Культурне будівництво серед національних меншин

На території України на 1917 р. проживало багато націй і народностей. Серед них 4 млн росіян, 3 млн євреїв, 250 тис. поляків, 500 тис. німців, декілька десятків тисяч греків, сербів, болгар, чехів, румунів та інших народностей як Російської імперії, так і зарубіжних країн. Піклуючись про розвиток української культури, уряди не випускали з поля зору питання культурного будівництва серед національних меншин. Основу цієї великої і багатогранної роботи заклала УЦР прийняттям закону «Про національно-персональну автономію» (січень 1918 р.). Цей закон, за визначенням секретаря єврейських справ уряду УНР М.Зільберфарба, став набагато прогресивнішим від законів Великої французької революції, тому що ті захищали лише права людини, а названий закон, уперше в історії світової цивілізації, надав право малим націям і народностям на вільний національно-культурний розвиток у межах єдиної держави.

Аналіз документів Української держави свідчить, що офіційний Київ у той час тримав курс, спрямований на виховання в українців любові до своєї нації і стояв осторонь від спроб деяких екстремістські настроєних кіл пропагувати ненависть до інших націй. У складі Кабінету міністрів, на відміну від УНР, міністерств з національних справ не засновувалось. Але де-факто вони тривалий час продовжували існувати. Лише 6 листопада 1918 р. офіційна урядова газета «Державний вісник» опублікувала ухвалу про звільнення з посад керівників народних міністерств з російської, єврейської та польської справ О.Зарубіна, А.Ревуцького, М.Станкевича, Н.Гергеля, Я.Лещинського та ін.

Національну політику гетьманського уряду можна визначити як виважену, хоча деякі ущемлення громадян за національною ознакою все ж спостерігались. Але у більшості випадків гетьман і його соратники, не галасуючи, як їхні попередники, про велику любов до євреїв, поляків, росіян та представників інших народів, загалом нікого не переслідували за належність до іншої нації.

Упродовж 1917-1920 рр. за рахунок державних фондів і коштів різних організацій відкрилося 900 національних шкіл (не враховуючи російських) з рідною та сотні зі змішаною мовою навчання, десятки професійних училищ, декілька вищих навчальних закладів, засновувалася періодична преса на рідній мові, друкувалися навчальна та художня література, створювалися бібліотеки, клуби, дитсадки тощо. Усе це дало можливість у більшості районів згуртованого мешкання національних меншин охопити, наприклад, рідномовним навчанням дітей на 75-90%, а культурно-масовою і просвітницькою роботою – майже все доросле населення. У такий спосіб національні меншини України практично на законодавчій основі отримали право на свій вільний національно-культурний розвиток.

Таким чином, протягом 1917-1920 рр. українські уряди та громадські організації здійснили великі перетворення на шляху створення національної системи освіти, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, формування української видавничої справи, театрального й образотворчого мистецтва. За цей період розбудовано розгалужену мережу бібліотек, клубів, будинків культури та ін. На державний рівень винесено питання створення належних умов для розвитку культури національних меншин.

Основи, закладені в культурному будівництві в добу революційних змагань, дали можливість у наступні роки підняти українську культуру на якісно новий рівень, який увійшов в історію під назвою «український Ренесанс».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Образотворче мистецтво та скульптура	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.