Південнословацький героїчний епос.

У сербохорватському епосі виділяють декілька циклів: докосовські пісні, косовські пісні, пісні про Марка Королевича. Героєм пісень косовського циклу є князь Лазар, воєвода Мілош Обілич, брати Юговичі, народні герої, які у Косовській битві вибороли свободу. Косовські пісні мають трагічну тональність, бо з поразкою на Косовському полі сербський народ зв’язував розорення і падіння своєї держави. Сюжети косовських пісень є своєрідною обробкою дійсних історичних подій. Цикл присвячений Марку Королевичу розповідає про володаря Західної Македонії васала турецького султана. Пісенний герой відрізняється від прототипа.

Він є втілення сили, патріотизму, мрій і сподівань народу. Те, що Марко Королевич є підлеглим султана у піснях пояснюється як трагічна випадковість, як «прокляття батька», тому він не боїться ні султана, ні його пашів, ні розбійників-яничар. Марко Королевич - це ідеальний народний герой, нагадує Іллю Муромця. Його народження казкове: мати - казкова діва, яка надає йому богатирської сили. Хоча в деяких піснях він - селянський син.

3. Лицарська література

Становлення куртуазної літератури в європейських країнах відбувалося наприкінці ХІ – початку ХІІ століть у середовищі феодального дворянства, при дворах знатних сеньйорів. Її репрезентовано лірикою трубадурів, труверів, мінезингерів, а також лицарськими романом і новелою. Ідейно-естетичний потенціал творів куртуазної літератури обумовлений рівнем культурної самосвідомості та духовних ідеалів військово-аристократичного прошарку середньовічного суспільства – лицарства.

Батьківщиною куртуазної літератури був Прованс (південь Франції), а першими ліриками – трубадури (провансальські співці XI–XIII століть). Із занепадом культури, розрухою цього регіону під час хрестового походу північнофранцузьких феодалів пов’язаний виїзд поетів у Італію, на Піренеї та на землі нинішньої Німеччини. Лірика цих митців вплинула й на культуру загарбників. На північній території Франції розвинулася поезія труверів (середина XII – середина XIII століть). Вона за своїми сюжетами й мотивами, ідеологічним змістом (спільний ідеал поетичної творчості) та художнім стилем є близькою до спадщини трубадурів. Під впливом французької рицарської культури в Німеччині з’явилася лицарська лірика (мінезанг) та лицарський роман. Із виникненням лицарської лірики в країнах Західної Європи пов’язано формування світської музичної культури. Як частина куртуазного ритуалу виникли парні танці.

У феодальному суспільстві ХІІ століття лицарські цінності остаточно систематизовано, вони набули широкого етичного звучання, універсального характеру. Якщо в епоху раннього Середньовіччя вартісними для цього прошарку були виключно військово-героїчні досягнення, то нова епоха сформувала цілу систему поглядів на різноманітні життєві ситуації, окреслила етико-естетичні ідеали. Суворий воїн поступово перетворився на вишуканого лицаря, що мав відповідати новим вимогам, які диктував придворний етикет – куртуазія. Вона включала в себе витончені манери, суворі поведінкові приписи, здатність сприймати прекрасне, мати почуття міри, вміння виявити свої почуття до прекрасної дами тощо. Література про лицаря зосередила увагу на його приватному житті – коханні та особистих подвигах.

Важливою категорією середньовічної куртуазної літератури була куртуазна любов. «Середньовічні автори визначали це поняття як «істинну любов», Fin' Amor, та вибудовували всю систему цінностей по відношенню до нього».

У цей час з’явилися праці, метою яких було відтворення сенсу любові. Так, нормативний характер мав трактат клірика Андре Капеллана «Про кохання», у якому для молодих осіб чоловічої статі, що навчалися при дворі Філіппа-Августа, наведено детальні пояснення правил гри куртуазної любові.

