Етнографічні особливості Бойківщини та жителів регіону: населення, господарство, традиції та звичаї

Бойківщина − суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. За територіально-адміністративним поділом до Бойківщини належать північно-західна частина Рожнятівського, більшість сіл Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південна смуга Стрийського, Дрогобицько-Самбірського районів Львівської області, північна частина Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області.

В Івано-Франківській області територія Бойківщини становить 22 851 км². Населення − близько 166 тис. осіб, зокрема, міського − 35 тис. осіб, сільського − 131 тис. осіб. Міст − 2, селищ − 4, сіл − 98. Щільність населення дорівнює 58,3 особи на 1 км². Середня кількість мешканців в одному селі становить 1284 особи.

За переписом 1857 р. на території Бойківщини проживало 170−175 тис. осіб. Зокрема в галицькій частині − 110−118 тис. осіб, й карпатській − 52−57 тис. осіб. На 1 км ² її підгірській смузі Бойківщини щільність населення дорівнювала 99−75 осіб, у центральній і західній − 110−118 осіб, в закарпатській − 54−42 особи, і східній Бойківщині (вт. ч. на території нашої області) − 30−23 особи.

Археологічні знахідки свідчать про заселення Східної Бойківщини в період бронзового віку. Писемні джерела згадують про такі поселення часів Галицько-Волинського князівства Східної Бойківщини: як Перегінськ (1301 р.), Болехів, Чолгани (Межиріччя, 1371 р.), Сваричів (1386 р.), Гошів (1393 р.), Княжолука, Топільське (1394 р.), Рахиня 1395 р.).

Бойки − гірські і передгірські мешканці, етнографічними особливостями і мовним діалектом Бойківщина окреслюється такими-межами: на сході − ріка Лімниця; півночі Передгір'я Карпат по лінії населених пунктів: Небилів, Лецівка, Погорілець, Лоп'янка, Мала Тур'я, Княжолука, Болехів, Розгірне, Стинава, Оргів, Тустановичі, Опака, Недільниця, Стара Сіль, Лопушня; на заході − Полонинський хребет між верхів'ями Ужу і Тересві.

Походження назви бойки до цього часу залишається загадкою, хоч гіпотез існує чимало, серед них від польського слова бояк − «віл», аналогічно від румунського слова бої − теж «віл», інші виводили цю назву від кельтських племен бойїв, від частого вживання місцевим населенням слова «бой», від антропоніма «Бойко», утвореного від праслов'янської форми імені «Бой»та ін.

Бойківський говір входить до карпатських діалектів південно-західної групи українських діалектів. У ньому збереглося ще багато слів, властиві лише цьому регіонові, зокрема і глибокі архаїзми. За антропологічною характеристикою бойки близькі до українців Верхнього-Подністров'я, Наддніпрянщини (зокрема Лівобережжя і особливо полтавчан Диканьського району), Полісся, Волині, Посяння, а також до частини словаків, хорватів і північних сербів.

Бойківщина приваблива своїми вічнозеленими лісами, пологими горами, шумливими потоками і річками. Через цей край упродовж тисячі років проходили торговельні шляхи, що вели до Західної Європи.

Бойківські села найчастіше розміщені в один ряд в долинах уздовж річок чи потоків. Паралельно до цих водних артерій пролягали основні дороги, які сполучали всі садиби села з іншими населеними пунктами. Крім традиційних двокамерних і трикамерних жител тут був поширений однорядний житлово-господарський комплекс «довга хата» з високим солом'яним чи ґонтовим дахом. У цей комплекс, крім житла, входили, комора, стодола, шопа, хлів та інші господарські приміщення.

Хати будували з товстих смерекових плениць (півкругляків) з високим гострим, дещо вигнутим дахом. У профіль силуети таких будівель подібні до старих смерек зі звислими донизу гілками, гармонійно створюють з ними єдине ціле.

Важливе місце в старовинній бойківській садибі посідають господарські будівлі. Серед них виокремлюється стайня. Складається вона з двох частин, розділених боїщем (стодолою). Вздовж усієї протилежної від входу стіни стайні тягнеться половник (прибудова, куди зсипали полову, іноді клали сіно). Якщо інтер'єр старого житла (особливо курних хат) створював безрадісне враження, то до господарських будівель відчувалася підвищена увага ґазди, вражала різноманітність і своєрідність складених там предметів, господарського інвентаря.

Та найвищого мистецького рівня досягли місцеві зодчі в сакральній архітектурі. Бойківські церкви та дзвіниці відзначаються оригінальністю архітектурних форм, конструктивною простотою, доцільністю та виразністю окремих деталей. На Бойківщині церква була чи не єдиним місцем, де селянин чи міщанин міг побачити твори живопису та народної різьби.

Основне заняття бойків − землеробство і тваринництво. Для зберігання сіна та соломи бойки розробили оборіг − конструкцію із вертикальних кількаметрових стовпців та рухомого даху із кори, соломи чи драниць (спеціальних дощечок для покриття дахів). Ці конструкції у різних варіантах були поширені аж до Богемії (теперішньої Чехії) і ще дотепер часто зустрічаються у ландшафтах західної України.

Серед допоміжних занять бойків потрібно виділити городництво і тваринництво, менше збиральництво, бджільництво, мисливство і рибальство. З ремесел найбільше колись були поширенілимарство, виготовлення одягу, теслярство, бондарство, лозо- і коренеплетіння. Одним з найпоширеніших промислів було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури − дивоцеркви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння, посуд та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.

До шедеврів декоративного мистецтва належать і писанки. Серед декоративних мотивів їх оформлення дуже архаїчні. Наприклад, примітивне зображення сонця у вигляді радіальних ліній, які виходять з центра круга. Переважають геометричні орнаменти. Виразний рослинний орнамент − рідкість.

Орнамент «Вітрячки»

Орнамент «Сорочаті лапки»

Традиційний бойківський народний одяг до найновішого часу доніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його прикраси й орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні.

Полотно на сорочки завжди ткали з тонких лляних ниток, його найретельніше відбілювали. Білий колір сміливо можна назвати еталоном традиційної бойківської сорочки. На чоловічих та жіночих сорочках бойки вишивали комір, уставки, манжети, подекуди – пазуху, а також окремі шви. Оздоблювалися насамперед ті частини, які мали отвори, щоб через них не проник нечистий дух. Акцент робили на шиї, щоб «не впустити до черева нич злого», на плечах і руках, які мали завжди бути готовими до праці, міцними і здоровими.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Опілянська наречена 2005 р. Газдиня 2006 р.	\|	Бойківчанки 40-ті рр. ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.