувань Ніцше щодо “виникнення генія”. “Проникливість, з якою ув’язнений шукає засобів звільнитися, якнайхолоднокровніше та якнайупертіше використання навіть мінімальної переваги можуть навчити нас, до яких заходів вдається природа, щоб здійснити генія: вона кидає його у в’язницю і до крайніх меж роз’ятрює його жадання вивільнити себе. Або в іншому образі: людина, що геть заблукала в лісі, але дивовижно енергійно прагне вийти на простори в якомусь напрямі, може ненароком відкрити новий шлях, якого ще ніхто не знав; так постають генії, що здобувають славу оригінальності… Каліцтво, спотвореність, істотна вада якогось органа часто дають привід, щоб інший орган розвинувся напрочуд добре, бо ж він мусить виконувати і власну функцію і, крім того, ще іншу. Так можна збагнути джерело багатьох блискучих обдарувань[13]…” Якщо інтерпретувати ці міркування в широкому філософсько-антропологічному контексті, то можна твердити, що геній ─ це істота, в чиїй душі фокусується вселюдське прагнення свободи й безсмертя, гранично роз’ятрене неволею людської смертності, скінченності, “гріховності”. Й енергія цієї роз’ятреності виливається в шедевральні витвори, через які людство, сказати б, естетично “компенсує” власну онтологічну та моральну неповноту. Кожен геніальний витвір мистецтва є такою собі спробою відшкодувати перед лицем всесвіту все те нице, що є в людині. Достоєвський, наприклад, писав: “Я оголошую, що Шекспір і Рафаель вищі за звільнення селян, вище за соціалізм, вищі за юне покоління, вищі за хімію, вищі майже за все людство, бо ж вони вже плід, справжній плід усього людства і, можливо, вищий плід, який може бути: форма краси вже досягнута, без досягнення якої я, може, й жити не погоджуся[14]…”Але прийнявши у свою індивідуальну душу вселюдську напругу переживання буття людини у світі, відчайдушно взявши на себе вселюдську місію творчості, геній здебільшого ризикує будь-якої миті “вибухнути” й загинути як особа ─ чи то фізично, чи психічно. Ось як про це писав скульптор Антокольський: “Великі люди близькі до божевілля. Лише з натягнутої струни ми можемо видобувати чарівні, гармонійні звуки, та воднораз щогодини, щохвилі ризикуємо, що струна порветься”…

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Художня образність як основа мистецького мислення	\|	Логіка історії (історіософія) художньої культури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.