З літопису Григорія Грабянки

Історичні джерела

Чому Хмельницький повстав на поляків (середина XVII ст.)

Різні літописці вважають, що причиною воєн козацьких був собор Берестейський, бо саме після нього новоутворена унія внесла смуту серед православних, бо саме тоді Наливайко першим повстав на поляків. Проте літописець польський Веспасіан Коховський засвідчує, як ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у благочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали; як козаків всіляко озлобляли, з усякої скотини і з бджіл десяту частину брали. Якщо ти маєш яку-небудь звірину, то шкіру пану віддай. Якщо ти зловив рибу, то дай визначене на пана. Якщо козак у битвах з татарином коня чи зброю добуде, то теж, хлопе, дай дещицю панові. А найгіршим було те, що жиди нові та й нові побори придумували і маєтки козацькі не вільно було тримати, хіба що хто тільки жінкою володів у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані придумати не могли, і так уже, караючи, самих себе перевершували, що невірних у цьому за ніщо мали... Бог відплатив ляхам. І ось як.

Року 1647 ляхи, прийшовши з землі польської, стали постоєм у Чигирині та Черкасах і, як це завжди бувало, сильно мешканців тих міст озлобили. Отоді і Богдан Хмельницький не одну наругу стерпів від ляхів. Задовго перед цим Михайло, батько Богдана Хмельницького, своєю відвагою завоював прихильність Івана Даниловича, старости чигиринського, і той наділив його маєтком, прозваним, здається, Суботів. З королівської служби повернувшися, Богдан Хмельницький приїхав у Суботів і почав його людьми заселяти, сподіваючись, що великі заслуги батька перед Річчю Посполитою та і його власні, дають йому на це право, оскільки батько той, будучи сотником чигиринським разом з гетьманом Жолкевським за Річ Посполиту польську на Цецорі головами наклали, і там і він, взятий в неволю, перебував і звідти козаки його на бранців татарських обміняли; та й після викупу з кінними загонами на орду ходив, татар бив і язиків до короля приводив, а року 1629 двох кантемирів живцем королеві привів (від них король немало дізнався про потаємні турецькі помисли щодо ляхів), за що й перебував у нього в милості великій, бо ж був від природи кмітливим та в науці мови латинської вправним. Король, зауваживши кмітливість козака, взяв його до себе за радника і коли задумав туркам відплатити за перебиту війну з московією, що її вів року 1635 під Смоленськом, то, крім сенаторів, ще й з ним радився і великий загін морський з усіма гарматами під його оруду віддав. До всього цього заздрість маючи (це коли вже повернувся з королівського двору на батьківську землю), а рівно заздрячи і на заселену слободу, підстароста Чаплинський за рахунок Хмельницького багатіти задумав і в тих містах фундуватися забажав, тому він старості чигиринському Іванові Даниловичу доніс. „Не випадає, – сказав він, – простому чоловікові села та підданих мати”. Іван же Данилович послухав і наказав те село забрати і Чаплинському передати. Побачив все те Хмельницький, згадав свої заслуги перед короною польською і образився, що замість честі має наругу від Чаплинського терпіти. „Ляхи, – мовив, – нас, козаків, озлобляють, та ще не вмерла козацька мати!” Прочув про ці слова Чаплинський і наказав взяти Хмельницького і кинути до темниці, а сина Хмельницького, Тимоша, повелів посеред Чигирина двома киями бити. Відчув Хмельницький, що нічого марне помочі ждати, і не знав, що діяти, та бог навернув до милосердя серце жінки Чаплинського, вона умолила чоловіка свого, і той наказав Хмельницького з таємниці звільнити; отак вийшов Богдан на волю з надією на час. Тільки й мовив: „Ще живий господь і козацька не вмирала мати! Не все Чаплинський забрав, коли шаблю в руках маю!” Не тільки над Хмельницьким, а і над усіма козаками ляхи наругу чинили. Хоч козаки королю польському Владиславу про все це й писали у чолобитній, та той, і козаків і ляхів шкодуючи, вважав, ніби вони не відають, що творять..,. Прочув про все те народ на Україні і, немов води весняні, почав стікатися до Хмельницького на Дніпровські заплави; та оскільки на Запоріжжі не міг військо зібрати (через залогу, яка складалася з жовнірів на чолі з полковником лядським і була поставлена серед запорожців), хоча і бачив, як справа на лад іде, проте кілька разів коронному гетьману відписав, де на Чаплинського скаржився та до суду позивати просив; та не те що суду, навіть відповіді не дочекався. Тому й до татар вдався. Та спершу усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запоріжжі стояли) винищив, а вже потім відрядив гінця в Крим до хана Іслам-Гирея. Хан саме мав гнів на короля (той не заплатив домовленого викупу), проте не хотів меча піднімати, хотів знати, заради чого битву розпочинати. А поперед нього стояв із своїм загоном мурза Тугай-бей – воїн славний і невимовне відважний, що не завжди корився ханові, і з своїми татарами в окремому наділі проживав. На нього жартома хан рукою показав і повелів його запросити на поміч. А перед цим, як раз рік минув, козаки Тугай-бея і його орду добре побили. Згадавши все те, Тугай-бей спершу розгнівався на козаків, як на недругів своїх, а потім, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам і домовився з ними про місце, де козаки розпочнуть бій з ляхами. Гінець привіз Хмельницькому добрі вісті.

