Фашизм, неофашизм.

Фашизм – це права націоналістична ідеологія або рух із тоталітарною та ієрархічною структурою, що цілком протилежний демократії та лібералізмові.

Термін фашизм зародився ще в Стародавньому Римі, де державну владу символізувала fasces – пучок пов’язаних прутиків (що означало єдність), з якого стирчала сокира (позначаючи провід). Цей термін запозичив Б.Мусоліні, назвавши ним рух, який він привів до влади в Італії в 1922 р. Згодом подібні рухи охопили інші країни Європи міжвоєнного часу:

· націонал-соціалізм в Німеччині;

· «Action Francaise» у Франції;

· «Схрещені стріли» в Угорщині;

· фаланґісти в Іспанії.

Фашизм виникає як реакція на зростання величі капіталістичного світу Європи та США, з одного боку, з іншого, протистояння комустичному блокові СРСР. Тому в ідеології фашизму можна вирізнити наступні негативні (заперечувальні) складові:

· расизм (зневажання представників іншої (не білої) раси);

· шовінізм (зневажання інших етносів, націй);

· антисемітизм (зневажання єврейства);

· антибільшовизм (зневага до комуністів);

· антидемократизм (боротьба з капіталістами Заходу та Америки).

Таким чином, пріоритетом фашистської ідеології є відродження величі нації, відновлення її чистоти, ренесанс національного панування завдяки реорганізації держави, економіки та суспільства.

Для досягнення цієї мети передбачаються наступні засоби:

1. крайній націоналізм (велич нації) (віра, що існує виразно визначена нація, яка має власні риси, культуру, власні інтереси, які не співпадають з іншими націями);

2. утвердження антиліберальної і авторитарної держави, де домінує одна партія, яка діє силовими методами;

3. тотальний контроль партією громадських структур, засобів масової інформації, інших агентів соціалізації (військо, освіта, церква);

4. державне (етатистське) регулювання економіки, відмова від саморегульованого ринку;

5. харизматичний лідер (дуче, фюрер), що втілює «справжні інтереси» мас і надихає їх на дію;

6. популістські методи політичної пропаганди, засновані на ірраціональних та міфологічних аргументах.

Після 2 Світової війни цей термін часто вживали з префіксом нео-, (неофашизм) характеризуючи тих, кого вважали за наступників фашистів. Насамперед, це наступні організації:

· Італійський соціалістичний рух (з 1994 р. Національний альянс);

· Республіканська партія Німеччини;

· Національний фронт у Франції;

· Фаланґа в Іспанії;

· перонізм в Аргентині;

· організація «Пам’ять» в Росії.

Відомий західний письменник Умберто Еко твердить про низку ознак «Ур-Фашизму» - фашизму як вічного та універсального явища. Адже сучасні праворадикальні неофашистські структури продовжують пропагувати ідеї А.Гітлера та Б.Мусоліні.

Спільними рисами неофашизму в багатьох країнах (США, Німеччина, Франція та ін.) є:

· шалений націоналізм;

· віра в могутність держави та чистоту нації;

· ненависть до парламентсько-ліберального устрою суспільства;

· опозиція до комунізму;

· опозиція до капіталізму.

Висновок. На сучасному етапі зростання неофашизму можна пояснювати реакцією проти неперервної імміґрації з країн Азії та Африки (успіхи лідера Національного фронту Ле Пена у Франції). Неофашизм активізується через домінування в сучасному глобалізованому світі суперфінансових утворень міжнародного масштабу (МВФ, фонд «Відродження»). Ультраправі рухи, неофашисти, антиглобалісти їхню діяльність досить часто ототожнюють із глобальним Світовим урядом, жидомасонськими структурами тощо. Втім, такі ідеї популярні серед вузького кола людей у країнах, що мають досвід демократії.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціал-демократична доктрина суспільного устрою.	\|	Господарські договори на проведення науково – дослідних робіт, порядок їх укладання.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.