Кохання, на його думку, – «це певна вроджена пристрасть, що виникає від споглядання та надмірних міркувань про красу іншої статі, під впливом якої людина понад усе прагне досягти обіймів іншої людини і в тих обіймах за взаємним бажанням здійснити все, що постановило кохання. Що кохання є пристрасть, тобто страждання, можна бачити наочно: бо доки не врівноважиться кохання обох закоханих, нема муки сильнішої за вічну тривогу закоханого не досягти бажаного кохання і дарма втратити плоди трудів своїх».

Французький дослідник Г. Паріс виокремлював два поняття – власне «істинну любов» і «куртуазну любов». «Першим поняттям він запропонував називати любов як почуття, а другим – любов як звід правил поведінки. Сам термін «куртуазна любов» уведено Г. Парісом. Сучасні дослідники переважно не розмежовують ці два поняття, так як очевидною є їхній тісний взаємозв’язок у межах куртуазної літератури, більше того, цей зв’язок обумовлений специфікою середньовічного світогляду, де відтворення індивідуального почуття в чистому вигляді неможливе без його введення в певну систему поведінки».

Новий світогляд кардинально змінював погляд на жінку. Із «вмістилища гріха», створеного для спокуси, вона перетворювалася на вищу істоту, служіння якій складало мету життя куртуазного лицаря. Не зважаючи на відчутну роль аскетичної доктрини, численні поети оспівували земну любов як велике благо. У куртуазному універсумі трубадурів правив бог любові, що прославляв і вдосконалював душу. Саме кохання з погляду середньовічної ментальності формує ціннісний світ людини, стає суттєвим стрижнем її життя. Ідеальна любов знаходила своє вираження в служінні, що розглядалося як одна з головних аксіологічних функцій лицарства. Почуття любові трактувалося як одухотворений потяг до краси, культура поклоніння й розчарування; асоціювалося із забороненим плодом, фізичною спрагою, недосяжною мрією. Воно було овіяне таємницею. Поет уникав уживання імені дами свого серця, бо така відвертість могла б їй нашкодити. Через це у віршах прекрасну даму названо умовним іменем (сеньялем).

Крім того, куртуазна любов – це любов вишукана, на відміну від грубо-плотської, примітивної. Це зовсім не означало, що куртуазна любов несумісна з плотським потягом. Нерідко поети вдавалися до розкриття потаємних мрій й фантазій, вказували на найінтимніші бажання. Розділена любов не виключалася зі світу куртуазних цінностей, але акцентувалося не на ній, а на складному шляхові до її досягнення. Співці цуралися зухвалості, галасливого акценту.

Наскрізними мотивами цієї лірики є мотиви трепетного обожнювання коханої, чуттєвих страждань, пронизаних куртуазною еротичністю. Стани томління, відчуття насолоди від споглядання об’єкту поклоніння символізують найкращі хвилини життя співця, найсвятіші моменти, коли незримий, але майже фізично відчутний ореол світла з’являється над чолом. Принциповим у художній моделі світу куртуазної лірики є те, що поет всупереч природному бажанню бути коханим, усвідомлює неможливість реалізації мрії про взаємність. Так, трубадур Арнаут де Марейль стверджував: «Я не думаю, що любов може бути розділеною, бо, якщо вона буде розділена, повинне бути змінено її ім'я».

Провансальці й мешканці півночі по-різному розуміли значення любові-служіння. Перші вважали, що прекрасна дама повинна бути неприступною, а служіння їй саме по собі – нагорода. Дама випробовувала трубадура. Виконуючи її завдання, він поступово ставав «шанувальником», «прохачем», «тим, хто розуміє» і, нарешті, – «посвяченим». Такі відносини називалися «fin amor» – «істинною» або «досконалою» любов'ю. Якщо ж ці стосунки мали тілесне завершення, то вони сприймалися як «fol amor» – «вульгарна любов». Але мешканці півночі саме її ототожнювали із власне куртуазною любов'ю. Для позначення цих двох моделей поведінки закріплено терміни «висока» та «низька» куртуазія.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Іспанський героїчний епос. «Пісня про мого Сіда».	\|	Жанри лірики трубадурів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.