З грамоти царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому про згоду взяти Україну під захист (22 червня 1653 р.)

І ми, великий государ, увірувавши в Бога благою ревністю і побажавши, аби християнська віра у вас не перевелася, але таки виповнювалася і великого пастиря Христа Бога нашого стадо примножувалося, як каже: і буде єдиним стадо і єдиний пастир, – дозволили вас прийняти під нашу царської величності високу руку, тим то й не будете ворогом хреста Христового для притчі і хули. А ратні наші люди за нашим царської величності указом збираються і до ополчення готуються. І для того надіслали ми, великий государю, до вас стольника нашого Федора Обросимовича Лодиженського, щоб вам, гетьману, і всьому Запорізькому війську наша царська милість була відома. І прислали б до нас, великому государю до нашої царської величності, посланців своїх, а ми, великий государ наша царська величність, надішлемо до вас наших царської величності думних людей.

Із грамоти царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому про згоду взяти Україну під захист (22 червня 1653 р.).

З літопису Самійла Величка. Конотопські статті (1672 р.)

Щоб гетьман без відома всього війська нікого не судив і не карав. Били чолом великому государю, його царській величності, генеральні – обозний Петро Забіла, судді Іван Самойлов та Іван Домонтов, писар Карп Мокрієв, – полковники, сотники, вся старшина і все Запорозьке Військо, щоб вони не терпіли ніякої неволі й жорстокості від нашого новообраного гетьмана, як то було від зрадника Демка, і щоб він над ними не чинив ніякого суду без поради всієї старшини і безневинно. А за переступ, коли хто в тому об’явиться, судом і доказом військовим (карав і відставляв від чину, коли хто того чину буде недостойний, також і з іншим військовим товариством), і посполитим народом чинив не за волею, а за судом і правом.

Великий государ, його царська величність, ударував генеральних – обозного Петра Забілу, суддів Івана Самойлова та Івана Домонтова, писаря Карпа Мокрієва, – всю старшину і хто буде після них, також все Запорозьке Військо, велів бути цій статті за їхнім чолобиттям.

... 7. Про служивих і всіляких людей, що втікають з Великої Росії в Малу Росію, щоб їх не приймати, а прийнятих раніше щоб висилати назад.

У Глухівських статтях було постановлено: малоросійським жителям не приймати і не тримати в себе служилих людей, солдат, драгун і всілякого чину людей, що не захотіли служити великому государю, його царській величності, також боярських людей і селян, які, вчинивши вбивство, чи розбій, чи що інше вкравши, прибіжать у малоросійські міста. За тою статтею зрадник Демко ніякого не вчинив заказу малоросійським жителям і через таємну свою зраду допускає приймати тих утікачів. І нині безперервно б’ють чолом великому нашому государю, його царській величності, стальники, стряпчі, дворяни, всякого чину служилі і посілі люди, що в малоросійських містах жителі приймають їхніх людей, селян, які вчинили їм усілякий розор і смертне вбивство, грабіж і підпали, і від чого їм чиниться велике розорення. Тож новообраному гетьманові, генеральній старшині та всьому Запорозькому Війську надалі не приймати ніяких утікачів та селян, а яких прийнято досі, то тих відпускати відразу після нинішнього договору.

Обозний, вся старшина й козаки постановили бути на цій статті і розіслати про те в усі полки свої універсали.

Рекомендована література

1. Андрущенко В. Л., Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.

2. Апанович О. Розповіді про українських козаків. – К., 1995.

3. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.

4. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

5. Балашов В. І. Глухівська столиця Гетьманської і Лівобережної України. Посібник. – Глухів, 19996.

6. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. – Київ, 1996.

7. Боплан де Гійом Левассер. Опис України. – Львів, 1990.

8. Воєнні дії 1648-1652 рр. – Дніпропетровськ, 1996.

9. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.

10. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

11. Горобець В. М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. // УІЖ. – 2000. – № 1, 2.

12. Грабовецький В. Західноукраїнські землі в період національно-визвольної війни 1648–1651 рр. – К., 1972.

13. Гурбик А. О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект проблеми) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3–16.

14. Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. – К., 1995.

15. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1977. – Т. 1. – Кн. 2.

16. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – Запоріжжя, 1997.

17. Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в ХV–ХVІІІ ст. (кордони воєводств у світлі джерел). – К., 1993.

18. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

19. Літопис Самовидця. – К., 1971.

20. Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996.

21. Літопис С. Величка: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991.

22. Меріме Проспер. Українські козаки. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

23. Свешніков І. К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993.

24. Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996.

25. Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – 1989. – № 2. – С. 122–132.

26. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький – хроніка життя і діяльності. – К., 1994.

27. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція 1648–1676 років крізь призму століть // УІЖ. – 1998. – № 1, 2, 3.

28. Степанков В. С. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни та її вплив на формування української держави (1648–1654). – К., 1991.

29. Смолій В. Українська козацька держава // УІЖ. – 1991. – № 9.

30. Степанков В. Б. Хмельницький і проблеми державності України // УІЖ. –1991. – № 9.

31. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990–1991.

32. Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654–1657. – Львів, 1996.

33. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. (Причини і початок Руїни). – К., 1998.

34. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1994.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Встановлення конкурентного потенціалу підприємства за допомогою SWOT-аналізу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.